Epifan Drowniak - "NIKIFOR"

MYKHAILO SLABOSHPYTSKIY
NYKYFOR
Mykhailo Slaboshpytskiy - literary critic, author of many works including the novel Maria Bashkirstseva; currently resides in Kyiv, Ukraine.

It is easy to understand why legends are almost all that remain of Ukrainian artist Nykyfor Drovniak of Krynytsia - there are few, if any, formal documents chronicling his life, no letters or diaries (as he was practically illiterate), no close circle of friends or fellow artists. Few contemporary intellectuals knew him well - thus there is no mention of him in their memoirs.
For the Lemkos of Krynytsia, where he was born and lived, Nykyfor was of a different world. For people of this earth, the Lemko townspeople in particular, Nykyfor fantastic paintings offered little, if any, reality to relate to. They couldn't understand his world; all they could do was quietly look on, silently wondering why he created such unusual things. But the artist couldn't answer: like his mother, he too was born a deaf-mute.
Little is known about his childhood. Krynytsia's Lemkos had heard about his mother, lavdokha Drovniak, a beggar, but a short time after she gave birth to her illegitimate child, she passed away, consumed by the disease of her destitution. Not even Nykyfor came to know the name of his father. Generous people helped Nykyfor survive his early years - no one ever remembered seeing the abandoned child begging. An unwanted, lonely boy, he could of easily died of hunger or disease, but fate had something else in store for him.
They say that for days on end the child would wander the streets of Krynytsia, the famous resort town, pausing to rest in the shade of trees on the side of the road. Unable to understand him, his elders considered him a child, while fellow children considered him too different, almost "grown-up". Isolated from the everyday world of Krynytsia by his deaf-mutedness, it was that very isolation which made Nykyfor an artist of pure fantasy.
Of his childhood we know of one other small detail: Ivan Hryniak, a rather poor townsperson, was the one who most often gave Nykyfor shelter. Hryniak was like most of the Lemkos of Krynytsia - poor. Most earned their living by transporting building materials for the construction of the fashionable villas which dotted the hills around the resort area. Others, those with carriages, taxied wealthy visitors who came from across Poland, Germany, Austria-Hungary, and other countries to relax in the Carpathian spas. Only in the winter did Krynytsia become deserted - just right for the likes of Nykyfor Drovniak - a quiet place for a boy who couldn't speak or hear.
Nykyfor thanked those who helped him by giving them all he had - his works of art. Hardly anyone saved Nykyfor's early works, though - some changed hands from time to time, probably ultimately ending up in the trash, as they served no practical purpose. Years later, the wealthy searched Krynytsia for traces of his early works, but to no avail - most had long disappeared without a trace.
In his older years, his increased popularity didn't phase him. He remained the same as he had been - disinterested in the world around him, turning his attention inward, to a place he understood, to a place where he found solace. While all around Krynytsia a war raging and the fate of individuals and entire nations was being decided - Nykyfor knew knew none of this. He lived among the ancient evergreens and foreign villas, among the churches of his native Lemkivshchyna, where he was like a nestless bird who cared nothing of what tomorrow would bring. For him, everything would stay the same in his Carpathian world.
He painted iconostases, portraits, and landscapes, leaving them all in the hands of his generous neighbors. Probably his first "formal" award, came during the First World War, according to Lemko Hryhorii Pyzh. At that time the Austrian army was stationed in Krynytsia. While a local commander, perched on his elegant horse, shouted orders to his soldiers, young Nykyfor quietly sketched and painted the Austrian officer's portrait, and later approached him with the finished painting. The officer studied the painting carefully, and then reached into his pocket, dropping five coins into Nykyfor's hand. The townspeople were impressed: the gentlemanly Austrian officer had recognized Nykyfor as an artist.
Years later, in the 1930s, well-known Lviv artist Roman Turyn arrived in Krynytsia, quickly taking notice of the strange local artisan in his exotic, shabby state of dress. But then again, Turyn noted, as weird as he was, Nykyfor could paint. Turyn was the first to publicly support Nykyfor as an artist and saw to it that the artist, already in his forties, could walk the streets of Krynytsia in normal, clean clothes. Turyn bought all of Nykyfor's works he could find, amassing dozens of them. He returned to Lviv where he exhibited them at a showing of works of the Association of Independent Ukrainian Artists. During those interwar years, Nykyfor's waterco-lors were featured in exhibits around the world. In 1932, for instance, they were shown in Leon Marselle's Paris gallery along with the works of the Paris Ukrainian Group. Isolated Nykyfor, who ambled through the streets of backwards Krynytsia, probably had no idea that his works were on display in Paris and that huge crowds gathered to view them. Throughout the French, Polish, and Ukrainian press, there was mention of the talented Nykyfor. It would seem that he had been "discovered", but not for long. World War Two began, and the name of Nykyfor was soon lost in the turmoil.
Well-known Polish poet Konstantom lldefons Galchinski, who travelled to Krynytsia to see the artist, is credited with the "rediscovery" of Nykyfor, then in his fifties. Little had changed for Nykyfor. But his world, his native Lemkivshchyna, was about to change forever. The time has come for the Ukrainians of Krynytsia to leave - the Polish regime was forcibly resettling them, scattering them throughout Poland. Nykyfor was distraught - he couldn't live without his people, without those who sheltered him throughout his life. He couldn't live without his native Krynytsia, without all of its special places, without his special world.
The Lemkos began leaving, urging him to go with them, lest he perish. He was evacuated with the last convoy of Ukrainians leaving Krynytsia, and was resettled, like most, in the western parts of Poland. But he coundn't stay away and returned a short time later. The Polish authorities wouldn't stand for it - Nykyfor, like all Ukrainians, had to go. Only after the protest of some influential townspeople did they let him stay in Krynytsia.
His last years were spent with a generous couple, Ella and Andrzej Banach, who took many photographs of the artist and even compiled an interesting book The Story of Nykyfor. In his last years, fate blessed Nykyfor with numerous exhibits, a documentary and a monograph about the artist. His watercolors wre shown in Vienna, Amsterdam, Bratislava, Brussels, Frankfurt, Chicago, and elsewhere. Even the great Pablo Picasso honored Nykyfor and his works.
Art historians estimate that almost thirty thousand of Nykyfor's watercolors are found in collections around the world. From time to time, his works are exhibited in Lviv and Kyiv, though perhaps the greatest irony remains that while most Polish intellectuals readily recall the great Nykyfor, few Ukrainian intellectuals have heard of him. It would seem that we have yet to discover him.
Alone and destitute, Nykyfor passed away quietly in 1968 and was laid to rest by strangers. His friends of Krynytsia, his Ukrainian countrymen, were away.
Summarized translation by Petro Matiaszek
This article appeared in the Ukrainian edition of Svitovyd, vol. 2, 1990.

* * *

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ НИКИФОР

Михайло Слабошпицький (1946) - літературний критик, прозаїк, автор багатьох книжок, у тому числі роману-есею Марія Башкирцева. Живе в Києві.
Сьогодні з його імені вже проростає легенда.
Легенда про Никифора, маляра з Криниці. Культурна Польща знає Никифора Криницького. А Никифора (Єпіфанія) Дровняка мистецький світ майже не знає. Тільки окремі доскіпливі мистецтвознавці на Україні можуть пояснити, що Криницький і Дровняк - це одна й та ж людина.
Коли на цьому світі не стає такої загадкової істоти, як він, коли в її днях на землі так багато незбагненного для інших (а художник, мабуть, завжди незбагненний), то про нього неодмінно народжуються легенди, в яких довільно перекроюється його життєва біографія.
У Никифора з Криниці все надається для такої легенди, бо ж надто мало лишилося по ньому всього того, що тримало б перебіг його людської долі в реалістичних, точно заадресованих координатах, документувало кожну його думку чи крок на землі. Щоденників, спогадів чи листів не писав, бо був майже неписьменним. Мистецького середовища довкола себе не мав. З інтелектуалами спілкувався мало
-та й то вже наприкінці життя - а тому й не ввійшов популярною дійовою особою в мемуари сучасників...
Для лемків із Криниці, на очах яких він народився і жив, Никифор був таким собі Божим чоловіком, тобто - людиною не від світу сього, яка вже й при сивині лишалася дитиною, що не може дати собі ніякогісінької ради і не хоче нічого знати, окрім своєї дивної забавки -малювати всякі химерії, котрих нема на світі. Як і всі прості, земні люди, лемківські господарі охочіше погодилися б на те, що художник
- це той, хто може намалювати людину геть точнісінько схожою, мовби сфотографованою. У Никифорових же фантазіях їм важко було дошукатися бодай окремих натяків на якусь там життєподібність.
У той світ їм було важко увійти. Вони тільки стояли окрай нього й здивовано заглядали туди, щораз чудуючись його незвичністю і намагаючись зрозуміти: чому воно так у Никифора виходить? А він не міг їм нічого пояснити, бо від самого дня народження був німим.
Із його дитячих літ відомо мало. Коли Никифором стали цікавитися, то дізналися від криницьких лемків лише кілька епізодів і подробиць. Якогось дня прибилася сюди бездомна глухоніма жебрачка Явдоха Дровняк. Ніхто не відав, якими дорогами водила її доля, і нікому не могла про те сказати. Та й не довго походила вона тут, бо незабаром після того, як у неї знайшлася дитина, відійшла в інший світ, спалена важкою хворобою. Імені батька Никифора теж ніхто не знав. Не стало воно відомим до самої смерті й Никифорові.
Що могла запропонувати безпритульному сироті доля?
Жебри і поневіряння. Гірку самотність і пекуче відчуття своєї упослідженості.
Але він не пішов жебрати. Давали щось добрі люди - брав, не давали - жив божим духом. Ніхто не пам'ятає дитину з простягненою рукою.
Тендітний і слабосилий хлопчина ріс як бур'ян при дорозі. Його сто разів могли звести на той світ слідом за матір'ю хвороби, міг заморити голод. Та він вижив наперекір усім своїм злигодам. Мовби сама доля вирішила тепер оберігати його від усіх напастей. Мовби вона, незрима для людського ока, взяла це захарчоване хлопченя з великими дорослими очима за маленьку руку й повела в кращий бік, перебравши на себе всі його мирські клопоти.
Розповідають, що малий цілими днями ходив по вулицях Криниці, сторонячись дитячого гурту і його традиційних забав, або сидів у холодку під деревом і задумливо споглядав велеліпне панство, що з усіх усюд з'їхалося на знаменитий курорт. Для дорослих він навіть у старості лишався дитиною, а тоді для дітей Никифор був якийсь задорослий. Од усіх його відгороджувала не тільки важка стіна німоти й глухоти. Було ще щось таке, чому важко знайти пояснення. Можливо, саме те, що й зробило Никифора таким Никифором, яким він прийшов до нас у своїх картинах.
З тих же літ знаємо ще одну подробицю: найчастіше давав притулок малому Іван Гриняк - зовсім незаможний господар. Власне, серед лемків у Криниці особливо заможних не було. Всі вони так-сяк перебивалися з хліба на воду, мали скромний зарібок за возіння цегли, піску чи каміння для будівництва місцевому панству фешенебельних вілл. Деякі, маючи коней, "фіякрували" (так тут називалося те заняття) - на курорт прибували паломники не тільки з усіх кінців Польщі, а й з Австро-Угорщини, Німеччини, з інших країн - усім потрібен був транспорт, щоб виїхати за місто, подихати гірським повітрям, помилуватися карпатськими ландшафтами. Безліч того різномовного люду від ранньої весни до пізньої осені товклося в Криниці, і тільки на зиму вона завмирала серед гір і снігів. Тоді місто ставало схожим на Никифора Дровняка - німим.
Бездомний хлопець висиджував зимові вечори в тісних хатах і з тужбою виглядав весну, а з нею - і літечко. Снив волею, як пташеня в клітці. А воля - це можливість скільки завгодно висиджувати вздовж брукованих доріг, цілі дні малювати на коробках од цигарок тільки йому зрозумілі химерії. Воля - це коли довкруж нього пурхають у пилюці горобці, а він дивиться на них і тихо всміхається. Воля - це він іде до бистрих вод Чорного Потоку, пере там своє лахмітиння, купається, лежить у піску й пливе поглядом у небесах...
Ще ніхто не знає художника Никифора з Криниці, ще ніхто не зважає на те, що робить задумливе лемченя. А воно на віддяку всім, хто дає йому притулок і шмат хліба, лишає свої малюнки. Ніхто не зберігав Никифорових творів, помандрувавши трохи по руках, подивувавши химеріями, вони, певно, викидалися на сміття, оскільки не могли мати ніякого практичного вжитку в господі. Мине багато літ, і зацне панство шукатиме повсюдно в Криниці, чи не вціліли вони десь серед давнього непотрібу лемківських осель. Але нічого ніде з ранніх робіт не знаходитиметься -усе пропало без вороття.
Але все те буде згодом, коли гучна слава наздожене Никифора вже на порозі старості, і він зовсім не здивується їй, власне, ніяк і не зважить на неї. Житиме, як жив, без будь-якої поправки на те, що став знаменитим. Тільки подеколи дратуватиметься, що кореспонденти і покупці його робіт заважають працювати. Здавалося, доля вже анічим не могла здивувати цього завжди незворушного і рівного в
поведінці чоловіка. Все, що діялося довкола, навіть з ним пов'язане, його анітрохи не обходило, не могло надовго затримати на собі Никифорової уваги. Він, мов давньогрецький філософ Діоген, раз і назавжди обравши свій душевний режим, лишався в ньому, як у фортеці перед наступом ворога. Він поніс себе крізь славу, мов ламку іграшку над натовпом дитячих рук, які хочуть ухопити її і розтрощить.
А за обступленою горами Криницею гриміли війни, літали аероплани, горіли в морях кораблі, бігали по рейках поїзди, засідали парламенти, сперечалися в далекому Парижі художники різних шкіл... - відбувалося неймовірно багато всяких подій, що впливали на долі окремих осіб і цілих народів, але Никифор нічого про те не знав. Жив серед ялиць і смерек, серед чужих вілл, церков і костьолів, жив на клаптику згорьованої лемківської землі, і був вільним птахом, який навіть не мав свого гнізда і ніколи не сушив голову думками про завтрашній день. Для нього - буде все як було, нічого не зміниться в карпатському світі біля Низького Бескиду. Бо ж на його картинах усіх літ час і простір замкнулися в одній площині і все назавжди завмерло.
Він розмальовував іконостаси, писав образи, пейзажі, портрети, полишав усім за безцінь свої роботи. Можливо, перший у його житті гонорар, виражений грішми, був уже в роки першої світової війни. Про той епізод розповів лемко Григорій Пиж. У Криниці стояли австрійські війська. Командир частини сидів на коні й вигукував накази обозникам із місцевого люду. Тут і надійшов убого одягнений юнак. Став осторонь і почав малювати, поглядаючи уважно на австрійця. За кілька хвилин він підійшов до офіцера й подав йому свою роботу. Той довго дивився на малюнок, а потім сховав його і простяг хлопцеві п'ять ринських. На всіх присутніх селян це справило глибоке враження: офіцер визнав Никифора за художника...
Звичайно, зазнав замолоду Никифор усіх тих глузувань і насміхів, які випадають на долю "білих ворон". Бо саме такою "білою вороною" він усе своє життя був для багатьох у Криниці. Хтось із польських молодиків іронічно прозвав його Матейком. І те прізвисько довго ходило за ним, як тінь. Лише тоді, коли Никифор став у Криниці особою знаменитою, воно відпало від нього й загубилося.
А вознесіння імені лемківського самоука почалося в тридцятих роках. Тоді до Криниці приїхав відомий львівський художник Роман Турин, який одразу ж звернув увагу на дивака в чорних штанах, чорній запраній блузі, зіжмаканому капелюсі й з "краватом" на шиї. Мабуть, Никифор справляв на того, хто його вперше бачив, враження екзотичне, і всі надовго спиняли на ньому погляд. Але Турин зауважив іншу подробицю - дивак малює. І саме професійна цікавість підштовхнула художника до
нього. Турин був вражений побаченим.
Він - перша людина, яка стала агітувати всіх за Никифора, пояснювати, якого дивовижного художника має в його особі Криниця.
Никифорові на той час уже було за сорок. Він уперше вийшов на вулиці міста зодягненим у новий костюм, узутим не в зачовгані шкарбани, а в нові туфлі. Уперше був досхочу нагодований.
Турин ходив за Никифором і купував кожну ним тоді написану роботу. Так їх у нього зібралося кількадесять. Усе те Турин повіз до Львова, де вони вперше експонувалися на виставці мистців-самоуків, що відбувалася з ініціятиви Асоціяції незалежних українських художників. У каталозі, підготованому до виставки (автор і укладач - мистецтвознавець В. Ласовський) про Никифора зокрема писалося: "Зустрічаємо у нього ремінісценції візантійських ікон, він вправді, часом підглянувши в природі неповторність форм, намагається їх передати зіндивідуалі-зованими засобами, проте в більшості він зберігає власну виключність у тих засобах і зразковий ідеалізм у їх формуванні...".
Ще тоді, до другої світової війни, акварелі Никифора мандрують по виставках у різних містах світу. 1932 року їх бачили в Парижі в галереї Леона Марселя на вернісажі "Паризької Української групи". Никифор, ходячи зі скринькою в руках по околицях Криниці, певно, й у гадці не мав, що в цей час у столиці Франції перед його акварелями простоює цілий натовп людей. У французькій, польській та українській пресі започатковується багатюща "Никифоріана". В одному із львівських журналів з'явилася перша широка розвідка про художника з Криниці "Маляр наївного реалізму в Польщі - Никифор". Належала вона перу Єжи Вольфа.
Отже, Никифора відкрили.
Але - ненадовго.
Почалася друга світова війна. Його ім'я відразу ж згоріло в її полум'ї. Але художник уцілів, щоб відродити своє ім'я.
Честь нового відкриття Никифора належить видатному польському поетові Константому Ільдефонсу Ґалчинському.
У Криницю їдуть подивитися на художника. В нього на руках немає жодної картини - їх негайно після написання розкуповують. А йому -вже за п'ятдесят, і його не покидає відчуття важкої самоти в цьому світі, що супроводжувало художника від перших днів життя . "Нічого немає поряд з Никифором" - не випадкова назва однієї з його картин.
А потім настав день, коли криницькі лемки почали збиратися в дорогу - їх виселяли з цієї землі. Розгублений художник довго не зміг збагнути, що діється. Пропонували їхати і йому. Серце Никифора краялося надвоє. Він не міг жити без цих людей, які переховували й рятували його у війну від фашистських ревнителів чистоти людської раси. Але й не уявляв свого існування без Криниці, без усіх тих куточків, з яких і складався його великий художній дім.
Лемки від'їздили. Никифор плакав гіркими сльозами. Його вмовляли: рушай з нами, бо пропадеш. Він вагався, а потім окидав поглядом гори, що обступили містечко, й заперечно хитав головою. А потім конвоювали з останніми лемками і його, переселяли на західні землі Польщі. Та через якийсь час він знову прибився сюди. Невідомо, чи відстав у дорозі, чи вирушив назад уже з місця нового поселення - нікому нічого не міг про те сказати. Власті знову вирішили відправити його. Никифор противився - він хотів жити й умерти в Криниці. Знайшлися люди, що стали на його захист. На прохання громадськості художникові дозволили назавжди залишитися в Криниці.
Вже в останні роки доля послала йому добрих ангелів в особі Елли та Анджея Банахів. Це подружжя лишило нам неоціненні речі: сотні фотопортретів художника, численні записи розмов із ним (Никифор відповідав на їхні запитання мовою жестів), а також вельми цікаву книгу "Історія про Никифора". Є там такі слова, в яких говориться про останній період життя мистця: "Никифор - уже не безіменний майстер в Криниці, і не просто Никифор. На прохання опікуна, що живе постійно при ньому, він одержав цілком пристойне прізвище. В цій зміні колишнього
"майстра з Криниці" на сьогоднішнього "Криницького" хтось може побачити певний символ... В житті Никифора відбулися такі зміни, що будь-який художник був би щасливий: його знають у всьому світі. Докладна бібліографія налічує кілька сот статтей. Якби Никифор замовляв газетні статті, то пошта приносила б їх щотижня. Попит на його твори більший, аніж він устигає написати. Никифор не тільки роздарував абсолютно все, що в нього було, але не в змозі задовольнити дедалі більше наростаючу потребу покупців. У нього ніколи не буває напоготові двох картин, шанувальники ждуть до вечора, доки Никифор закінчить річ, почату вранці, і забирають твори ще мокрими, ще теплими..."
Банахи проводять з Никифором багато днів, збирають про нього матеріали. А доля ніби вирішила заплатити йому щедро за всі біди і поневіряння безпритульного життя. Одна за одною влаштовуються виставки Никифора в Польщі, про нього знято фільм, пишуться монографії, в яких стверджується, що він - один із найсвоєрідніших художників польської землі. Його акварелі мандрують по світу: Відень, Белград, Амстердам, Зальцбурґ, Братислава, Брюссель, Франкфурт-на-Майні, Чікаґо, Бразілія... Двічі вони побували в Парижі. Збереглися авторитетні свідчення про те, що на одній із виставок побував Пабло Пікассо, який сказав похвальні слова на адресу Никифора.
Цікаву гіпотезу висловив сучасний російський
письменник Микола Самвелян: "... А найкращий глядач, якого він (Никифор -М.С.) міг собі побажати, - це Маленький Принц Сент-Екзюпері. Згадайте, якого роду картинки принцу подобалися. Переконаний, він оцінив би й Никифора. До речі, в часи першої паризької виставки Криницького Сент-Екзюпері також був у Франції. Він цілком міг опинитися серед відвідувачів. Чи не допомогли йому пізніше асоціації в роботі над знаменитою казкою?"
Цій гіпотезі немає ніяких підтверджень. У неї можна повірити лише як у легенду. Але погодьмося, що світ Никифора - це справді і світ Маленького Принца.
З багатьох, зроблених Банахами, знімків Никифор постає суворим і замкненим, зосередженим на чомусь глибоко своєму, яке не дано зрозуміти іншим. Але ось його фотографія в оточенні дітей. Вони сміються, і Никифор сміється, як дитина - невимушенo й щиро, здається, аж зморшки біля очей дрижать од того сміху, аж груди ходором ходять.
Той фотопортрет істотно доповнює його численні автопортрети, на яких він малював себе вишукано
одягненим і респектабельним паном. Можливо, саме так підкреслював високий статус художника серед людей і виражав це в ось такий - трохи наївний - спосіб.
Останні роки життя. Старість, хвороби. Це про них писав польський мистецтвознавець Т. Марек: "Крім слави, яка йому ні до чого, і грошей, що ніколи не були метою його життя, Никифор і надалі залишився бідним і самотнім...".
Він не зазнав родинного огрітку, батьківської радості і ще багато того, що дарується кожному на його земний шлях. Він прожив анахоретом і художником.
Осіннього дня 1968 року Никифор тихо відійшов зі своєї земної дороги в інший світ.
Не йшли за його труною лемки, з якими він виростав і жив. Вони були дуже далеко. Не йшли за труною родичі. В нього їх зовсім не було. Ховали чужі люди.
Отак і відходив у легенду. Бо легендою легше пояснити це життя.
Історики мистецтва вважають, що в різних музеях і колекціях світу налічується понад тридцять тисяч акварелей Никифора. Є його роботи й у Львові, привезені з Криниці Романом Турином. Час од часу вони виставляються в місцевому музеї українського мистецтва. Експонувалися й у Києві. Однак, як це не прикро, в нашій свідомості він не зайняв того місця, на яке справді заслуговує. Якщо кожен інтелігентний поляк може сказати, що він знає про феномен Никифора Криницького чи бачив його роботи, то зпоміж людей української інтелігенції треба шукати й шукати того, хто знає, що на лемківській гілці українського народу вродився цей геніальний художник, котрим ми можемо пишатися так само, як грузини - Піросманішвілі.
Нам ще належить відкрити для себе Никифора.
... Львівський художник Володимир Патик написав дивовижний за психологічною виразністю портрет Никифора. Маленький, сухенький чоловік застиг на мить перед мольбертом. А зпозад нього виглядають церквиця і рядочок білостінних українських хат.
Незбагненна сила мистецтва. Ніби й не схожий тут Никифор на того, якого зафіксували на сотнях своїх фотографій невтомні Банахи. Але, дивлячись на цей портрет, починаєш вірити: саме таким він насправді й був.
І коли раптом задумаєшся про нього, то пам'ять одразу ж підказує той його образ - із полотна Володимира Патика.
Може, саме львівському художникові пощастило найглибше заглянути в загадку Никифора Дровняка з Криниці...
Світовид, ч. 2, 1990

"ЛЕМКІВЩИНА", Ч. З, ОСІНЬ 2001

Local Links:

Return to Lemko Home Page

Document Information Document URL:http://lemko.org/lemko/nikifor/nik2.html

Page prepared by Walter Maksimovich
E-mail: walter@lemko.org

LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA