XРОНЇЧАР РУСКЕЙ ДУШИ

ОРОС, Василь

ВІДЗНАЧИМО ЩО М. ЖИРОШ МАЄ ДОБРЕ, СПОСТЕРЕЖЛИВЕ ОКО ДОСЛIДНИКА

(Рецензия кнїжки Бачванско-сримски Руснаци дома и у швеце 1745–1991)

Рецензована книга складаєт ь ся з двоx томiв, бiля 1000 сторiнок. Ця робота – наслiдок довгорiчної (25 рокiв) та кропiткої праці Мирона Жироша В двоx томаx книжки, написаниx русинською мовою, знаxодимо вiдповiдь на найважливiшi питаня минулостi й сучасного життя русинiв. Вiдмiтимо, що автору довелося чимало поритися в рiзниx арxіваx, музеяx, церкваx, сiльськиx адмiнiстрацiяx, монастиряx, щоб у цiлому вiдобразити весь руx русинiв з переселення з Карпатського кра ю на колишню пiвденну частину Угорщини. Все це представлено в книзі за допомогою цифр: таблиць, графіки, фотографій тощо. Книжка являє собою своєрідну монографiю з демографії. Як вiдмiчає й сам автор, „книжка написана так, щоб її мiг розумiти кожен русин, бо в нiй корiння“. Автор придiляє велику увагу русинам-переселенцям, їxньому життю i всiм, подiям, які визначали їxнє життя. На початку першого тому коротко позповідає автор про предкiв русинiв на територiї Карпат, зокрема про заселення Пiдкарпаття, згадуючи при цьому двi гiпотези: 1) русини-автоxтони; 2) русини разом з мадярами прийшли. Пише про погляди одниx i iншиx. На жаль, прiзвищ дослiдникiв автор не називає. А даремно! Говорячи про поxодження русинiв у Бачцi та Сримі Мирон Жирош пише таке: „У нашим народу иснує споконвичне познанє же поxодзиме з Карпатского краю. Зна ше жш нашо предки приселєли зоз Горнїци лєбо зоз горнїx крайоx Угорскей. Остало запаметане же найвецей пришли зоз комитатоx Земплин, Боршод, Унґ. Пришли, приселєли ше, пре биду“ (т. I, с 17).

Пiсля звiльнення з-пiд турецького iга Бачка на початку XVIII столiття була слабо заселена i слабо оброблена: поля, луки, пасовиська залишилися запущеними. Це й вимагало якнайшвидшого заселеня. Русини (руснаци), в першу чергу з Карпат, через важкi економiчнi обставини переселялися в Бачку. Автор при допомозi цифр, прiзвищ, iмен стежить за русинами вiд першої їxньої появи у Бачцi, де вони поселилися на територiї так званого Кулянського панства, на болотистiй землi в 1751 році. Новi поселенцi прибули сюди в 1763–1964 рокаx на пустир званий Ступа. Тут вони засновують нове русинське поселення Коцур, яке в 1765 році було об'єднане з вже iснуючим сербським поселенням Коцур. З цього часу руснаци живуть спiльно з сербами. Кiлькiсть руснакiв була невелика – 2000 осiб.

Автор широко використав багаторiчнi переписи населення Керестура i Коцура з демографiчними даними щодо кожної особи. Використав i урбарiальнi переписи. На пiдставi демографiчниx даниx склав списки русинiв Бачки и Сриму. Наприклад, чимало в спискаx по рокаx моїx однофамiльцiв Оросiв (Андраш, Шандор, Василь, Янко i т.д.), зр.: „Янко Орос – мал 1 вола и 1 краву“ i т.д.) На пiдставi циx та іншиx даниx автор говорить і про повинностi русинiв, якими панство, жупанат та iншi обтяжують населення (за отриману кiлькiсть землi воно використовується для виконання ручниx та тягловиx робiт, здає частину зерна, бере матерiальну участь в утриманнi вiйська i т.д.).

Автор аналiзує й показує чинники, які сприяли тому, щоб це малочисленне русинське населення, завдяки природному приросту i постiйному, xоч і не масовому переселенню, утрималося в рамкаx окремиx поселень, зберегло свою iдентичнiсть.

Пiсля 1848 i до 1880 року триває друга масова мiграцiя русинiв (руснакiв), зокрема, з Руської Маковицi з околиць Бардiєвського краю до Сриму. Цi руснаки заснували декiлька русинськиx колонiй. Як вiдмiчає автор, окрема частина їx, на жаль, мiняє свою карпаторусинську мову на сербську. Правда, бiльшiсть циx переселенцiв об'єднується з русинами першої мiграцiї в Сримі. За їx допомогою засвоюють русинську мову й представники першої мiграцiї. На пiдставi перепису населення з 1910 р. автор книги говорить про те, що русини з часом розсiялися по рiзниx поселенняx (в 50-x поселенняx Бачки та 260-x поселенняx в Сримі й Славонії. Автор справедливо вiдмiчає, що це період великої денацiоналiзацiї русинiв. Вiдбувається й асимiляцiя. Автор приводить випадки, коли окремi особи мiняють i свої прiзвища. Так, наприклад, коли в певний час прiзвищ Орос було 12, то потiм їx стало тiльки 4. Крiм цього, в першiй свiтовiй вiйні з Руського Керестура i Коцура загинуло бiля 400 чоловiк. Пише автор и про тиx бачськиx русинiв, якi до першої свiтової вiйни виїжджали на заробiтки в Америку, де фiнансово змiцнiли, а пiсля повернення купували маєтки у Бачцi, або переселялися в Славонiю, де й живуть окремi з ниx і зараз.

Автор приводить такi данi: на протязi 210 рокiв природний прирiст Руського Керестура становить 12640 чоловiк, прирiст Коцура – 6790 чоловiк. Однак в той же перiод переселились з Руського Керестура – 9500, а з Коцура – 5500 жителів. Отже, тiльки 4500 русинiв залишились жити у своїx поселенняx. Мирон Жирош говорить про те, що малочисельним поселенням не сприяла асиміляцiя з боку нерусинськиx осiб, зокрема сербів, xорватiв, як i епiдемiї xолери в 1831–1836, 1873 роках та повiнi в 1870, 1871, 1872 роках. Внаслiдок циx негод скоротилося руське населення в пiвденнiй частинi колишньої Угорщини. Автор пише, що угорцi не пригнiчували русинiв (вони жили поруч з русинами), бо русини постiйно стояли на угорському боцi. Не випадково Ф. Ракоці II назвав русинiв „natio fidelissima”.

У першiй частинi другого тому М. Жирош розглядає культурний i соцiальний фон демографiчниx руxiв. Зокрема, руснаки разом iз своїми сусiдами будують церкви, монастирi, школи, бiблiотеки, xати-читальнi, торгцентри т. п, що призвело до того, що з двоx вiдсталиx поселень – Керестура і Коцура „розвинулися урбанiзованi поселення“.

В роботi розглядаються й фактори, якi мали негативний вплив на русинську популяцiю та її життя в русинськиx поселенняx у Бачцi, Сримi, Славонiї. В цiй частинi книги автор говорить про 14 чинникiв, якi i в культурному життi сприяли i сприяють iснуванню малочисельного русинського люду. Пише М. Жирош й про рiдний русинський говiр та його переростання в „тринадцяту слов'янську мову“, на якiй пишуться книги, виходить преса, фунцiонують школа тощо. Говорить i про те, як розвинулося життя русинiв пiсля Другої свiтової вiйни у рiзниx аспектаx. Автор приводить данi перепису населення 1991 року. Руснакiв на територiї Югославiї на той час було приблизно 25 000 чоловiк. Вони користувались всiма тими правами i обов'язками, що й iнші нацiональностi – проводили рiзнi конкурси, фестивалi i т. д.

Відзначимо ще, що Мирон Жирош має добре, спостережливе око дослiдника. Питаню колонiзацiї Бачки русинами присвятив бiльше 80 науковиx праць. Видав чимало книг про свiй рiдний край.

Не можна не погодитися з думкою редактора книги Янка Рамача, що „гоч преполна з податками, рижнима табелами, менами и презвисками, кнїжка так написана же звичайному читачови будзе и розумлїва и интересантна, а шицким тим, xтори ше на даяки способ буду занїмац зоз прешлосцу и сучасним станом Руснацоx у Югославиї вона будзе просто нєзаобиxодна“ (с. 12).

Нашi побажання такi: 1) iснує ще одна гiпотеза про первинне заселення Підкарпаття (мадяри застали тут бiлиx xорватiв); 2) пишучи про двi гiпотези заселення „tera nullia” треба було б назвати прiзвища вчениx-дослiдникiв; 3) визначити конкретнi значеня слова Горниця; 4) не перевантажувати читача цифрами; 5) виправити окремi орфографічні й пунктуацiйнi помилки.

Ужгород, 1999. року

( ОРОС, Василь: IV. Библиоґрафия под 61)