Никифор – тот што несе перемогу!
в 30–ту річницю од дня смерти

        Тота стара убрана в зелений колір криницка вілля – то "Романівка". Перенесено і одремонтувано єй при Булварах Дітля над річком Криничанком поза три рокы тому. Тот 140–річний будинок характерний для гальицкой забудовы курорту о цехах швайцарской архітектуры одновлено як памятку. Од часу його откритя добудувано до него єдно крыло – галерею штукы непрофесіональной, де од недавна выставляют свої праці народны творці. "Романівка" то Музей Никифора Дровняка открытий по 27–роках од смерти знаменитого творця–примітивіста, якій розславив Криницю, більше як купелі і мінеральны воды. Розславив лемківску країну як нихто з сынів той землі...
        ...В жовтни 1968 року повезено Никифора до Фолюша біля Вапенного, де находива ся курортна лікарня для хворых на туберкульозу. Никифор хворів од давна, але все добрі ся тримав, не одступляв од своїх робіт, малював штодня. Тепер малюваня приходило тяжче, а лікаре наказували: малюй кредком, олувком (нехотіли штоб плюв на акварелі і розносив хвороту). Никифор малює менше, зато креслит олувковы безбарвны постаті; над головами рисує німбы – штобы знали вшыткы, же то його святы. Образкы прикладат до вільгітної шыбы шпытального вікна... і одиво наберают жытя, кольорів якы в осінных променях сонця дарує свойому сынови Лемківщина. На його жычыня завозят го на Службу Божу до поблизкої Перегримкы. Тішыт ся як дітина, коли може побесідувати по–лемківскы з місцевыма парохіянами, а є іх лем жменька – горсточка яка повернула з выгнаня. Тодишній парох о. Левяр підчас богослужіня щыро витат достойного гостя. Врадуваний Никифор водит зором по стінах святыні, памятат свою криницку церков з молодых років, але гнеска она неподібна до давной. Латинникы здрели з внутря все што нагадувалобы святыню східнього обряда, заподіли іконостас, перегнали рускых святых замалювавши їх кільограмами фарби. А прецін фарба, закляти в неї кольори то чудове твориво – материяв майже боскій, а ту обернувся проти Богови. I непорозумів. Тішывся же зміг намалювати образки з церкви яку памятав. Бо ж криницка церква з розписаним іконостасом для Никифора была як свята книга, як малюваний катехізм – як школа житя. Осінний холод вытискав слозы, і Никифор смотрив через них на іконы, а они як жывы пересували ся перед його зором і майорили на деревянім куполі святині. Задерав голову і на склепіню відів Бога Отця і Сина і голубку Духа Святого – чув їх блискість.
        Никифор до Криниці не вернув. То Криниця приїхава по него. Соткы, може більше тисяча люди зїхало ся на остатню дорогу Великого Лемка. Наповнений цвинтар ледво містив люди якы хотіли попращати маленького Никифора – дрібненьку людину, роками поневерану, осмішувану, выгнану з власного гнізда, з прадідівской землі. То она была його сьвітом. Народжений з незамужної Євдокії Дровняк дня 21 травня 1895 рока, неє акцептуваний через родину матери, бо і пошто выробниці яка служыт в богатых газдів дітина – копиля. Так і на другий день по народинах, місцевий парох о. Миколай Корпась охрестив слабовитого Никифора за календарем меном – Епіфаній. Не было оно милозвучне, так і назвали го з народна – Нетифор. I росло хлопя недалечко грекокатолицкой церкви в Криниці–Селі. Як копиля – то лем до роботи, по службі, бо задармо їсти не дадут. I недавали, бо Никифор небарз рад быв рубати дырва, краще олувком малювати на маленькых картониках з цигаретів, то на окладинках старых зошытів. Глядав кускы паперя, але без малюваня неміг жыти. Попыханий, невдалий до "нормальной роботи", Никифор зачынат жебрати. А насмотрив ся на жебраків коли приходили на одпусть до церкви на свято Петра і Павла. То были страшны калікы, котрым ропіли раны, кров текла по лахманах. Якеж было здивуваня молодого Никифора, коли по одпусті, вечером в корчмі познав тых дзядів. Пили паліночку, простенькы і чысто убраны – ани сьліду каліцтва. Тож і він потрібує гроши, а професя – професя.
        В церкви нихто не попыхат, в церкви вымріяний сьвіт, і до такого сьвіта тягло Никифора. Чого то він неможе быти в тім ліпшім сьвіті? I в тот час малює себе побіч святых, себе в єпископскій мітрі, і себе на піднебній хмарці. Там вшыткы рівны, гарді убраны, і лем єден Отец над нима, на троні золотым – Пантократор. Барз любив малювати тот чудовий сьвіт, але як тоту красу помістити на так малых кусках паперя? Довго іщы буде малювати на такых кусках, остане му тото до самой смерти.
        Зимом 1931 рока українскій маляр Роман Турин якій мешкат в Криниці, запознає Никифора, пригартат го до себе, спомагат материяльно. Занедовго, бо в червни тогож рока за приводом Турина, Никифоровы роботы трафляют на львівску выставку, а в 1932 разом з творцями з Україны презентуваны сут в Парижі, де выставку кольористів зорганізував УНМ міста Львова. Про Никифора пише польска і закордонна преса. В "Аркадах" з 1938 р. велика і жичлива статя Єжеґо Вольфа (про 105 выставленых робіт во Львові). Блиснув і заіскрив його талант, але на порозі карієри стає війна. Никифор не може як давнійше малювати на бульварнім мурку, біля курортного дептака. Мусит втікати перед німцями – они не люблят жебраків. Криниця стає німецком. Кружит по околичніх селах, з хыжы до хыжы добрых люди. Вшыткы знають криницкого маларя–дивака, што за булку з маслом платит образком. Підчас війны малює сельску архітектуру, пейзажі з церквами і капличками. I себе коли іде до церкви убараний як пан. Бо маляр то пан, то артиста – то Нетифор–Матейко!
        Конец війны, але не конец біды. Чого то выганяют його селян, знакомых і блискых? Він ниґде не піде! Ту його хыжы, його церкви, його небо. I мают му забрати вшытко. Непіде. Пішов остатні, по тых што на Україну, по тых што на захід. Погнали над Балтийске море, деси під Щецін. Вертат піше домів. Выганяют наново. Вертат наново. По третім повороті остає. Але яке то оставаня, коли неє його сусідів, його селян, знакомых і блискых. То поліціянтом, то псом поженут. О, там єдна родина остала, там зайде. I мешкав в Громосяків, Криницкых, і тых што повертали по роках до власных гнізд.
        Слава не приходила довго, а може не чекав на ню? Бо він хотів лем малювати, хотів жебы його образкы купували люде і вішали дома на стінах, так як завішує ся іконы в місті выбранім, найкращым. А якже ся тішыв, коли хтоси з приїздных забесідував до него по свому.На погідні твари Никифора появляла ся усьмішка – якбы несьміла хмарка одкрыла сонце. Пожвавів і повеселів. Малювана на прибульварнім мурку не было легке, дощ, вітер нищыв його роботы. Там ліпше мож было образкы продати. Заходив до курортных домів, до сьвітлиць, до кухні – малював внутря пенсіонатів. При нагоді накормили. Аж зявив ся пан урядник, котри знав дуже про него. Пан Чеслав Банах з Кракова. Він і його жена дуже му помогли. Нашли сталу квартіру за яку платив місцевий уряд. Там мав своє місце до спаня і до праці. Дістав тіж опікуна пана Маріяна Влосінского, місцевого плястика. Так зачав ся кращий час для лемківского Матейкы. В своій майстерні Никифор малює цілима днями. Творит серії акварельных образків. Одночасно малює по пару, часто парунадцет робіт. Найперше робит олувком шкіц, потім по черзі наносит кольоры, а коли єдны высыхают – накладат наступны, аж готове діло обрамовує – наклият мармурковы листкы паперя якій творит рамочку. Бесідує – так треба! I тоты обрамуваня з кольоровых папірців доповняют створены пейзажы, архітектуру і святых. Не стрінув єм роботы Никифора опрвленой в рамку з дерева.

        Приходит час першых выстав якы організує пан Банах. Никифор нема документів, бо нашто йому документы, старчыт же покаже образок з написом Никифор– Матейко, і каждий знає хто він. Але з такым документом не поїдеш за границю. Урядово надают назвиско – Никифор Криницькій. I так остало.
        – Чого ж ту невидно ангелів – зьвідує Никифор Влосінского, коли летят над хмарами на єдну з выстав. Ангелы як і ціла Біблія нерозлучно сплітала ся з земскым жытьом і нерозділяв го Никифор. Слава яка заіскрила лем ясным сьвітлом перед війном – пришла 15 квітня 1959 року по выставі в Парижі в галереї Diny Vierny. A потім быв юж Амстердам, де його малюваний сьвіт родом з карпатской землі нашов почесне місце побіч образів Ван Гога, Шагаля. I в тому року в Брукселі, Л'єж – там в товаристві робіт Руссо. В 1960 в Музею в Гайфі і Єрусалимі, а 1961 в Франкфурті Баден–Баден, Гановері, Базилеї. Потім в Римі, Відню, Шікаґо і Лондоні. Пишут про него в книжках і газетах. Никифор – тот што несе перемогу!
        Гнеска о його мальярство старают ся найкрашы музеї сьвіту, од Токіо по Новий Йорк. Створив тисячы акварель. Потрафив створити сьвіт кращий як в натурі, бо получыв "небо з земльом", так як жыв – на границі двох сьвітів. Бо прецін коли померла його матір – матірю стала для него Матір Божа. Душа Никифора асцетична, выполнена радістю і болем, так як душа кожного лемка. Досконаліст кольористична, східній рит назначают його творчіст іконовым клейном. Пульсує в них толерантія – побіч церкви, костелы, рускы святы і латиньскы, лемківскы деревяны села і західня містецка архітектура. Посеред пейзажів і гамірливых міст Він Никифор – в краваті і гарді скроєным гарнітурі. Никифор іде до церкви, Никифор урядник, Никифор святий. I такій остане, неодчытаний до кінця. Його малюваний сьвіт не знищыла пізна осін в яку одышов 30–років тому, дня 11 жовтня, бо памятник надмогильний все радуют сьвіжы квітя.

Криниця 1.11.1998 р.
Володислав Грабан

Icon Return to Lemkos Home Page

Document Information

Document URL: http://lemko.org/lemko/nikifor/nik4.html


E-mail: walter@lemko.org

Copyright © LVProductions, Ltd.

Originally Composed: November 3rd, 2002
Date last modified: