Мирон Жирош

ИЛЬКО ЯК КАВБОЙ-ЗБОЙНЇК

 

Часто ше спинал на пальци Илько Олєяров. Найчастейше прето же би надроснул себе, свою нїзку подобу... Дробни, нїзки чловек вше якошик випатра мали у очох других. И дума же други у нїм видза тото цо вон сам задумує. Кед би знал же то нє так, кельо би щесца було вецей, кельо миру и спокойства, кельо мирни сни без зриваня...

Илько бул прави хлоп, як и други хлопи його росту, алє, озда лєм дакус менши, дробнєйши. Алє вон сцел буц векши, важнєйши! Сцел буц векши, як цо бул. Прето же векши нє могол буц бул шмелши, злейши, страшнєйши. Можебуц же му сримска крев нє дала мира, а може же у нїм, кед дакус попил, ожил пра-пра-прадїдов бунт кед спознал же и Руснак и Мадяр и Шваб єднаки пред Богом по родзеню, алє же су нє єднаки пре швинсво галавих и себичних маєтних, котри знаю лєм однїмац и ґрабац од притульного Руснака, жадного роботи.

Свойо нєзадовольство Илько Олєяров виказовал и у Аргентини кед достал педу. Раховал у себе кельо робел, раховал у себе кельо заробел, а читал кельо достал. И вше му нє штимовало. Окреме му мало оставало кед вецей громадки, мушел направиц бо громадки вше зменшовали громаду котра анї так громада нє була. И терашнї ґазда исти яґод и гевтот давендавни цо од аскурдєла його вимагал пейц когути, кантички препраженого масла, дзешатки и дзешатки вайца, три овци, целє... Лєм же терашнї себе шицко купи цо сце, а одо мнє однєє, думал себе Илько.

И Илько знова по своїм. Одбегнул до городу, купел половне мексиканске облєчиво, тото збойнїцке, пас и ременї з кульками, два пиштолї, вельки сомбреро и штрелял....

Пил и штрелял штрелял и пил.

Виказовал так дзень, два, три...

Пиятого дня модлєл своїх пайташох-краянох же би го знова вжали на роботу, бо нїч нє ма, гладни остал.

После тих своїх виказованьох, до оч нїкому нє могол попатриц. Ганьбел ше, лєбо ше лєм правел же ше ганьби. Цихо бул. Робел без слова. Ламал кукурицу, орубовал цвиклу, копал бил з мотику од рана до ноци без слова. Робел так як його пайташе з леґинства, з котрима пришол на аргентински поля песи заробиц.

Кед знова пришла педа, врацел длуство за кост, виплацовал чкоду качмаром, понукал и часцел других, правдаюци ше же вон нє сцел увредзиц теди кед нє знал цо робел...

Велї му пребачели. Дзепоєдни од нього странєли и кед бул добрей дзеки, бо им бул чудни, нєрозумлїви.

Ильку, Ильку, нє медзи своїм зме шветом, часто му пригварял Петро.

Я таки, цо да робим?

Клонь ше тих людзох. Вони длуго маметаю твойо гроженя, лаца, напаствованя, увредзованя...

Мнє ше пача їх жени.

То, барз нє добре. Жени им нє увредзуй, нє рушай. Шицко ци пребача лєм тото нє!

Нєт того од котрого ше Илько бої... хвалєл ше Илько.

Нє прешло тому мешац-два, Илько знова по своїм. Штреля, кричи, страши, напастує... Виволує на битку, преказує ше зоз моцнима першами и руками, и вше ше якошик спина, а сомбреро му надкрива плєца.

Штрелял, преказовал ше и скапал...

Може же ше му длуговласа Арґентинка ошмихла и одведла го дзешка до лєса. А там лєси вшадзи доокола, та ше страцел. Лєбо, може же Педра, котрого часцел и пезоси з нїм розруцовал, одведол до лєса прешвечиц як добре цилює з револвера, котри так дзечнє тримал у широких гарсцох, та заблукали. А може, же ше пошпоцел на камень и надзал ше на Педров нож кед ше ишли припатрац на мешац...

Пробовали ше його краянє о нїм дознац, алє нїхто нїч нє знал, лєбо нєсцел знац. Гей, познали го, бул то мали чловек ростом, алє лярмаци, грожаци. Любел попиц, а кед попил розум страцел. Вешелєл ше на свой способ, увредзуюци других, а окреме домашнїх. Запатрал ше на їх жени...

Анї о рок-два за Илька Олєярового ше нїч нє дознало.

Людзе, цо знїм були, тримали же пошол свойом драгом, одбил ше од свойого чупора, а други го нє прилапел, та ище и нєшка блука по арґентинских лєсох и польох ошмихуюци ше длуговласим Арґентинком.