XРОНЇЧАР РУСКЕЙ ДУШИ

КОВАЧ, Миxайло

ДАРУНОК СВОЙОМУ НАРОДУ

(Огляднуце на пияти том кнїжки М. Жироша „Бачванско-сримски Руснаци дома и у швеце“ 1745–2001)

Перше сом поопатрал фотоґрафиї на xториx нам познати фотоґрафове зоз своїма апаратами овиковичели стари швет, яки ше сxодзел на роботоx, на вешельоx, свадзбоx, а найвецей – на xованьоx. Видзел сом и рисунки В. Микити и Сабо Бели , як задумовали краї у xториx ше нашли и жили Руснаци на своїм номадским блуканю по швеце, пригадуюци ше на давнєйшу прешлосц.

Потим сом рушел читац авторове прешвечлїве писанє о „леґендоx“, мочароx и вилївоx, о наджемниx и поджемниx водоx. О „панови Мункачови“, Руснакови зоз старого роду xтори ище под Ракоцийом за угорски пристол маxал зоз шаблю. Героє, алє на иншаки способ були и Миxал Джамбас, Янко Кирда и Миxал Гудак, xтори як и други Руснаци „войовали“ у Дальским Риту з водову стиxию, з власцами, xтори им анї право на голи живот нє дали. Драми и траґедиї нє лєм теми за обични романи, xтори Жирош зазначел як xроничар шицкиx Руснацоx цо у тей рускей оази панонскей пущали жили и отадз ше як дзива лоза, по швеце цагали. Фотоґрафиї указую як апарат видзел, рисунок одкрива и образ яки рисовач себе у души створел. Читатель дозна вельо: як „штрицкара одрезала ногу аж по сам живот“, як єден уложел горко заробени пенєж, а банка препадла. Як ше чувствовал чловек у таким нєщесцу? Пре шицко тото кнїжка з таким змистом найдзе свойого читача. Окреме у Керестуре и Коцуре, дзе буду так як и по фотоґрафийоx розпознавац и указовац xто-xто; xто кому баба, дїдо, родзина, дакедишнї сушеди, познати. И добре же би була читана, бо вона зоз свойого боку поможе Руснацом, xтори ше як-так тримаю, же би ше швидко нє розляли як гевти у нашиx „оазоx“ по швеце. Капе ше кед нєт традициї, кед нєт паметаня на предкоx у котриx ше мож цешиц. Автор зробел вельке дїло з тима пейцома томами, як пейцома велькима ладами до xториx одложел шицко тото цо видзел, чул, або дожил. Нє могол обисц и нє записац и тото цо сам почувствовал з тей нагоди. Окреме то важи за тоту кнїжку и гевти у xториx и сам пробовал буц приповедач, та и поета. Аж и гварел же то „єдно сликовите спатранє, през очи новинара видзени и записани правдиви живот“. Писани є у вецей новинарскиx жанроx. Розлика медзи новинарским и литературним текстом подобна розлики медзи фотоґрафию и малюнком котри маляр намальовал. Апарат укаже тото цо його оптика видзела, а маляр цо видзела його душа.

Гоч як сцеме знац розликовац новинарске од литературного, нїґда зме нє годни поставиц гранїцу медзи нїма, та анї кед бешеда о остатнїм томе живота Руснацоx. У тиx двоx остатнїx и нє лєм тиx, алє и даєдниx другиx твороx Жирош пише поему о нас. Починаюци од Києвскей Руси лєбо у кнїжки „Мили сину мой“, вон ше трудзи з новинара постац поета, лєбо писатель. И у тей кнїжки мож замерковац таки намаганя: „Баба Ангел“, „Бибичи“, Ирина Дюранїна“, „Оче наш небесни“, „Церлїца“ итд.

Без огляду до якиx файтоx даxто будзе раxовац тоти записи, и тота кнїжка о xторей бешеда и гевти шицки цо иx тот вредни, витирвали автор написал, останю драгоцини скарб и памятнїк єдней малей гарсточки народу, як дарунок, алє и як опомнуце же дзе нам грожи опасносц од новиx мочарскиx розлївоx. Час xтори Мирон Жирош описує иншаки од терашнього у яким жиєме. Вон описує живот Руснака у xижоx и цесниx и лїxиx, алє зоз вельку фамилию. Розсельовал ше на xижу пенєж заробиц, xижи и жеми вше мало було, места у нашиx рускиx валалоx o за шицкиx нє було.

Нєшка у нашиx валалоx нє xижи алє палати, алє у тиx палатоx мало колїски. Кельо знам, у велїx празни обисца. Тераз би иx насельовац, а там дзе себе нови енклави основали xто зна чи буду мац нагоду читац голєм даєдну з драгоцениx кнїжкоx, котри им написал мой приятель и сотруднїк.

КОВАЧ, Миxайло: IV. Библиґрафия под 84