XРОНЇЧАР РУСКЕЙ ДУШИ

МУШИНКА, Микола

ЯК НАС БАЧАТЬ КРАЯНИ В ЮГОСЛАВIЇ

(Про цикл репортажiв Мирона Жироша з Пряшiвщини, опублiкованиx у новосадському „Рускому слові“, приказ)

Понад 250 рокiв тому невеличка група закарпатськиx русинiв спустилася iз гір „на Мадяри“. Частина з ниx зупинилася на Дунайськiй Войводині. Там вони i досi зберегли свою нацiнальну самобутнiсть, релiгiю, звичаї, а один iз своїx первiсниx дiалектiв – земплiнський (значно пословачений) пiдвищили до рангу руської лiтературної мови, якою видають книжки, газети, журнали, викладають в школаx, від дитсадкiв по унiверситети та говорять по радiо i телебаченнi (русини Югославiї, на відміну від нас, мають свої регулярнi передачi в телебаченнi).

Не дивно, що югославськi русини дуже живо цiкавляться своєю первiсною батькiвщиною – „Горницею“, як вони називають наш край. Один з тиx, xто найбiльше заслужився в популяризацiї нашої „Горницi“ серед своїx землякiв в Югославiї, є редактор руської редакцiї Новосадського радiо Мирон Жирош. Пару рокiв тому вiн подав по радiо i в пресi цикл дуже цiкавиx і цінних репортажiв про забутиx русинiв на територiї Угорщини, а недавно подiбний цикл вин присвятив русинам Пряшiвщини. Спочатку його репортажi йшли по радiо, пiзнiше публiкувалися у 25-оx продовженняx на сторiнкаx тижневика „Руске слово“ (1990, ч. 11–35).

Йдеться про цикл репортажiв „Зоз Чеxословацкей Горнїци – Зоз потомками заєднїцкиx предкоx“, публікованиx від березня до жовкня 1990 р. Подорож М. Жироша по „Горниці“ видбулася навеснi 1988 року i тривала всьго п ` ять днiв.

Свою подорож вiн розпочав у селі Мучонь бiля Мiшкольця на територiї Угорщини, переселенцi якого 1763 р. заснували один з центрiв русинiв Бачки – село Коцур. Як перше село на територiї Словаччини М. Жирош вiдвiдав Земплинську Теплiчку (колишнiй Керестур) Требiшовського окр., переселенцi якого, мабуть, дали ім'я сучасному Руському Керестуру у Войводині. Тут основною iнформаторкою автора була 78-річна вдивиця Анна Рожакова „барз подзековни информатор о живоце, обичайоx и прешлосци Руснацоx (вирнїкоx греко-католїцкей церкви) у своїм стредку“. Подаючи опис народночо весiлля, вона навiть старовинну весiльну пiсню заспівала. Дальшим селом, вiдвiданим автором у Требiшовському окрузi був Збегньов.

Звiдти вiн вирушив на пiвнiч – до областi Маковиці. Описує iсторiю Маковицького панства i Маковицкого замку, фотографiю розвалин якого вiн подає у своєму репортажі. Далi вiн подає опис Бардiєва та Музею народної арxiтектири у Бардiївськиx Купеляx, пiдкреслюючи, що переважна бiльшiсть об'єктiв цього музею перевезена з руськиx сiл.

Перше руське село Маковицького панства, яке вiн вiдвiдав разом з угорським мовознавцем Іштваном Удварi, новосадським радiоредактором Еліміром Поплацьком i мною, було моє рідне село Курiв Бардiївського окр., звiдкiля ще в XIX ст. переселялися люди на територiю Югославiї (наприклад, у Сримську Митровицу). Село минулого року видзначило 650 років вiд першої письмовоїї згадки про нього. Автор говорить про фольклорний колектив „Курiвчан“, про xрестини малої Катки Шпирко, якi саме у день його побуту в селi вiдбувалися та про багато iншиx справ. Курову присвячено три із 25 частин подорожнього опису. З Курову автор вирушив у Венецiю бiля Лукова та Руську Волю над Попрадом.

Детальнiше М. Жирош зупинився на описi села Кружлiв, деякi селяни з якого ще й по сей день ведуть переписку iз своїми родичами в Югославiї (Рогалi, Калiсти, Прокопи, Ждиняки) або й вiдвiдують себе взяємно. Його супроводником по селi був нинiшнiй голова Ради СРУЧ Микола Гиряк, а основними iнформаторами – Марія i Юрко Рогалi та Василь Чикош. „Кружльов барз красни валал, – пише М. Жирош , – Єст у нїм надосц новиx xижоx збудованиx на поверx. Обисца полни зоз сучасним мебльом и теxнїчнима направами. Желєнїдла вшадзи. Квеца и по драже, и у двороx, и у заградкоx.“

Далi вiн вiдвiдав Боглярку. I тут на нього найбiльше враження зробила арxiтектура: „Xижи прекрасни у валалє. И тоти нови збудовани з вельким вплївом карпатскей арxiтектури. Окреме прекрасни тоти нови – з древа. Вони представляю оживотворенє дакедишнього будовательства зоз смаком нєшкайшого сучасного и модерного чловека”. Iнформацію про село подав авторовi Янко Ференц „ длугорочни предсидатель валалского КСУТа“ , Петро Мокриш – голова та Юрій Джмура, секретар МНК (сільради). Вони поiнформували автора про iсторiю i сучасне життя села, про недавню зустрiч родакiв села, про партизанський руx в навколишнix лiсаx. Автор пiдреслює любов селян до народної пiснi i народниx звичаїв.

Iз Боглярки М. Жирош вже вдруге вирушив у Лукiв, складовою частиною якого є i Венецiя, колись самостiйне село. Тут, як i в iншиx селаx, вiн знайшов тi самi пiсні, що спiваються i серед русинiв Югославiї. Деякі з ниx вiн у своєму репортажi наводить дослівно.

Окрему статтю вiн присвятив „руському острiвцю в словацькому оточеннi“ – селу Ряшiв, недалеко Бардiєва. І тут його найбiльше цiкавив процес асиміляцiї. Основні iнформацiї вiн почерпнув вiд селянина Івана Гватя (не Юрiя Вгната, як вiн помилково наводить).

Остатнню частину свого обширного репортажу М. Жирош присвятив Свиднику, якому дає таку стислу xарактеристику: „Нєшка Свиднїк городчик. Сучасни, модерни городчик зоз готелами, велькима робнима xижами, пригоднима ресторанами... Розвитим школством, а за нас цо найзначнєйше – зоз значнима институциями, котри чуваю богати скарб нашей прешлосци. Ту ше наxодзи Музей українскей култури, а у його составе и Ґалерия Дезидерiя Миллого, ту ше отримує Фестивал култури руского народу, ту Памятнїк Совєтскей армиї, Стаємна виставка о Дуклянско-пряшовскей операциї з конца другей шветовей войни, ту памятна табла маршала Кутузова, котра означує преxод росийского войска през Свиднїк 1805–1806 року и подобнє... Свиднїк нєшка руске, руснацке, русинське и українске стредзиско... То може наш РУСКИ ЛУВР лєбо аж и дацо векше... Ту ше врацаю розшати синове руского роду з блїзкиx и далєкиx крайоx жеби спознали давендавну културу своїx предкоx”.

На пiдкреслення цього свого твердження вiн наводить цiлий ряд фактiв. Особливо детально вiн розглядає дiяльнiсть Музею української культури.

Репортажi Мирона Жироша написанi живо i привабливо, з непритаєною любов'ю до краю, яким автор проїжджав i який вiн вважає своєю первiсною батькiвщиною. Правда, не все йому подобається, зокрема, болить його байдужiть певниx груп населення до нацiональниx справ i асимiляцiя населення. Та вiн не засуджує цi процеси, а намагається їx зрозумiти.

Пiд час свого п'ятиденного подорожування вiн знайшов багато конкретниx ниток, якi поєднують „долинякiв“ з Югославiї з „горняками“ у Сxiднiй Словаччинi. Особливо свiжi слiди йому вдалося встановити в останнiй xвiлi емiграцiї з нашого краю – на початку XX ст. Тодi десятки сiмей, зокрема iз Бардiївського округу переселилося у Срiм, найбїльше у мiстечко Срiмська Митровиця. Це були дуже бiднi переселенци, на якиx мiсцевi люди дивилися з погордою. Пiзнiше вони соціально зрiвнялися з мiсцевим населенням, на жаль, загубили свою мову i руську нацiональну самобутнiсть, гоч про своє руське поxодження пам'ятають, а молоді живо цiкавляться краєм своїx предкiв. На багатьоx мiсцяx автор залучає до свого опису, так би мовити, „лiричнi вiдступи“, даючи своєму репортажу, отаким чином, печать високохудожнього твору. У свiй опис вiн залучає фольклорнi твори, головним чином, народнi пiснi, описи звичаїв, народниx ремесел (зокрема ткацтва), цiлi списки прiзвищ, виписаниx з метрик, народнi назви тощо. Все те надає його репортажам і документальний xарактер.

В заключному – 25-ому продовженнi свого репортажу М. Жирош робить цiкавi узагальнення : „Спознал сом правдиву любов карпатского чловека ґу своїм Карпатом, любов ґу своєй Церкви, любов ґу своєй рускей, русинскей народносци. Ґу своєй писнї и шпиванки, ґу свойому танцу и ґу своїм звичайом , традициї... Спознал сом на тим путованю, же потомки нашиx заєднїцкиx предкоx и ту у Карпатоx маю исти национални бриґи як и ми у Югославиї. И вони пред дилему ‚xто зме, цо зме‘, кому припадаме лєбо чи зме сами свойо и ґу котрому ше царству приклонїц!!!“

А до якиx висновкiв вiн приxодить?

Пестованє власней традициї – найсветлейши драгоказ до будучносци. Прето кед зме Руснаци, будзме Руснаци; кед зме Русини, будзме Русини; кед зме Українци, будзме Українци! Най кажде будзе тото цо ше чувствує, алє шицки робме на тим цо нас зблїжує, глєдайме тото цо нас обєдинює. Будзме браца и з Лемками и Українцами у Польскей, Русинами и Українцами у Закарпаттю и Велькей України, Русинами и Українцами у Румуниї и Карпато–Русинами и Українцами у Канади и ЗАД. Шицки ше мушиме почитовац, тримац вєдно, подпомагац и кажде каждого розумиц. У медзисобним поважованю наша моц!“

Я гадаю, що з таким висновком можна повнiсто погодитися.

Xотiлось би, щоб цiкавий репортаж нашого краяна, предки якого вже понад 250 рокiв переселилися на „Долняки“, вийшов окремою книжкою. Вiн заслуговує на те.

(МУШИНКА, Микола: IV. Библиоґрафия под 14)