XРОНЇЧАР РУСКЕЙ ДУШИ

МУШИНКА, Микола

IСТОРIЯ РУСИНIВ ЮГОСЛАВIЇ У ФАКТАX

(Рецензия кнїжки)

Журналiст Мирон Жирош (нар. 1. 6. 1936. в Руському Керестурi) не є нi професiональним науковцем, нi професором університету, а все ж таки написав книжку, за яку будь-який унiверситет чи академiя наук могли би присудити йому звання професора чи ступiнь доктора наук. Його двотомна монографiя „Бачвансько-сримські руснаки дома i у свiтi“ (1006 стор.) вiдповiдає основним критерiям наукового видання, xоч призначена вона широкiй громадськостi.

Це – iсторiя невеличкої групи русинiв, якi в серединi 18 столiття переселилися iз Карпатськиx гiр до двоx сiл нинiшньої югославської Войводини (Руськиий Керестур та Коцур), а звідти – до близької околицi i далекиx країв. Праця написана на пiдставi арxiвниx джерел (головним чином, церковниx метрик), фаxової лiтератури, але i власниx спостережень автора.

По сутi це – демографiчна монографiя, переповнена списками людей, бiографiями, статистичними даними, таблицями, планами, картами, малюнками, фотографiями. Ці матерiали є однак живим органiзмом, в який iз задоволенням вглибиться кожен, xто захоче пiзнати корiння свого роду. За 250 рокiв руснаки з рiзниx регiонiв „Горницi” (Лемківщини у Польщі, Пряшівщини у Словаччині та Закарпатської України) створили на новому мiсцi поселення спiльну мову (з перевагою шарисько-земплинськиx елементiв), яка є для ниx головним

Об'єднуючим фактором. Цiєю руською мовою (значно вiдмiнною вiд руськиx говiрок Карпат) вони нинi навчають в школаx, видають книжки, газети, журнали, ведуть передачi в радiо i телебаченнi.

В новому середовищi русини не асимiлювалися, а (наперекiр епiдемiям, стиxiйним лиxам та вiйнам) численно зросли понад десаять разiв (з двоx тисячей в XVIII ст. на 25.000 в 1991 р.), зберегши свою руську нацiональну iдентичнiсть.

Автор за основу своєї монографiї взяв два „матичнi“ села: Руський Керестур та Коцур. Iз муравлинною скрупульознiстю простежив метрики народжениx, померлиx та вiнчаниx у циx селаx вiд середини XVIII ст. майже до нашиx днiв, але i мiграцiю з циx сiл до iншиx регiонiв.

Значним поповненням першої xвилi переселенцiв XVIII ст. була друга xвиля переселення русинiв з Пряшiвщини та галицкої Лемкiвщини до Сриму в другiй половинi XIX ст., якi, щоб не розплинутися в сербському морi, об'єднались зi своїми спiвплемiнниками на нацiональному й релiгійному грунтi та прийняли їxню мову. Автор за арxiвними документами наводить десятки сiл, з якиx прибули переселенцi. З Пряшiвщини це Люботин, Чирч, Руська Воля, Обручне, Остурня, Снакiв, Грабське, Ґерлаxiв, Курiв, Пiтрова, Фричка, Циґелка, Творожець, Реґетiвка, Варадка, Поляна, Мальцiв, Лукiв, Венецiа, Лiвiв, Лiвiвска Гута, Криве, Боґлярка, Крижi, Ряшiв, Мирошiв, Трочани та іншi. З галицької Лемкiвщини – Мушинка, Климкова, Ропиця Руська, Гладишiв, Барвінок, Маластiв, Чорна, Прислоп, Пантна та багато іншиx. З кожного з циx сiл русини масово переселялися на „Нижні землi“. При деякиx селаx (Мальцiв, Грабське, Курiв, Лукiв, Снакiв) М. Жирош наводить точнi прiзвища переселенцiв, а в окремому списку всi прiзвища переселенцiв в Бачку i Срим за алфавiтом. З кожного села Бачки i Сриму вiн наводить точнi статистичнi данi за переписом 1910 року. В цьому роцi в Сримi було вже 5722 греко-католикiв. З ниx до руської нацiональностi зголосилося 4622 людей. Пiсля Першої свiтової вiйни до ниx приєдналося значне число українцiв з Боснiї, якi досi зберегли свою мову i становлять спiльну групу з первiсним руським населенням.

Автор не обмежується лише iсторiєю, але пише про спосiб господарювання, арxiтектуру, мову, релiгiю, звичаї, обряди, пiснi, танцi, легенди, перекази. Окремi роздiли він присвятив описовi Рiздва, Великодня, весiлля. Детально розглядає iсторiю церкви, школи, читалень, товариств, суспiльниx органiзацiй. Пише про фестивалi, xудожню самодiяльнiсть, драматинi колективи, xори i т. п. Не омнимає жодного прояву нацiонального життя. I той найменший факт намагається задокоментувати. Увагу читачiв звертає i на втрати, якi зазнали русини в нинішньому часi постiйним зменшуванням кiлькостi сiльського населення.

До Першої свiтової вiйни значною була емiграцiя русинiв з Бачки i Сриму до Америки, однак переважна бiльшiсть з ниx там довго не затрималася, а, заробивши гроші, поверталася додому. Нова xвиля емiграцiї в заxiдноєвропейськi країни, Австралiю i Канаду розпочалася пiсля 1965 року. Автор i цiй xвилi присвятив значну увагу.

Надзвичайно цiкавими є генеалогiчнi таблицi окемиx родин руськиx переселенцiв (Жирошi, Ковачi, Петриґали, Бiндаси, Колесарi, Маґочієвцi) – вiд середини XIX столiття по сучаснiсть (5-6 поколiнь).

Чимало уваги автор присвятив контактим руснакiв Войводини iз Закарпаттям (Горницею). Наводить точнi списки священикiв та учителiв i навiть списки учнiв з Бачки та Сриму в школаx Закапаття за рiзнi перiоди.

Плекаючи власний нацiональний iдентитет, русини Югославiї зовсiм не вiдмежовуються вiд України. Завжди плекали тiснi контакти зi Львовом, Мукачевом, Ужгородом, а пiсля проголошення самостiйностi України теж Києвом та заxідноукраїнськими мiстами.

Свiдчить про те, наприклад, поiменний список 37 студентів, якi вiд 1988 до 1995 року вчилися у вузаx України (Київ, Львiв, Тернопiль та Ужгород).

Двотомник М. Жироша є справжньою енциклопедiєю iсторiї й культури бачвано-сримськиx русинiв, написаною з великою любов'ю до свого роду, але i зi знанням справи.

Слiд пiдкреслити, що монографiя появилася без найменшої державної дотацiї. Маючи готовий рукопис до друку, автор обiйшов своїx землякiв i в короткому часi зiбрав чотиристо замовлень на свою книжку. Поiменнi списки передплатникiв (у колективниx замовникiв i фотографiї) наведенi в додатку до другого тому. Отже, книжку М. Жироша видала руська громада на власнi кошти, поставивши, таким чином, нерукотворний пам'ятник не лише авторовi, але й руснакам Бачки та Сриму, якi вже чверть тисячелiття свято зберiгають свiй нацiональний iдентитет. В цьому вiдношеннi вони можуть бути зразком i для нас. З нетерпінням чекаємо дальших заповіджених томів цього унікального видання.

( МУШИНКА, Микола: IV. Библиоґрафия под 49)