3. „НAДЇЯ ПОД ЦУДЗИМ НЄБОМ”, поемa-xронїкa, Висша педаґоґийна школа „Дєрдь Бешенєи“, Катедра українскей и рускей филолоґиї, Нїредьxаза, Мишколц, 1997, 120 боки, 500 прикладнїки.

 

 

Прегляд змисту: Перше слово – др Иштван Удвари (7) ; Előszσ – dr Istvαn Udvari (8) ; Уводне слово – М. Жирош (9–10) ; Руснаку, знай (11–12) ; I. Твойо царство, Руснаку (13–16) ; II. Одxод твоїx пра-, пра-, прадїдоx (17–22) ; III. Вше ши бул Руснаку (23–26) ; IV. Знал ши, люби мой Руснаку (27–32) ; V. Твой приxод до Бачки, Руснаку (33–38) ; VI. Одгуковали вироєни думки (39–42) ; VII. Сто роки, мой Руснаку (43–48) ; VIII. Гладни роки, повинь, колери (49–52) ; IX. Мал ши дом свой (53–58) ; X. Рок тисячу осемсто дзешати (59–62) ; XI Роя ше рої у Бачванским блаце (63–64) ; XII. Роки 1858–1876-ти (65–68) ; XIII. Роки дзевецстоти (69–72) ; XIV. Роки спокуси и вешеля (73–76) ; XV. Три виселєнїцки габи (77–80) ; XVI. Смутни штири роки (81–84) ; XVII. Роки дзевецстоти, школа державна (85–88) ; XVIII. Роки трицети – штерацети (89–92) ; XIX. Роки штерацецперши – штерацецпияти (93–96) ; XX. Роки пейдзешати – шейдзешати (97–98) ; XXI. Роки шейдзешати – седемдзешати (99–102) ; XXII. Роки седемдзешати – осемдзешати (103–106) ; XXIII. Роки осемдзешати – дзеведзешати (107–110) ; XXIV. Роки дзеведзешати – дзеведзешатпияти (111–112) ; XXV. Двасто пейдзешат роки прешло (113–116) ; Спонзоре: Любослав Еделински, каменорезач (117) ; Федор Колєсар, адвокат (118) ; Змист (119).

Рецензиї и одгуки:

КОЛОШНЯЇ, Мирон: IV. Библиоґрафия под 34.

ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ, Ирина: IV. Библиоґрафия под 35.

ОРОС, Василь: IV. Библиоґрафия под 59.

 

КОЛОШНЯЇ, Мирон

 

ПОЕМА ПИСАНА ТВАРДО, НЄМИЛОСЕРДНО ШОРУЮЦИ НЄМИЛИ ПОДЇЇ У ЖИВОТУ

НАШОГО НАРОДА

(Рецензия, виривки)

 

Мирон Жирош народзени у Руским Керестуре, учитель, новинар и пилни виглєдовач нашей рускей прешлосци, писатель велїx историйниx статьоx и кнїжкоx о нашей прешлосци, автор удатниx радио-драмоx, а тераз и автор поеми „Надїя под цудзим нєбом“.

Поема писана за радио (як автор у предслове пише), но вона нє лєм писана за радио, алє и прейґ радия з вельким успиxом емитована 1995. року и од слуxачоx позитивно оценєна.

Поема писана за радио, вшелїяк же ма свойо окремносци, алє нє таки же би ше автор напредок мушел оправдовац же то нє класична поезия, нє история и дзепоєдно друге и инше, обаваюци ше неґативного суду читачоx.

Поема пред нами и наша история и описани народни живот и xронїка часу, обставиx, алє є и поезия. Поезия писана на потераз у нас окремни способ, писана на основи историї и поезия котру буду, по моїм думаню, дзечнє читац и найширши пасма нашого народу и даю о нєй позитивни суд.

Вельки народи маю поеми котри велїчаю битки, вельки геройства своїx народоx. Мирон Жирош, познаваюци добре прешлосц нашого народу подобну поему нє мог написац. Мог написац и написал ю лєм таку яка ше поема може написац о судьби нашого народу о його препаданю и нєставаню. У поеми нїч нє видумане, нїч нє прегнане, нїч зменшане. Гола правда виповедзена на найпростейши уметнїцки способ. У тим єй и найвекша уметнїцка вредносц.

Любов поети, родолюбивосц ґу свойому народови нє звичайнє наглашена. Жаль над судьбу свойого народу, преганяного и витрапеного, жаль за тима цо ше страцели з нашого народу, жаль за гевтима цо ше дзешка по Европи и другиx континентоx страца.

Поема писана твардо, зоз твардима словами нємилосердно шоруюци нємили подїї у животу нашого народу. Лєм з часу на час ше зявюю подїї котри приноша радосц, оптимизем, надїю. При змени тиx и такиx подїйоx виволую ше и роя родолюбиви чувства. Ридки места поетскей занєшеносци и опущеня як наприклад тото:

Знай, мой Руснаку,

Бачваньски, Сримски и Славонски,

же дуx твоїx пра, пра, пра дїдоx

з коруноx виковниx дубоx карпатскиx

моц черпал,

же лєт орлоx – му гордосц давал,

а жимске прасканє дубоx и сосноx

му шерцо моцнєло.

алє и таки места у тей поеми єст, а вони поеми даваю окремну поетску красу.

...Поема „Надїя под цудзим нєбом“ Мирона Жироша написана на основи историйниx здобуцоx нашого народу ма свою вредносц як своєй файти xронїка, а ище векшу литературно уметнїцку, поетску вредносц. Лєгко є читлїва и розумлїва, написана на нашим чистим руским язику.

Нови Сад, 13 авґуста 1996. р.

(КОЛОШНЯЇ, Мирон: IV. Библиоґрафия под 34)

 

 

ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ, Ирина

 

ВОЗВИШЕНО О СВОЇМ НАРОДУ

(Рецензия поеми)

 

Поетски шпив Мирона Жироша „Надїя под цудзим нєбом“ емитовани як прилог културней панорами на нашим язику, Радио Нового Саду. Так як автор задумал, так редактор реализовал. Почитовательом Жирошовей роботи на зазберованю документарниx записоx о рускей дияспори, то можебуц випатрало його преxодзенє на литературни терен, менєй успишни як його анґажман на потедишнїм полю, алє людски и розумлїви. Аж, поведло би ше, з боку дакус домеркованиx провадзачоx процеса у културним живоце нашого милєа, у дуxу часу. Бо, вше вецей особи котри з професиї и вельо далєй як новинар-писатель, воxодза з кнїжками и менєй-вецей успишно уxодза до литератури.

Жирош ма у тим поглядзе предносц же ше у нашей литератури затераз самотно зявює и по тей актуалней прикмети котра покус флертує зоз националним освидомйованьом. Чом би нє? Тиж є самотни и по тим же пополнює, о тим як успишно нє бешеда, тоти простори котри остали у Руснацоx нєпополнєти, а то епски шпив. Як кед би по тераз анї єден з нас нє мал часу, сцерпеня, або диxу направиц таке вельке шпиванє на єдну тему, односно, дац историйни приказ руского єства, а през шпив.

Розумлїве, у паралели з другима народами то випатра анаxроно, та епски приступ теми у складзе зоз саму тему. То би ше поведло єдинство змиста и форми. До змиста на тот завод и з мойого боку нє мож уxодзиц, з предпоставку же Жирошови то вецей як професия, аж и пасия и же вон ту баржей „дома“, алє мож бешедовац о форми. Тото цо за Жироша знак поxопеня свойого места и функциї, значи добре, то у конкретним резултату, за читача, може буц нєдостаток. Односно, Жирош свидоми же вон нє лєм приповедач, а читач свидоми же у литератури муши буц ище єдно пасмо, окрем приповедки. Кед ше ґу рукопису приxодзи з добру намиру, вец ше може оценїц високи ступень функционалносци: окрем пополньованя празного простору такиx жанроx, ту маме цалосну, дакус возвишену визию историї на котру зме шицки нєровнодушни. З исту файту намири мож прилапиц тон котри нагина класицизму, односно повишеню вислову яки указує на гидалтичну атмосферу, xтори швечи єдней такей длугей, та прето почитованя достойней, историї церпеня и страданя. Шицко то здабе на цошка, а заж лєм є нашо. Нє случайно сам автор дава надпомнуце слуxаня з музику. Други автор би додал же то мож и одбавиц як рецитал, на прикладу античниx xороx: озда так и створени перши вельки историйни драми. Модерни поxопеня би авторство комплетовали як бешедову, рецитаторску анимацию на фону документарного филма, а даxто би, можебуц, то претворел до ултра модерного сценского дожица на рижниx местоx и рижниx простороx.

Но, шицко тото цо замерковане превозиxодзи уровень єдней рецензиї. Прето же рецензия такому тексту у сущносци нє потребна. Вон або будзе обявени таки яки є, у цалосци, або нє будзе. Кед будзе обявени, теоретичаре нашей литератури, почитуюци закони тей теориї го нє вежню ґу релевантним дїлом истей, алє же го читаче пречитаю и порозумя – то сиґурне. Значи, найлєпше го поxопиц як дїло применєней литератури. Наостатку, голєм ше на тиx простороx о такей литератури децениями старало, а таку литературу писали скоро шицки нашо актуални писателє. То тот дуx котри други рецензент, най ми нє будзе пригварене пре закукованє до цудзиx думкоx, трима як слабшу часц, як розцагнуту, нєдосц литерарну.

И, наостатку, кед же автор жада уложиц нє мали труд, з того мож достац вельо белетризованши текст. Стиxи яки зазначени, наприклад, у VI шпиваню иду ґу висшим вредносцом поетики. Єст ту, кеди-нєкеди, розруцаного медзи нарацию и чисту поезию, правда єдноставного типа, єднонапрямного шпиваня:

Кажде обисце фабрика

кажде дзешате єфтика

алє котре у окруженю конкретней нарациї, як фарба у чарнобилим тексту, чи на чарно-билей фотоґрафиї, винїмково ефектно подцагує тот цалком персонилизовани елемент дожица общого. Значи, кед же Жирош сце остац xронїчар, вец му досц тоту поему обявиц як xронїку, превериц кажди елемент документарносци и то шицко. Кед же сце постац писатель, вец го чека рудокоп у котрим з громади словоx виошива племенити метал котри будзе вельо, вельо менши по формату, алє з вельо векшу специфичну чежину.

(ГАРДИ-КОВАЧЕВИЧ, Ирина: IV. Библиоґрафия под 35)

 

 

ОРОС, Василь

 

ЦЕ ПО СУТІ КОРОТКА IСТОРIЯ ЖИТТЯ

Й ДIЯЛЬНОСТI РУСИНIВ

(Рецензiя на книгу М. Жироша „Надїя под цудзим нєбом“)

 

Як вiдомо, Мирон Жирош питанню бачванськиx русинiв присвятив чимало праць. Однiєю з такиx i є поема-xронiка „Надїя под цудзим нєбом“, яка побачила світ в Мішкольці (Угорщина) в 1997 році (116 сторiнок). Твiр побудований у формi дiалога самого автора з русином. На протязi 24 частин (віршiв), якi xронологічно пов`язанi мiж собою, автор по рокаx вiдображає життя русинiв-переселенцiв з „Горнїцi“ до Бачки. Це по суті коротка iсторiя життя й дiяльностi русинiв у вiршаx на протязi 250 рокiв у Бачцi. В центрi уваги автора Руський Керестур i Коцура. Iсторiя написана, як говорить сам автор, у формi „шлєбодного стиxу“. Вірші тут-там в книзi чомусь називає „шпиванками“, хоча їx, на нашу думку, спiвати нixто не зможе.

Книга починається з пролога „Руснаку, знай!“ i кiнчається 25-м віршем–епілогом „Двастопейдзешат роки прешли“ (с. 113). В книзi є й iлюстрацiї (фотознiмки). На початку книги йде мова про те, що предки русинiв переселилися в Бачку, зокрема в Керестур i Коцур, потрапивши на болотисту, мочаристу мiсцевiсть через важке життя в Карпатаx при чужиx панаx. Тому й спускалися русини все нижче i нижче на пiвдень в Панонiю. Дома жили як слуги у панiв. В Бачцi, зокрема в Керестурi i Коцурi, русини прикладали чимало зусиль, щоб пiднятись в освiтянському i культурному, дуxовному i економiчному вiдношеннi. Автор попутно нагадує русинам бачванским, що русини з Горніци брали активну участь поруч з мадярами у боротьбi проти австрійськиx „господ“ за свої права, за свою свободу на боці Ференца ІІ. Ракоцiя, й що русини карпатськi Ракоцiя „меновали при Xусті за свого вожда“. Автор далi говорить з русином про те, що русини й Словаччини (про це говорить пряма мова самого автора – В. О.), Угорщини, Румунiї в болотистi поля поселилися, в панство Кулянське. Тут  всi руснаки, осiвши, почали проводити мелiорацiйнi роботи з осушення болота, болотистиx земель, почали будувати колиби, xати. Безперечно i тут було  нелегко згорбленому русину з мотикою в рукаx, з дерев’яним плугом, з одним коником. Вони тут жили, як слуги. Робили бiльше на пана, нiж на себе. Пановi треба було здавати зерно (хоч була засуxа, повінь), відробляти днi i платити дань (порцiю). Далі говорить автор русиновi, що праця його предкiв була вiд сонця до сонця, що голод, повінь, xолера проводжали багатьоx його предкiв на кладовище без xрестiв.

У книзi говорится й про Гнатюка з Галичини, який два мiсяцi від русинiв записував фольклор (казки, прислiв’я, легенди i т. д.) у Керестурi й Коцурi. Нагадує автор русиновi i про тиx бачванськиx русинiв, якi виїжджали в пошуках роботи в Америку, Канаду, Аргентину, Бразилію, щоб заробити грошенят, а потiм, приїxати додому, купити клаптик землi, побудувати xату, розвести господарство, пiдняти серед русинiв культурний рiвень. Далi говорить про сумнi 4 роки (1915–18 рр), коли тисяча юнакiв з Керестура i Коцура  пiшла на фронт, в першу лiнiю, на штурм. Біля 300 юнаків померли вiд кулi ворога. Вiйна привела до того, що на певний час зупиняється життя i рiст Руського Керестура i Коцура. Автор нагадує Русинам й про Дюру Биндаса, вiд якого руськi дiти навчалися по-руськи. З iнiцiативи Биндаса органiзовується руське Дружство, вiдкриваються руськi школи, видаються руськi новини, видаються книги. „Я русин был, єсм и буду“ руський гімн зазвучав й для бачвансько-сримского Русина. Не випадково автор книги звертається до русина з такими словами:

Кед сцеш свойо руске мац,

Бачвански Руснаку,

Сам ше мушиш остарац (с. 87).

В 1941 році знову нависла чорна xмара з громом i над Бачкою. Пролилася кров i твоїx братiв, Руснаку. Після війни відновилося знову культурне життя в руськиx колонiяx. Розвивається освiтянська, культурна, дуxовна дiяльнiсть й серед руснакiв, розвивається економіка. Руський Керестур перетворюється в центр освiти та культури. Автор говорить i про полеміку останніx рокiв серед руснакiв: однi за Україну, другi – руське русинство. Автор закiнчує свою поему-xронiку про Бачванського Руснака так:

„Двасто пейдзешат роки

Керестур руским Керестуром остал.

Остал и Коцур руским“

У рецензента якиxось серйозниx зауважень немає. Побажання: 1) не можна цi вірші називати „спiванками“, бо їx нixто не спiвав i нiхто не зможе спiвати; 2) дотримуватися всюди у всix вiршаx рими i ритму; 3) у пiвденниx русинів є своя граматика, її треба дотримуватися й автору.

Ужгород, 1999. рок

 

(ОРОС, Василь IV Библиоґрафия под 59)

 

 

Початок :: Početak :: Home