НАША НЕЩАСНА ЛЕМКІВСКА ДОЛЯ

by Іван Шафран




Моє рідне село Перунка правдоподібно повстало дуже давно. Свідчит за тим історія з часів поганьства і Київской Руси. В селі стояв божок Перун, котрого розвалено а на його місци поставлено церков.
Село розсташоване вздовж річки Перунчанки, котра лучится в Полянах з ріком Мостишом а она впливат в Фльорінці до ріки Білой.
Од всходу Перунки є гори; Ясінник і Верхи - перший і другий, од полудня ніжньой части села тягнеся велька рівнина по село Чирна а за ним села; Баниця, Ізби і Білична з найвижшом гором в тих околицях - Лацковом (999 м. н.м.). При вишнім кінці Перунки од полудня є гора Гарняк а за ньом не Далеко села Мохначки - гора Перун (743 м. н.м.). О заходу знаходятся гори; Верхи і Чертіж а за нима присілок с. Перунки - Бучники. Од півночи видно село Берест а за ним гору Квочу (788 м. Н.м.). Меже Перунком, Берестом і Полянами є невелька гора Кругле, котра належит до тих трьох сел.
Нашом ґміном і почтом бив Тилич ( тепер є Криниця а почта в Бересті).
В Перунці не било трактовой дороги лем сельска камениста. Била початкова школа, два склепи (крамниці); кооперативна і жидівска. При школі читальня, суспільна протипожарна команда і дві церкви.
Як на Лемківщині принято Христову віру, звалено божка Перуна а на його місце поставлено першу церкву ("Церква в руїні", ст. 50 - Олег В. Іванусів).
Теперішня церква св. Косми і Дамяна поставлена в 1798 р. на поли моїх пра-пра-дідив, зараз ужиткована римокатоликами. В селі до виселеня било 130 хиж і мешкало около 600 мешканців.
Давно в селі не било школи лем жаки вчили при церквах діти читати. В 1928 році поставлено нову школу, але діти науки в ній не розпочали, бо більшист селян перешле на Православя і в збудованій школі, на час будови церкви, зробили часовню - де в неділю одправяно Богослужиня. Школа розпочала нормальну діяльнист аж в 1936 році. Била то 4-клясова школа з сімлітнім навчаньом. До 1939 р. вчителами били поляки і по нашому вчили лем "лемківского язика" (котрого сами не знали). Аж од 1939 р. в перунскій школі розпочато науку нашима увителями в наший рідній літературній мові, але я бив єм виписани зо школи і шкода мі било же не міг єм вчитися.
В 1939 р. я мав вчитися в ґімнаії в Новому Санчі, але розочалася друга світова війна і не міг вчитися дальше. Тата як резервісту під кінец серпня покликано до Польського війська і відразу загнано на фронт проти Німецкої армії. В дома позістали мама з пятіркою дітей. Я, як найстаршій син змушений був заступити тата на 7 гектаровим господарстві. Тата з війни німці забрали в полон. З німецькой неволі вдалося йому повернути осіню 1940 року завдяки о. Василю Дяку – нашому парохові. Вінв дуже помагав людям в тяжиких обставинах.
Коли тато вже були дома, мене хотіли забрати на примусові роботи до Німеччини. Тато написали прохання і мене відрочено як малолітпього. Тоді забрали мене до праці в каміньоломі "АБТАЙЛЮНҐ" в Криниці, де я переробив до літа 1944 року. Як лінія фронту затрималася на Дуклянским перевалі забрали мене до копаня окопів між селами Снітниця і Баниця. Там для мене била троха лекша праця. Я, як майстер, ставими ми з іншима теслями бараки, для надзоруючих працю німецкіх вояків. Там я робив до 16 січня 1945 р. Праці при копаню окопів розпочалися літом 1944 р. Зі всіх околичних сіл змушено людей до копаня окопів. Працювало там кілька тисяч людей, мущин, жінок і молоді. Праця била дуже тяжка і люде не хотіли робити, бо знали добре, што то не є лиш знищення уроджайного пола але й вимушена допомога для фашистів. Німці всіх поганяли до роботи. Часто било чути : "Льос, льос, шнель, нох арбайт !" та богато інших окриків з уст німців з під знаку "СС" чи "ТОТ".
Було визначено і майже виконано кільканадцять лінії окопів, а в кожній були будувані дуже великі бункри. Другу систему окопів німці розпочали будувати трохи пізнійше, понад села: Біличну, Ізби, Баницю Чирну, Перунку, Берест і Бучники але не змогли єй закінчити, бо треба було їм втікати. Люди, що ту працювали, були привезені також з далеких місцвостей, мали тяжке життя. Не мали што їсти. На сніданя можна було достати малий кусочок чорного хліба і горнятко чорної кави а на обід трошки зупи. Ми, што доходили до праці, з поблизькіх сіл, щодня приносили собі їсти і не голодували. Голодні люде не мали сили до праці та й не хотіли працювати. Тих, што явно ухилялися від роботи або втікали, німці заберали до концтаборів. Раз в місяці робітники отримували заробітню заплату; чвертку горілки і пачку цигарок, щоби робітники могли напитися та забути біду і горе. Добре сталося, што окопи німцям не придалися. Вони з них мусіли втікати, бо Радянска армія гнала їх на захід. Коли німці втікали з окопів, заберали тіж людей, які добрі знали, що надходит конец окупантам і де могли, там ховалися. Було й так, што радянскі літаки помагали людям. Льотчик знижував машину над землю і стриляв в німців, яки вели дорогом робітників. СС-мани мусіли ховатися, а люди користали з той нагоди і втікали. Останні недобитки німецького війська втекли вечером 17-го січня 1945 р., а в ночи 18-го січня пришли до нас війска 4-го Українського фронту – 38 Армії, котрою командерував ген. пол. К. С. Москаленко.
В боях за визволення Горличчини і Новосанчівщини брали участ : Армія ген. пол. А. Гречка, Армія ген. пол. К. Москаленка з 4-го Українського фронту та з 1-го Українського фронту – 60 Армія ген. пол. П. А. Курочкіна. В битві за горлицку землю загинуло 209 вояків з више згаданих українских фронтів в 16-ти місцевостях ("Над жеком Ропом", т. ІІІ, ст. 801-802).
В січні 1945 р. ціла Лемківщина била визволена. Як тільки прешов фронт, з наших сіл всіх молодих хлопів загнали до роботи, відбудови і відкопуваня тунелю в Пташкові. (хиба найвищий в Польщи) добрима фахівцями, Італійцями з Тиролю тунелів колєйових, котрих німці вимінували, як втікали перед Червеном армійом. Мене приділено до будови колєйового мосту в Ґрибові, на місце вимінуваного німцями, а котрій по першій світовій війні бив муруваний – склеплений..
До роботи зогнано тисячи люди. Вшитко роблено лем ручно, навет тяжки дерева треба било преносити і двигати людцкима руками. Жеби піднести такого трама, мусіло бити зо 30 хлопів і двигалося на єдну коенд. Дерева до будови мосту звожено з наших лісив, оддалених часом і веце як 20 кільометрівзмогли. Звізку робили фурмане зогнани з найближих наших сіл. Хто мав коня мусів спригатися з другим, што мав тіж коня і разом в парі їхали по дерево до ліса. Част дерева била в тартаках і при окопах а час іщи робітники стинали в лісі.
Праця при будові мосту одбивалася без найменшой перерви. Люде працювали на зміни ден і ніч при елєктричним освітленю з велькой прондниці, бо елєктровні били знищени..
Войскови сапери керували роботом і доглядували вшитко, што люде робили, а колєйовий, та високий міст поставлено за два тижні.
Як я повернув з той роботи домів, пришли аґітатори вербувати до войска – Червеной армії. Повідали, же як дахто з поборових рочників (18-40 років) не зголосится, то його будут уважати за ворога Радянского союзу і, з родином вивезут на Сибір. Жеби нашу сімю не депортували, я сам бив змушений зголоситися до Ч.А. але аж за третім повідомленьом. Нихто з нашого села Перунки за першим і другим повідомленьом не зголосися.
Нас всіх з села пішло 16 хлопців: Іван Олєсневич, Семан Єдинак, Семан Вислоцкий, Іван Щипчик, Лукач Щипчик, Іван Боднєвич, Іван Макух, Василь Кузмяк (всі загинули на фронті), Василь Цідило (повернув без ноги), Іван Єдинак, Іван Шафран, Іван Кузмяк і Асафат Ґарбера (повернули ранени), Семан Вендзицкий, Матвій Кузмяк і Андрій Копча (повернули здорови).
Зо вшитких сіл Лемківщини молодих хлопців і дорослих мущин покликано до Червеной армії. В Новосанчівским повіті збірним пунктом била Криниця. Там гуртували всіх мобілізуваних і висилали до Рабки, недалеко Закопаного, на коротку войскову підготовку, Приділено нас до Запасного полку, омундуровано і два тижні школено – як воювати з ворогом, потим вислано на фронт.
Мене на щастя ще залишено на 10 днів. Брав я участ в курсі санітарюшів, так што аж 2-го мая 1945 року знашовся я, першій ден на фронті, в Четвертом українськом фронті, 302 дивізії, 825 полку, 3-той роти (компанії).
З Рабки повезли нас автами і висадили під самим фронтом. До самої лінії фронту зайшли, навіть не знали коли. Опинилися аж тоді, коли почали до нас стріляти німці.
Наша дивізія була змоторизована — панцерна, тому частинно їхали ми вантажними автомашинами (Штут Бакер) а часом на танках під'їжджали до німецьких вояків, щоби їх заняти.
Я був кампанійним санітарем і мав, ще двох помічників. Кожний з них в свойому плютоні стеріг щоби дати поміч пораненим.
Нам доручено перебити ліню фронту. Коли ми вже переломили фронт, вкрочували інші війська і продовжували бій а нас посилали в друге місце, де піхота не могла собі порадити в поконанню німців, а то й тому, що ми були дуже добре узброєні. Мали катюши, танки, армати та спомагали нас боєві літаки.
По кожному бою наші сотні доповнювано жовнірами і зброєю. До атаку проти німців, сотня нараховувала 80-100 вояків а по бою вертало здорових лише 15 - 20, решта загинуло або було поранених.
П'ятого травня 1945 року рушили ми до наступного бою. Їхали ми самоходами цілу ніч, дорогою лісом а сапери справджали дорогу і що троха вибирали міни. Над раном, коли почався робити день, нас розставлено в лінію на окраїнах лісу. Звідтам видно було невелике місточко а в ньому великий рух німецького війська. Воно поспішно вантажилося на самоходи і десь виїзджало.
З наших бійців скоро сформуловано розвідку з 24-ох солдатів. Між ними знайшовся і я, як санітарюш. Одягнулися ми в німецькі мундури, щоби позорувати німецьких вояків. Доручено нам добратися в місто і припровадити живого німця, щоби наше начальство могло довідатися, що діється у місті.
Щоби виконати завданя - військовий наказ, непомітно підійшли ми до перших будинків, але не стрінули нігде німецьких вояків. Нараз дивимось, в сторону лісу, а звідтам ровом, іде шестеро німців - полева жандармерія. Нам приказано іти проти них, а коли непомітно ми їх окружили і почали стріляти на пострах, вони піддалися, почали бігти до лісу а ми за ними. Тоді з міста, на нас посипалися кулі з машинових карабінив і нам треба було боронитися. На велике щастя, ніхто з нас не потерпів. Всі повернули здорові. Перебралися в свої мундури і поїхали до міста, в котрому було дуже багато харчових продуктів і цигарків.
Але ми з того не користали, бо розказ був їхати дальше.
Наша розвідка (двох на мотоціклю) поїхали за місто заложити міни, під колєйови тори, тому, що по них мав переїжджати німецький панцерний поїзд. Завдання вони виконали, але останні втікаючі німецькі вояки зауважили заложени міни, нашу розвідку постріляли, міни розібрали а німецький панцерний поїзд переїхав без перешкоди.
Коли ми над'їхали в то місце, побачили неживих вояків з нашої розвідки а німці вже втекли, але ми їх догнали натретому селі.
Зараз зістали розстріляні.
6. травня 1945 р. саме наш Великдень, коли в дома святять Пасхи, ідемо, як перша лінія фронту, наступаюча до бою проти німців. На горизонті показується невелике місточко а перед ним два канали і мости. На мості стоїть нова автомашина "Опель", заднє колесо звісає з мосту. Двигнули ми цю машину і поставили на дорозі а тимчасом загородили переїзд другима автомашинами.
Раптовно замкнули нам дорогу німці і почали до нас стріляти. Ми змушені були окопатися між двома каналами (ровами).
До міста з'їхалися панцерні поїзди а німецьке військо в окопах заняло обронни позиції. По нас посипався град куль. Наші підтягли катюші і пустили з них страшенний вогонь, що аж земля тряслася. Місто стало в великому вогню. Німці мали два літаки, котри по нас сипали кулями й бомбами. Так зажертий бій тягнувся довше. О год. 14,- нам розказано наступати на німецькі окопи, але скорше треба було перебігти поле між каналами около 500 м. і так перабратися через глибокий канал, в якому була дуже студена вода. Коли наша дружина переправлялась каналом, я уділяв санітарної допомоги пораненому другові, а в тому часі всі жовніри вже перейшли на другий бік каналу. Я запитав чи глибока вода? - А вони говорять, що так але кажуть входити в воду і що мене злов'ять та витягнуть по іхній стороні рову. Я спустився у воду, вода мене несе а мені з неї тільки голову видно. Вже донесло до берегу, хитаюсь трави, кущів, галузок, все рветься. На кінець подали мені карабін і якось мене витягай на беріг. Тоді мусів я почекати аж стече з мене вода. Зі мною залишився один вояк. Коли ми змогли вже побігти дальше, нашої колони вже не було видно і не знали ми в котру сторону пішла. Виришили ми іти просто на забудуваний терен. Перед нами їхали наши танки а в горі літали німецьки літаки і стріляли до нас. Підійшли ми обік танка а танкіста каже, щоби ми побігли до будинків бо там лежать поранені. Зараз скоком долетіли ми до будинку. Я почав бандажувати, (ці поранені були не з нашої сотні) а німці раптовно почали сильно стріляти. Арматня куля вдаріла до нашої стіни, відразу ціла стіна вилетіла а ми всі здорові повтікали до підвалу.
Зі собою стягай в підвал поранених. Залишили троха опатрунків пораненим а самі пішли шукати своєї сотні. Виходимо з будинку а другий будинок вже горить, хотіли перейти брамкою. Я ішов другий, зараз за моїми ногами впала з даху відірвана кроква. Переходимо другою брамою, а німці пущають на нас серію з автоматів, котра уриває мені кавалок плаща. Скоро перескакую вулицю і знаходжу своїх, між ними багато ранних; мойого близького друга Петра Кочанського, родом з Мушинки, мав пострілену ногу трьома кулями. Наш лєйтинант мав поломані обі ноги і руку. З нього зійшло вже багато крові. Я хотів його внести до будинку бо лежав біля вулиці, але тоді почали німці сильно стріляти і змусили мене вицофатися. За хвилину нас пішло шестеро, положили його на палатку і тільки піднялися а по нас пройшла серія з німецького автомату. Одного забила, мене куля потрапила в черевік а друга в наплечник, з якого на мені позістали тільки паски. Тоді вицофалися, я пошукав шнурка і коли потемніло підповзався до лєйтінанта, прив 'язав шнурок до палатки, на котрій лежав наш командір а кінець шнурка потягнув і собою за будинок, притягнув його в безпечне місце, там обандажував. Він був дуже слабий і я не знав чи вилікується. Цього вечора я опікувався 50 ранними вояками. Коли приїхали санітарні машини я сам заносив нашого, пораненого командіра (українця зі Львова) і Петра Кочанського - до санітарки.
По війні я довідався, що командір помер, а цей день - ВЕЛИКДЕНЬ 6.05.1945 р. був для нас найтяжчим днем війни, від початку нашого воювання.
По тому, з першої лінії фронту, нас вимінило інше військо а ми вицофалися і по вечері та по чарці спіритусу, уставили нас в трійки, казали триматися за руки і пішли пішком 8 км. за місто. Там ми полягали спати тід деревами, головами до дерева, один біля другого в коло дерева. Відразу всі ми міцно поснули.
На другий день, коли вже сонце було високо, нас побудили, дали їсти, видали зброю, хліб, тушонки а для мене ще бандажи - опатрунки. Потім нас повезли під фронт. Так закінчився пам'ятний для нас день, наш Великдень 1945 року.
По тим коротким відпочинку, ми поїхали дальше на захід Чехословаччини і знова маємо перебивати лінію фронту.
Другого дня зупинилися ми в одному селі. Сказано нам, що будемо відпочивати. Входимо до порожніх будинків, всі вікна повибивані. В будинках найперше му сіли ми зробити порядок, щоби можна було відпочивати. Зайшли ми до підвалу, де вуло багато різних перетворів та харчових продуктів. Були також дві баньки (посуди) денатурату (скажений спіритус). Я знайшов ще санітарний ножик, який для мене був би придатний. В той час входить наш командір баталійону - майор і каже мені показати знайдений ножик. Я йому подаю,
він оглянув його і каже; - "Ето трафєя тєбє нє нада" і забрав ножик і ті баньки з денатуратом. По годині часу все начальство було п'яне. Надійшов розказ виїзду на фронт а не було кому фахово командувати військом, тому поїхали ми в противнусторону. Тільки виїхали ми за село а на нас надлетіли два боєві літаки. Було досить часу щоби полетіти і схоронитись у лісі, але командіри казали, що надлітують наші лотчики.
Помилялись! Як надлетіли на нас кинули бомби і згорило 20 самоходів з нашого ешелону. На автах було багато мін, гранатів та інших матерілів вибухових. Три перші авта вспіли доїхати до лісу, на четвертий, на котрому я був, впала бомба.
Ми всі скоро зіскочили з самоходу і почали щосили бігти прямо до лісу. Але змусили нас до паданя на землю розриваючися міни, бомби і арматні кулі. За нашими трьома автами їхала мінометна рота. На їх авто впала бомба і ніхто з них не остався живим а були там переважно наші хлопці з Лемківщини. Вони дуже гарно співали. Пам'ятаю їх перекрасний спів з Рабки до согодні. Ми втекли далеко в поле.
Там я обандажував тих ранних, що могли ще втечи. Надїхали самоходи і позберали поранених. Тоді дуже багато загинуло нашого війська.
Під вечір, вже як догорювали наші самоходи, сформовано живих колону і ми поїхали дальше в західню сторону. Їхали цілу ніч аж над раном доїхали ми до міста, за котрим розтяглась лінія фронту. На хвилину затримуємось, перед нами їхали танки і з них посипалися стріли по німецьких окопах. За нами були армати з котрих також стріляно до окопаних німців. Тоді ми почали наступати і нам пощастилося переїхати через прорвану німецьку лінію фронту. По тому прийшов розказ, скоро їхати дальше, щоби відтяти дорогу відступаючим німецьким військам, а німців доганяло інше фронтове вйсько, не наша штурмова дивізія. Так ми їхали, вже без перерви до вечора. Вечером ми троха відпочали, достали вечерю, харчові продукти, амуніцію по 500 штук куль, 6 гранатів, в тому один протипанцерний, протигазову маску, лопатку, а я ще торбу санітарну з бандажами. Нам сказали, що незадовго стрінемось з союзничними Арміями, тому всі мають бути вистроєні, не може забракнути, навіть одного гузіка в мундурі. Але, заки це станеться, мусимо розбити німецьку дивізію "88".
По тому, пізним вечером ми виїхали в дальшу дорогу, переїхали кілька сіл і лісом дальше. Над самим ранком приїжджаємо до села Ліщина, над рікою Ельба. З одної і другої сторони чути бій а ми їдемо селом. Я їхав в першому самоході, доїжджаємо до мосту, на якому показався червоний прапор. Затримуємось, показуються чеськи партизани, що охороняють міст і кажуть нам переїжджати. Два перші наші авта переїхали а третє не вспіло, бо з лісу посипалися арматні стріли по мості. Партизани розпочали бій з німцями, котрі хотіли вимінувати міст. Німецька арматня куля вдарила в наше авто, розбила мотор і кабіну самоходу, але нікого з вояків не поранила. Ми зіскочили з авта та розставились в лінію і почали окопуватись. На нещастя мені згубилася лопатка і не мав чим окопатися, то офіцер - політрук сказав що я маркерую. Це діялося 8. травня 1945 р. На колонії за селом з правого боку точився штурмовий бій. Наші війська здобували головний німецькій військовий штаб, Забрали в полон 12-ох офіцерів, замкнули їх у підвалі.
Ми чекали коли прійде допомога, а допомога скоро не приходила, аж о год. 9-тій приїхали два авта. Тоді нас виправили в бій на містечко Штемберґ, віддалене від Праги біля кілька кільометрів. З правого крила ми мусіли перейти через дорогу на ліве крило і так вперед до міста. Я дуже змучився, несучи все обладнання санітарюша, не міг бігти, Тоді той політичний виховник - офіцер (єврей), витяг револьвер і сказав що мене застрілить, за те, що я хочу здезертувати. Але зі мною були ще двох; кулемєтчик і мій помічник - санітар, но він каже до мене; - не страхайся, я його сліджу і як він схоче до тебе стрілити, я до нього скорше вистрілю. Політрук перелякався і зараз сховав пістолет. Тоді ми в міру сил побігли дальше а по нас раптовно посипалися німецькі стріли. Бачимо німці з фабрики витігають тяжкий машиновий карабін, закладають тасму, нас огорнув страх,
почали ми стріляти з кулемета, тоді німці залишили карабін і втекли а і тому, що наші вдерлися вже до фабрики. Наша рота бігла поза фабрикою між плотом і каналом, що провадив до міста. За каналом була гора а на горі Монастир. Звідтам до Іас німці сильно стріляли з армат. Перший біг мій помічник, за ним кулометчик, я, та ще трьох стрілців. Переді мною впала арматня куля, мною закрутило, я раптовно стягнув гелм на очі і нараз почув гук вибуху тої кулі, безвладно повалився на землю і почув якби відірвало мені ногу. Дивлюсь, за мною всі лежать і всі поранені. Чую хтось плаче і то знайомий голос Галущака з Ліщин (імена вже не пам'ятаю). Я питаюсь, що обі сталося? А він кричить; - "Гади вибили мені око".
Я почав собі бандажувати поранену ногу і кажу до мого пораненого друга щоби підійшов до мене. Він підходить і руку тримає на оку. Я йому кажу зняти руку з ока. Він знімає а на руці є його око, залишився живий але без ока.
Обандажував я йому рану по оці та ще зміг уділити іншим двом ранним помочи. Підійшов до нас Політрук забрав від мене санітарну торбу і пішов дальше. Я кажу до Галущака що мусить мене провадити, бо я не можу сам ставати ногою а він не міг бачити на очі. Так ми в двох пішли великим фабричним огородом, в якому каналом текла вода. Він обмив собі здорове око водою і почав краще бачити. Води ми не пили бо боялися що може бути затрута. Дійшли ми до фабрики. Я спіткав санітарного офіцера батальйону. Він забрав від нас списки всіх ранних та побитих і відпровадив мене за місто, щоби я міг безпечніше відійти дальше від лінії фронту. Мій друг Галущак залишив мене, сам пішов ровом коло дороги, котрою довозили до фронту все потрібне, тому по дорозі німецька алтилерія, укрита в лісі стріляла до переїзджаючих. Я помаленьку пустився іти сам просячи Господа Бога, щоби допоміг мені вийти з того пекла живим.
Бачу по дорозі їде фірманка зі зброєю. Ті, що їхали мабудь були п'яні то співали собі, їм було весело. Нараз трафляє арматня кула в перед воза поза коні. Наступує сильний вибух і на дорозі не має нічого а в тому часі мій знакомий Галущак знаходився у рові напроти воза. Я знаходився від них біля 100 метрів, перевлікся через дорогу і пішов коничиною кілька метрів, але був дуже слабий то впав якби неживий. Полежав я з пів години і подумав: треба іти дальше. А з лісу ще стриляють німці по мості, тому не дасться перейти мостом, треба мені йти дальше на захід від мосту. Так я й зробив, ішов, падав і відпочивав. В дорозі я знайшов таких як я ще п'ятьох. Ідучи спотикали ми трупи побитих, німецьких військових з формації "88".
По довшому часі дійшли ми до якогось села. Перед першою хатою побачили студню, Напилися з неї води, не боялися що може бути затрута, тому що перед хвилиною зі студні брала воду місцева жінка - чешка. Трохи ми відпочали.
Над'їхав фірманкою німець. Затримуємо його, але він не хотів спинитися, хотів нам втекти. Тоді я взяв автомат і пустив в гору серію на пострах, він зупинився і змушений був завезти нас до найближчого шпиталя. В тому селі був шпиталь ческих партизантів. В ньому нас всіх ранних збадав їх лікар, зроблено нам свіжі опатрунки, накормлено, напоєно і полягали ми на ліжка. Вечером покладено нас на фірманку, вистелену соломою і перевезено до нашого полевого шпиталя в селі Лещина, що над рікою Ельба.
Шпиталь знаходився у великий хаті. Нас положили на підлогу. Оперувало там двох лікарів у день і в ночі а ранних щораз то більше прибувало, На оперування скорше брали тяжче поранених. На другий день дев'ятого травня 1945 р. я якось вийшов коло стіни на подвіря і сів на крісло.
Несподівано на купу гною впала арматня куля і вибухла а я не знаю яким способом зайшов до хати і знайшовся на підлозі.
По обіді оголошено кінець війни. Останні німецькі війська, що не допущали визволити Прагу здалися в полон, а союзничі Армії стринулись і закінчили другу світову війну.
Чути було гонорові вистріли, дзвонили всі дзвони, обвіщали кінець окупантам з датою 9.05.1945 р. Наступив кінець війни але не фронту, бо ще багато есесманів не здалося, позістали в лісах та хотіли воювати до кінця життя.
Прийшла черга на оперування мене. Трохи мене помили у ванні але всіх мили в одній воді, бо не було теплої води, хотяй гріли воду в парниках і інших котлах, не старчало її для всіх потребуючих. По обмитю положили мене на столі дали знечуляючий укол, розтяли в клубі ногу, щоби витягнути відламок, який знайшовся в кості. Не вдалося їм цього зробити і скоро зашили рану, ногу витягай а під ню зал ожили шину і опатрунок та постановили перенести мене до другого шпитального будинку. В якому лежав я вже на ліжку як й інші товариші недолі. Там приходили люди подивитися на нас та питалися за знакомими. Одного разу підійшла до мене жінка середнього віку і питається звідки я є? - Я кажу, що з теренів південно-східної Польщі. Тоді розказала мені, що вона походить з села Ізби, поблизького моєї Перунки. Ми собі про все довго поговорили. Вона пішла до хати і принесла мені великі торби великодніх тісточок, фляшку горілки тощо, бо це було зараз по Великодніх Святах. Я тільки за все вспів її красно подякувати і зараз мене забрали в санітарку з іншими п'ятьома ранними, котрою мали нас перевезти до шпиталя в Німеччині.
На дворі вже потемніло як ми виїхали санітарним автом з Лєщини. Був тоді початок холодної весни і нам пораненим було дуже зимно в санітарці, рани давали знати о собі. На поверховому ліжку лежав поранений і почав плакати. Я запитав його, чому плачеш? Він з жалем відповідає, що має вибите око, називається Ґамбаль а його родина в Чарній навіть не знає, чи він ще є між живими. По короткій розмові вийшло, що ми знакомі. Я питаюсь його чи може зійти до мене?
- Можу - каже він, я маю здорові руки і ноги, можу зийти.
- Но то сходи.
Він зійшов і я його почастував горілкою та тістечками, котрі дістав від краянки в Лєщині. Ми почали говорити про свою недолю. Зараз обізвалися наші поранені други і просять щоби й їм дати. Почули це шофери, затримали авто, прийшли до нас та питаються що ми маємо. Я відразу кажу, що маємо горілку і може бути їх як дадуть нам щось накритися, бо нам дуже холодно. Вони напилися по чарці і обіцяли заїхати в місто, здобудуть коци, Так сталося, За кілка хвилин принесли нам всім колдри та заголовки - подушки. Ми могли вже добре накритися і нам стало тепліше і приємніше а біль менше
докучав, їхали з нами цілу ніч. Самим ранком приїжджаємо до міста Фройвенталь у Німеччині. Там нас розвезли кожного в іншій шпиталь. Мене дуже добре викупали і відразу взяли оперувати. Дали мені наркозу. Як довго мене оперували і як довго спав не знаю? Але коли збудився, ще мене бандажували. По операції занесли мене на шпитальне ліжко і знова я заснув. Як довго міг спати не знаю? Коли пробудився і опритомнів побачив я біля себе медсестру, котра пускала мені на язик крапельки води. У мене була висока температура але щоденно зменшувалася. В тому шпиталю була добра опіка, часто перев'язували рани, добре давали їсти та ще по 50 грам коняку до сніданку, обіду і вечері.
По тижневі часу, поскладали нас 20 ранних, на вантажну машину і перевезли до іншого шпиталя у місто Любшице. Мені рана гоїлася добре і почав я вже ставати на здорову ногу. Тут було дуже добре, але недовго. Знова нас заладували на санітарний поїзд (не мали ми верхнього одягу, тільки білизну) і повезли до Катовиць у Польщу. В Катовицях мусіли ми пересістися в трамвай і так заїхали до Сосновця, Звідти одним конним возом перевозили нас цілий день до шпиталя. Я чекав дуже довго, аж вечером завезли мене в шпиталь переповнений ранними. Тоді мене поселили в кімнату між офіцерів, які мали багато цивільного вбрання, шмаття. Один мав аж 6 міхів та військового мундуру ніхто не мав.
В другому будинку знаходився шпиталь німецьке війська і вони мали мундури. Як я вже міх ходити при помочі палиць. Мене висилали раз або два рази в тижні до німецького шпиталю, припровадити здоровіших німецьких вояків, щоби вони робили в нас порядок. Вони були послушні, добре працювали. По зробленню всіх порядків я знова відпроваджав німців до їх будинку. Там міг собі добе поїсти бо вони мали їди піддостатком а в нас бракувало.
Мені добре гоїлася рана але нога була крива. Лікар казав, що мушу робити гімнастику, то може щось поможе але великої надії не можу мати. Я тим дуже зажурився і все просив Господа Бога о поміч. Одного разу по пополудні я взяв коц і пішов до парку, положився на коцу та почав щиро молитися до Всевишнього щоби допоміг мені ходити на своїй нозі. Надійшла мені думка щоби насилу зрушити ногу в коліні. Став я на ноги, затягнув руки під нерухоме коліно а здорову ногу підняв вгору, Тоді мені хрупнуло в коліні і я раптовно звалився на землю і знепритомнів. Як довго я лежав без пам'яті не знаю, але коли пробудився кликали на вечерю. Почув я великий біль в коліні і не міх рушитися з місця аж метсестра помогла мені зійти до їдальні на вечерю. По вечері прийшов лікар оглянув ногу і сказав; „ти герой, будеш ходити на нозі". Так й сталося я занедовго по щоденній спеціяльній гімнастиці ноги, зміг ходити бо нога щораз то робилася справнійша.
Наближалося літо, була перекрасна погода а ми ув'язнені в шпиталю. Всі, що могли виходили до парку, одні грали в карти, другі щось читали а офіцери міркували і думали якби щось продати, за що б купити харчів та горІлки. Я вже міг ходити, знав найкраще польську мову і тому погодився піти на місто погандлювати. Від офіцерів дістав цивільне вбрання, сорочку, краватку, шапку, в парку вбрався а до сумки дали мені 4 ґарнітури до проданя. Через діру в мурі я переліз і пішов собі спокійно у місто на торговицю, скоро попродав убраня, купив хліба, булочок, ковбаси, горілки і зараз повернувся тою самою дорогою у наш парк. Там знова перебрався в шпитальну білизну, прийшов в свій зал і всі вдоволені бо мають що їсти та ще й випити, а мені ще грошей залишилося. Так було кожного дня. Один раз іду я містом а напроти мене зближається наш опікун – майор, коли перейшов коло мене, оглянувся і каже; „товаріш ви з нашого госпиталю?" Я відповів йому по-польски; „Ja nie rozumiк co oficer mуwi, jestem tutejszy i idк do pracy". Він глянув ще раз на мене і пішов собі дальше. Тому зараз мусів я вертати. Скоренько поміж будинками я перейшов до нашого парку і тільки передягся в шпитальну білизну а вже кличуть нас всіх на збірну – перевірку. Порахували і всі присутні. Тоді майор каже, що стрінув одного з нас на місті і думає, що був той з нашого шпиталю а є гостро заборонено ходити по місті та ще й без зброї. Дальше каже; "Я його зловю, він є поляк, добре володіє польською мовою". В нас поляка не було, я мусів бути осторожний і як ще пішов на місто, то бічними вулицями.
Того доброго довше не стало, нас почали розсилати до запасних полків. Мене скерували до Бжеска. Там почали нас школити як рекрутів. Одного вечора зібрали нас всіх і полковник поінформував, що будемо виїжджати на Уральські гори, здорові будуть іти пішком а хворі поїдуть поїздом. Ті, що не є громадянами Радянського союзу будуть звільнені з війська.
Другого дня викликали Закарпатських українців, чехів, словаків і поляків. Тоді ми зійшлися а було нас з Польщі 30 хлопців і постановили упомнутися за себе. Вечером на збірці я підійшов до майора і сказав йому, що попереднього дня було проголошено; поляки будуть звільнені з війська а нас є тут 30 з Польщі ураїнців, тому ми повинні бути також звільнені з Ч.А. Він сказав, що наступного дня дасть нам відповідь. На другий день, всіх нас попросив до себе та запровадив до оного бараку. Там зробили список, тих що були з Польщі і з тим списком ходили ми від одного бюро до другого. На кінец принесли столи розложили мапи і кожний з нас мусів показати свою місцевіть проживання та ще треба було мати свідка, що це є правдою. По тому ми дістали звільнення з Червеної Армії. Одержали свіже омундурування, відібрали сухій провянт на дорогу а лейтинант відпровадив нас до колєйових торів і показав в котру сторону їхати на схід а в котру на захід і сказав, що можемо їхати де тільки хочемо а до залізничної станції в Осьвєнцімі є 9 км.
Ми всі подалися торами до міста Осьвєнцім. В тому часі особові поїзди ще не їздили. Ми довідалися що найскорше виїде поїзд з Осьвєнцімя аж рано. Незадовго надїхав паровіз що їхав до Кракова і нас кількох посідало на вуголь машини. З Кракова зачекали ми на поїзд, вже особовий, що їхав до Закопаного, котрим доїхали до Габувки. Там пересіли до іншого і так над раном доїхали до Нового Санча. Всюди було дуже багато війська та цивілів що повертали з примусових робіт з Німеччини. Багато кому погинули багажі, що везли зі собою бо злодіїв не бракувало.
В Новому Санчі я стрінув тітку Луцію Вітяк. Вони виїжджали до "Радянського раю". Від них довідався, що наша сім'я ще не записалася на виїзд. Останній раз я з ними попрощався і пішов з двома товаришами недолі, один Хойняк з Мохначки. (його сестра мешкала на Гуті), а другий з Нової Веси. Перейшли ми троха кільометрів і бачимо їде фірманка. Був то Хрущ з Мохначки. В новій Веси з нами попращався наш друг а на Гуті я з Хрущем і Хойняком. Вони поїхали до Мохначки, я пішком до Перунки.
Наша хата стояла біля церкви у нижньому кінці села. Ідучи від кінця села я не міг дійти до своєї сімї бо коли люди побачили мене першого повертаючого з фронту, затримували і о все питалися а найбільше ті, яких близькі служили в ЧА. Вже вечоріло коли я дійшов до рідної хати На мене в хаті чекала не тільки родина але й багато селян бо вістка скоро розійшлася по цілому селі, що я повертаюсь з війська. Всі питають, чи я не знаю про моїх односельчан – друзів червоноармійців, де вони, чи живі, як мені вдалося так скоро повернути, коли можуть вернутися інші?
В нас вдома все було без змін, всі живі та здорові. Для нас всіх була велика радість. Не давно закінчилась жорстока війна, був це кінець липня, найкраща пора 1945 року- господарі продовжували сінокоси.
Я дуже вдячний Господу Богу і Матінці Божій, що мені допомогли пережити, ті страшні кінцеві бої з фашистами, виздоровіти та повернути з тої війни в рідні пороги нашої хати, стрінутися зі всіми селянами (записані на виїзд в Радянську Україну ще не виїхали), а також дожити до старості.
Як я вже згадував на початку свойого допису наше село Перунка знаходилося між селами Чирною, Берестом і Полянами. В Перунці була одна церква, святих мучеників Косми і Дамяна. Всі селяни були греко-католиками. В 1928 р. прийшли агітатори православ'я зі сходу, котрих запросили ті, що в часі першої світової війни були полонені в Росії, як австрійські вояки. Вони дуже хвалили Росію і всі в 1945 р. виїхали до цього "раю".
Запрошені православні отці скликали зібрання, сказали людям, що вони не є греко-католиками а православними і почали навертати на православну віру. Першу Службу Божу відправили на старому цвинтарі де стояв тільки один громадський хрест, померлих від давна там не хоронили. Наступні Богослуження відбувалися у світлиці Сергія Бортничака, а що мала світлиця не могла помістити всіх людей, частина з них мусіла стояти на подвірці біля стайні в час Служби Божої, тому задумано перенестися з Богослуженнями до будинку школи.
Тою подією поділено мешканців села на дві частини, між якими запанувала незгода, не тільки між сусідами але часто і в родинах. Більша частина селян сталася православна, тому будинок школи замінено на православну часовню (діти перестали вчитися у школі) до часу побудови (з дерева громадського лісу) нової православної церкви в 1936 р., Хто хотів посилати дітей до школи мусів їх провадити до села Берест. Під будову церкви поле офірували Татяна Бортничак і Тадей Федорщак, а під парафіальний дім - Григорій Кунцік. Одного дня, коли церква була вже накрита бляхою, зірвалася велика буря, грім вдарив в велику баню, опалив стіну, злетів до землі, але церква не згоріла. Люди зажурилися і казали що це остереження перед ненавистю людей між собою. Коли вже почато відправляти в новопобудованій церкві богослужіння, то так як було майже по всі Лемківщині, де проходило пограбування греко- католицьких церков, тими, що перейшли на православя, в нашому селі також роблено спроби заберання церковних речей з давної святині.
Одного разу зійшлися православні біля нашої церкви, зайшли до нашої хати і кажуть до тата щоби віддав їм ключі до церкви. Тато відповіли, що церковними ключами рядить парох о. Кузик. Тоді вони за ключами обшукали особисто тата але ключей не знайшли, бо тато сховали їх за пояс під холосні. По тому почали шукати ключей у всіх закутках хати, Незадовго приїхав з Чирної о. Кузик і тато віддали ключі парохові а він показав зібраним ключі від церкви і сказав, що він є господарем церкви і він тільки може відчинити церкву, якщо є така потреба. Забирати святі речі з церки є великим гріхом і на це зізволити не може, бо, хотяй б навіть хтось дарував їх до церкви, то вже сталися церковними і забирати їх не дасть. Після довшого пояснення српови о. Кузиком, зібрані розійшлися. Скінчилося на виповідях від зібраних кількох образливих речень проти отця і грекокатоликів.
Наступним разом прийшли всі здорові, православні мужчини, відкрутили на дзвіниці найбільший 400 кг. дзвін. Тоді також приїхав о. парох. Тато тримали серце від дзвону і не хотіли віддати православним а о. Кузик каже; "Михале, хай візьмуть собі й серце від дзвону, коли дзвін вже заберають, Ми не будемо дзвонити самим серцем а вони також не будуть дзвонити дзвоном без серця. По закону вони самі його звернуть ", Тоді православні повезли дзвін до своєї церкви. За той дзвін велися два роки судові розправи, вкінці суд у Варшаві вирішив віддати греко- католикам дзвін а православні за громадські гроші могли закупити новий о 600 кг. ваги.
На тих суперечках користали судді і адвокати а тратили" лише самі громадяни. Як тепер бачимо, кому було це" потрібне? - лише нашим ворогам." Події тих роздорів залишилися також у психіці дітей." Коли по десятках років пізніше споминали ми минуле, мій" молодший брат сказав: "Будучи в третьому класі" початкової школи, вчителі третього травня зібрали всіх" дітейучвірки і попровадили до православної церкви, В мене" у думці появилися великі сумніви, чи мені йти до" православної церкви можна - цеж гріх? (Нас" грекокатоликів, православні часом прозивали "хруні" а ми" їмувідповід "кацапи"). Подумав, - може втечи? Але відразу" пригадав, що це державне свято а православні учні" скажуть вчителям, що я втік, батько буде мати клопоти," тому залишився у своїх сумнівах і пішов з всіма до церкви," перший раз у житті. Після якогось часу мої сумніви" разів'ялися. Вертаємо з науки релігії, перед нами (може 50" м. скорше) йшов наш катехит о. Василь Дяк і стринувся з" православним отцем, Вони нормально привіталися," розмовляли і разом пішли дальше. Від тоді я зрозумів, що" тільки нерозумні люди можуть між собою ворогувати на" вірах, та ще й інших дурити. "
Сьогодні також хочуть нас національне поділити," пропонують нам навчання якогось "язика" а не української" мови, щоби нас знову порізнити. Не шукаймо жодних" поділів, тримаймося єдності, тож ми діти одної матері - Русі-" України, яку охрестив св. Володимир Великий і до одного" Бога молимося, тою самою мовою. Навчаймо своїх дітей" рідної літературної мови, а не такої, яку напередодні другої" світової війни впроваджено до шкіл на Лемківщині -" "лемківскі язик" (який не був зрозумілим навіть для" лемківських дітей), але був противагою діяльності" "Просвіти".
В 1933 р. на рішучу вимогу свідомих селян - греко-" католиків в Перунці урухомлено початкову школу (не в" шкільному будинку), а в приватній хаті Порфірія Кузьм'яка," вчитель поляк - Зємба замешкав у Марка Кузьм'яка. Зємба" часто питав нас, учнів, що означають декотрі слова написані" в лемківському букварі - елементажу, бо так буквар називано," з якого ми вивчали азбуку." Після закінчення побудови православної церкви, ми" могли вчитися у школі. Тоді було вже двох вчителів - поляків," які намагалися зробити з нас польських патріотів. Навчали" нас віршів типу; „Kto ty jestes? – Polak maly! Jaki twoj znak?" – Оrzel bialy!", або; ,,Jedenastego listopada, slonce pieknie swieci. А w naszej szkole zebraly sie wszystkie polskie dzieci"." А, у нашій школі не було навіть одної польської дитини, тому," що в селі не проживала ні одна польська родина, тільки двоє" самітних вчителів.
На державні свята, всі учні мусіли вбиратися святочне" і прийти до школи без книжок. В школі уставляли нас в ряди," відбувався апель, заспівано польський гімн і маршували всі" до православної церкви. Там о. Кузмич відправляв" Богослужбу за польску владу а ми покірно слухали. По" відправі знова в колоні повертали до школи. По патріотичній" промові вчителів, часом позволено нам, старшим учням" погратись м'ячем, а молодшим в дитячі забави." В193 5-193 7р.у Перунці проведено комасацію грунтів." Була це важна подія, поля приділяно корисно, так щоби не" треба було до них далеко доїжджати. Ми по комасації" одержали все поле на рівнині в одній площі, прямокутнику," зближеному до квадрату, на котрому стояли всі наші" будинки. Тільки один гектар лісу був в іншому місці і один" га. поля на горі Кругле у стику границь між хотаром Береста," Полян і Перунки. Це поле було призначене під управу" бараболі і лубіну, бо було піскове.
З приводу комасації частина бідніших селян перенеслася поза село на т.з "перебудову". А то з тої причини, що там одержали більше поля, на котрому поставили хати і там проживали. З того приводу село розрослося і було в ньому 130 хат.
Кінцем серпня 1939 р. керівник початкової школи Зємба" доконав в шкільному будинку провокації. Нічною порою" позривав зі стін портрети представників польської влади і" гербу - ґодла та знищив їх на підлозі. Ранком повідомив" Поліцію і Староство в Новому Санчі. Приїхали до села" представники Староства, Прокуратури і Поліція. Робили" слідство, але винуватих не знайшли і нікого до Картузької" Берези не вивезли, хоч такий задум був провокатора." За кілька днів розпочалася страшна, друга світова війна." Німецькі окупанти вивезли багато людей на примусові праці" в Німеччину, а опорних забирали в концентраційні табори," частину арештованих розстріляли.
Мимо терору, завдяки УДК в Кракові наше шкільництво розвивалося. Початкові школи стали вповні українськими, в Криниці діяла УВС, підготовлювала вчительські кадри для початкових шкіл і дитсадків Лемківщини. В 1940 р. в нашому селі знайшлися також люди, що хотіли виїхати до Радянського союзу (Петро Щипчик, Петро Кузьм'як, Сергій Бортничак, Григорій Цідило), але до цього не дійшло, бо на написане письмо до Москви, не одержали відповіді, а Гітлєр розпочав війну з РССР.
Ці самі активісти, що прагнули виїхати в Росію 1940 р. скоро по закінченню війни у 1945 р. почали за прикладом інших сіл заходи о виїзд до Радянського Союзу, але, як казали далеко в Росію, якнайдальше від українців, бо там будуть жити всі однаково у великому достатку.
У липні, коли я повернув з Ч.А. ті русофіли були вже" готові до виїзду. НКВД зізволило їм утворити міліцію -" власну охорону, яку узброєно а вона докоряла тим, що" постановили не виїжджати. Тиждень перед виїздом вивезли" пачки до залізничної спанції в Грибові, котрих стерегла" згадана міліція. Комендантом її був Яків Шафран родом з" Білцарової (не наш племінник). Він казав, що як будуть вже" виїжджати з села постарається постріляти до тих, котрі" рішуче одраджували виїхати людям з Перунки до Росії." Напередодні виїзду Яків роблячі пробні вистріли, стрілив з" недалекої віддалі до каменя, з якого відприск вдарив йому в" очі. З тої причини не виконав задуманого діла, виїхав сліпий," не побачивши нікого з тих що постановили не виїжджати." Після 7 днів, всі записані з Перунки (ЗО родин) на виїзд," виїхали на східні терени Радянської України у" Кіровоградську область, звідки пішком повертали в західні" області України. Втративши цілий добуток свого життя" багато з них не дочекали того, щоби повернутися разом з" близькими їм особами, повмирали по дорозі. Таким добром" порадували обмануті русофілі, тих, що їм увірили - "правду" о руським раю".
Після того делегати також опустили наше село і" здавалося, що вже запанував спокій між селянами, але за" два тижні пізнійше зявилися в Перунці інші делегати і" почали стосувати насильницькі форми запису на виїзд до" Радянського союзу. Замешкали у найкращій хаті, казали себе" добре годувати, ходили по хатах, бо хотіли довідатися котрі" господарі є найбільш опорні на виїзд, часто скликували" зібрання селян і намовляли на виїзд. Люди не хотіли" писатися. Було й таке, що хтось записався а другого дня" просив виписатися. Тоді делегати зажадали викупу а це" коштувало багато горілки. По якомусь часі делегати" від'їхали.
Третього дня по виїзді делегатів прибули до Перунки урядники Ґміни з польською міліцією з Тилича, скликали збори і розказали людям, щоби селяни взялися до відбудови села по війні, що треба управити все поле по тих, що виїхали до Росії, за котре буде невелика державна оплата. На зборах вибрано солтиса села - Івана Кунціка.
Після кількох місяців прибула до села зі староства у" Новому Санчі комісія, оглянула порожні хати по" переселенцях, старі продавали на опал, а кращі приділяли" тим, що не мали власних хат. За наділені хати нові властителі" мали сплачувати ратами. Господарі почали все поле" обрабляти, в опущених хатах замешкали односельчани," часто родина тих, що виїхали. В хаті Григорія Цідили" замешкав Миколай Олесневич, Никифора Мерени -" Теодозія Мерена. Село ожило, люди тішилися, що все горе" закінчилось. Молодь в селі організувала культурне життя," відбувалися товариські спіткання, танцювальні забави." Декотрі оплакували тих, що, ще не повернули з війни, чи з" невільничих робіт, колишнього окупанта, бо не знали чи" вони ще між живими.
У квітні 1946 року втретє завітали делегати вербувати" людей на виїзд до Радянського союзу. Скликувано зібрання" майже щоденно на протязі двох тижнів. На одних чергових" зборах делегати пояснювали: якщо хтось запишеться на" виїзд до Росії буде звільнений з контигенту м'яса для" польського війська, а хто не запишеться буде мусів віддати" корову. Як перша, наша сусідка каже; "мені спішиться, не" маю часу, даю корову і не записуюсь на виїзд". Інший" селянин каже; "я не маю корови, маю вівцю, то її віддаю "." Подібно поступили всі зібрані.
Другого дня делегати знова скликують збори, робять" список всіх господарів а кожний підписує, що не хоче виїхати" до Радянської України. Прийшла черга на мене. Капітан" питається мене чому тато не є на зборах? Я кажу, тато" хворий а хтось з публіки пояснює, що я вже дорослий," служив у Червоній армії і повернув з фронту, то можу" заступати тата. Капітан питається мене чи записуюсь на" виїзд. Я відповів, що коли нас демобілізувано сказано, що" кожний з нас фронтовців може проживати де схоче у любій" соціялістичній країні, бо тепер настала свобода проживання" і всі народи обєднуються в один Союз і я залишаюсь жити у" рідному селі у Польші. Тоді капітан сказав, що мене" заарештують. Дальше всі підписали, що негодяться писати" на виїзд і позістають у Польщі. Всім зібраним делегати" казали розійтися а мене затримали. По короткій розмові" капітан сказав; Ми тебе пустимо але самі полячки тебе" заарештують і не буде кому тебе боронити." На другий день скликано зібрання. Промовляли делегати" і сказали; "Ми на тому робимо чорний хрест, ви зіставте" у Польщі але і так ту не будете, вас полячки вивезуть, щоби" заселити понімецьки землі". Делегати від'їхали з добитком" і більше вже не приїжджали.
В травні 1946 р. прийшло в наше село польське військо, мало всіх підозрених арештувати, вивезти до залізничної станції, щоби змусити їх виїхати з Польщі до УРСР а передусім тих, що повернули з ЧА, але солтис Іван Кунцік знаючи о тим, повідомив нас, колишніх вояків ЧА і ми всі змогли скритися. Того дня нікого не забрали, а солтис постарався їх погостити горілкою. За кільканадцять днів прийшла в суботу з Тилича міліція, комендант і двох міліціянтів; Чоп і Радзік від Ґрибова. Ніхто о їх прибутю не знав а мали список кого мають арештувати. Мене і Йосафата Ґарберу арештували (іншим вдалося втечи), повезли до села Чирна і там нас замкнули у хаті солтиса Миколая Ляща а самі пішли по селі збирати красноармійців. По якомусь часі припровадили трьох хлопців. Між ними був Петро Чортоба (його батько італієць). Всіх нас п'ятьох завезли на Постерунок МО до Тилича і увязнили а самі пішли зберати "добровольців" з сіл Тилич, Мохначки, Мушинки. Інші міліціянти припровадили хлопів з Береста і Полян. Ті арештування продовжалисья до недільного ранку.
Рано у неділю перевезли нас до Грибова на МО. Там були вже арештовані хлопці з Грибова, Криниці, Мушини, Лабової і інших сіл з західної Лемківщини. Всіх нас загнали у більший зал, щоби могли поміститися. До нас почав промовляти комендант міліції з Грибова, розказуючи, що ми мусимо виїхати до Радянського союзу, бо того жадає радянська влада. Ми почали пояснювати, що знаємо яки є закони ССРР бо коли нас відпускано з ЧА то нам все розказано й що ми можемо жити у Польщі на рідних землях. Тоді комендант почав оправдатись, що він не є проти залишення нас у Польщі, але сам нічого вирішити не зможе. За годину часу зявився Повітовий комендант МО з Нового Санча і те саме пояснював а на кінець сказав, що з нами буде ще говорити офіцер НКВД.
Міліціянти переказали нас енкавудистам а ми їм віднова все пояснили. Тоді вони почали нас переконувати, що краще зробимо, якщо виїдемо з Польщі до своєї батьківщини. Але мусимо самі вирішити, бо щоби виїхати треба особисто і добровільно підписатися нв виїзд.
Таке рішення підняло лише кількоро хлопців, тих, що їх родини вже виїхали на Радянську Україну.
Потому ми вийшли на місто а опісля подалися пішком до своіх сіл. Як почало вечоріти ми були вже вдома, тільки мусіли замельдуватись на Міліції, що зістаємо проживати у Польші в рідному селі.
В часі Різдвяних Свят 1947 р. я з іншими хлопцями зорганізували ми Вертеп, з яким ходили по колядуванню в селах Чирна, Берест Поляни й Перунка, Колядники були вбрані відповідньо до постатей Вертепу.
Коли ми вечером при гарній нічній, місячній погоді пройшли половину нашого села і співаючи коляди входили по сходах до хати Йосифа Пелеша, польське військо несподівано пустило в нас серію з автомату, узнаючи що ідуть партизани УПА. На велике щастя нікого з нас навіть не поранили. Ми дуже перелякалися, бо поміж нами посипались кулі і заїскрили стераючись о камінні сходи. Вояки скоро обступили хату і хотіли в нею кинути ґранати, але сусідка закричала що це колядники а не партизани. У дверях хати найперше побачили ми люфи автоматів і крик "rece w gуrк". ?о ревізії, заборонено нам дальше ходити з Вертепом а й ми вже не мали на це охоти, були тільки вдячні Всевишньому що залишилися живі і здорові. Так сумно закінчилося наше останнє колядування на рідній і дорогій нам Лемківщині, перед горезвісною, депортаційною акцією "Вісла".
У березні 1947 р. подано вістку, що в Бєщадах уповці вбили ґенерала Вальтера Сьвєрчевского, з військового літака розкинено ульотки, інформуючі, що всі українці будуть виселені а на східніх теренах розпочинається депортація.
Від тоді ми жили в страху, що на нас також прійде депортація, але представники гміни й повіту пояснювали, що воєв. Краківське не буде виселяне, тому що в ньому активно не діє УПА. Люде з непевністю працювали у полі.
Кінчили вже виселяти Горлицький повіт, села Брунари, Снітницю, Ставишу а до Перунки приходило військо, МО і УБ та представники влади, Всі казали людям обрабляти в полі засіяні і посаджені рослини та казали, що з новосанчівського повіту не буде виселення. Люде послухали і знова забралися до праці в полі а за два тижні нас також почали виселяти.
Другий раз мене арештували у червні 1947 р. Було це тоді коли Миколай Ґарбера загинув у лісі (в "Заялинах"). Того нещасного дня надійшла вістка, що починають виселення у горлицькому повіті. Миколай Ґарбера мав в Брунарах заміжню дочку і щоби останнє перед депортацією стринутись з родиною пішоа через гори лісом до Брунар.
Як пізнійше оказалося, до родини не дійшов, Його польське військо зловило у лісі, уважаючі за уповця і правдоподібно замордувало. Тоді УБ заарештував його синів і мене, Нас замкнули в Тиличи а убовці робили допити про М. Гарберу та про УПА а мене ще питали чому не виїхав до ССРР. На переслухання брали нас по 2 – 4 разів у ночі а в день казали різати дрова. По кількох днях перевези нас до Криниці.
У Криницькому УБ спали ми на бетоні, один біля другого а було нас понад 25 осіб. Арештовані були різні люди. Допитування проходило подібно як у Теличі. Часом брали нас до роботи різати дрова або до праці в кухні і щоденно до митя підлоги.
По тижневі часу почали звільняти і по кільканадцятьох днях майже всіх випустили, залишили лише мене і Пиндраса з Мохначки.
Одного дня казали нам виносити меблі з будинку давного (в часі війни німецького) АРБАЙЦАНТУ в Криниці та ладувати їх на самохід. Нас стеріг один убовець родом з Берестя над Бугом. Він дуже слабо володів польською мовою і казав, що його мати була українка, тато білорус а він уродився поляком. Як ми переносили шафи по сходах та вертали по другі меблі, він за кожним разом бив нас ґумовом нагайом. Постановили ми запротестувати. Становчо запиталися чому нас б'є. Убовець почав голосно кричати і визивати нас. Той крик почули ґенерал, майор і поручник , вийшли з бюра побачити що діється і питаються, що сталось? Кажемо, що ми є невинно арештовані а служили в Червоній армії і боролися на фронті за визволення Польщі. А тепер нас б'є цей функціонарюш, не знаємо за що. Ґенерал звернувся до убовця питаючись, чи дійсно він нас бив. Він признався. Тоді російською мовою, почав нас питатися, де служили, як довго були на фронті, чи ранені, чим відзначені, коли здемобілізувані, як довго ми є арештовані і скільки разів нас бито. Все те, що ми розказували було записане. Цей протокол казав нам підписати і ми це зробили.
За приказом ґенерала наглядуючому нас убекові відібрали зброю і його арештували та правдоподібно відіслали до Кракова, ми вже його не побачили а нас увільнили з арешту по двох днях.
Я повернувся до Перунки і за кілька днів 29 червня 1947" р. наше село зістало депортоване. Ранком о 6-й год. село" оточило польське військо, по селі розійшлися вояки і кожній" родині дозволили забирати те, що хоче і може на власну" фірманку, бо за дві години будуть всі виїжджати в незнане." Найперше зігнано всіх, що мешкали поза селом "на" пребудові" до села. Потому виселювання розпочато від" горішнього кінця села, а останні виїжджали мешканці" нижньої частини, що граничила з селом Поляни. Для тих," яких виселяли в першій черзі, приділено потребуючим," фірманки (підводи з села Поляни), якими допомагали" перевозити виселенців з Перунки. Ми вже не дістали підводи," бо їх забракло і не могли все потрібне забрати з собою. Наша" сім'я була 10 особова. З дітей я був найстарший, а" наймолодший брат мав 2 роки віку. Мали ми два маленькі" вози, на котрі поскладали: торбу свіжо-накопаних і два" лантухи сушеної бараболі, три торбини збіжжя, лантух" сушеного хлібу та кілька хлібів, щойно випечених. А також" кошик сирих грибів, які мама назбирали у лісі, ще перед" прибуттям війська. На більший віз заладували млинець" (жорна) і плуг, борони, пачки з господарським знаряддям та" трохи сіна. Зі собою забрали ще убрання, постіл, образи" святих, вартісні книжки і документи, все інше позостало в" наших залишених двох хатах.
Наступила велика розпука, люди плакали, цілували пороги, землю, заходили останній раз перед церкву помолитися. Багато з них до смерті не побачило вже рідного села, ані ніхто не повернувся з вигнання, бо польська повітова народна влада у Новому Санчі видала заказ мельдувати в своєму повіті лемків - українців та й ще циганів. В Перунці осадники (ґурале) були ворожо наставлені, до тих, що хотіли повертати з вигнання
У перший хаті нашого села проживала родина Дмитра Полянського, котра залишилася сама у селі. Всі виселенці переїжджали через їх подвір'я. Родина Полянських найбільше плакала, коли побачила, що всіх виселяють, а тільки їх залишають. Всі з ними прощалися..
Ми до возів запрягли корови і їхали каменистою дорогою, перетинаючи кілька разів річку, а то і вздовж її (4 км. до "цісарки" в селі Поляни). Всі фірманки (мали військових опікунів з обох сторін), їхали одна за другою, не могло бути перерви між возами, але і так колона була розтягнена. Перші виселенці доїжджали до Полян, а останні щойно виїхали з Перунки.
Доїжджаючи до Полян та переїжджаючи ріку Мостишу наші корови не дали ради витягнути віз, але під'їхав Миколай Ковальський з Полян і своїми кіньми повитягав вози на дорогу. В Полянах, ті що були вже на добрій дорозі - мусили зачекати аж всі вози приїдуть і тоді наш транспорт рушив далі.
Перше село за Полянами була Фльоринка, а останнє - наше перед польськими. Саме у Фльоринцях і зроблено нам відпочинок. Казали всім з'їхати з дороги на збірний пункт переселенців, огороджений дротами. Пересвідчившись чи всі доїхали, чи хтось не втік. Десь пополудні погнали нас дальше до Ґрибова.
Ми всі старші ішли коло возів і провадили худобу, а молодші сиділи з мамою на возі. Першим польським селом була Концльова. Поляки від своїх хат дивились на виселенців по-різному, одні як на бандитів, що кричали "віозов бандеровцув", інші навпаки, може зі співчуттям, бо казали, "гдзє тих бєдних людзі віозов", а ще інші хотіли нас обікрасти.. До наступного польського села Біяла Вижна заїхали ми тоді," коли вже вечоріло. Мій 13 літний брат Володимир провадив" вівці. Підійшло до нього двох молодих поляків і намагалися" затягнути їх до свого подвір'я. Брат крикнув, я це почув і" підлетів до наших овець і питаюсь, що сталося. Поляк каже;" - "ми хцєлі помуц попровадзіц овце. Але добже зробіцє, як" нам є зоставіцє, бо вам не бендов почебне". Я закликав вояка," з тих що нас депортували і злодії побачивши його втекли." Було вже темно, як ми заїхали до Ґрибова. На залізничний" станції не було місця, бо ще не були приготовані до виїзду" виселенці з Горлицького повіту, тому нам казали ночувати" під мостом, о котрим я писав на початку мого спомину." Другого дня погнали нас на площу біля заладовчої станції" в Грибові. Там прийшлося нам чекати кілька днів до" формування вантажних вагонів. В тому часі підозрілих людей" брали на допити і всім видавали переселенські карти, як" документи депортації. Цілі ночі ми не спали бо не було де." Добре, що то було тепле літо, а ночі короткі.
Нам приділили один некритий вагон на три родини, в" котрим їхали ми разом зі своєю худобою і вівцями та всім" нашим забраним майном. Тяжко було все це помістити." Забракло місця, щоби десь відпочити або поспати." Поскладали ми драбини і дошки з возів на бурти вагону," прикрили трохи соломою і можна було трошки подрімати." Добре, що в той час не падав дощ. Худобу не було чим" кормити, тому була голодна. Часом у полі поїзд затримувався," тоді ми брали коси і скоро косили траву для живини, щоби її" підкормити. Бувало й так, що властителі нас проганяли, а ми" нічого для худоби не могли придбати." Виселенці з Перунки їхали двома транспортами. Перший" виїхав день скоріше від нашого і скерували його в повіт" Шпротава до Пшемкова.
Ми їхали в другому транспорті. На третій день наш" транспорт зупинився в місті Осьвєнцім. На колієвій станції" було дуже багато транспортів з переселенцями акції "Вісла"." Всіх нас там пощепили уколами, дали по горнятку юшки та" шматочку хліба. Майже всіх дорослих чоловіків забирали на" допити, а особливо тих, що були на чорних списках. Тата" скоріше випустили з переслуханая, а мене довше тримали," хотіли арештувати, але знову мене вирятував російський" офіцер, що наглядав за допитуванням. Коли він почув, що я" червоноармієць, наказав мене випустити. Як я виходив і" відчиняв двері, убивець хотів копнути мене, але я" зорієнтувався скоріше, що він всім випускним так робить," скоренько замкнув двері, а його тяжкий чобіт потрапив у двері" так, що ті аж затріщали." Дякувати Богу з нашого транспорту нікого не затримано," але з інших залишено по кільканадцять осіб, навіть таких," що не мали ще 16 років. Всіх затриманих відставлено до" концтабору Явожно.
По тому нас повезли дальше, на понімецькі землі до воєв." Вроцлавського, повіт Волув, до станції Рудна Ґвізданув. Було це" під вечір 9 липня. Там наш транспорт протримали майже дві" години й повернули назад до станції Сьцінава. Рано наказано" нам скоренько вийти й винести майно з вагонів. Всі поскладали" свої вози, напасли худобу на придорожніх ровах і чекали на" дальші накази. В полуднє зійшлися війти й солтиси з фірманками," щоби нас порозбирати, як невільників, і розселити поодиноко" по селах між переселенців з-за Бугу або приділити як рільничих" робітників до державних господарств.
Нас назначено до колишнього містечка і тодішньої ґміни - Хобєня, знищеного війною майже на 95%, а віддаленого від Сьцінави 20 км. Після розділення нас, де хто має їхати, рушили ми в дальше незнане, їхали через села: Лясовіце, Бушовіце, Чехоловіце, Нурковіце і Хобєня, до котрого заїхали вже по півночі
10 липня 1947 р. Розмістили нас в колишньому гаражі німецької пожежної команди, де ми переночували до рана.
Рано прийшов до нас комендант МО Реляковскі і казав" пошукати вільних домів, а як їх знайдемо, будуть нам приділені." Ми пішли оглянути селище Хобєня, щоби знайти якісь хати" до замешкання. Стрінулися з переселенцями з Горлицького" повіту, і вони нам розказали, що в Хобєні немає, де замешкати," всі помешкання зруйновані війною та тими, що приїхали сюди" зараз по війні, а їм з труднощами вдалося знайти притулок." Порадили піти та оглянути 2 км дальше колонію Халупки. Юліян" Прислупський - переселенець з Чорного, три тижні тому" привезений до Хобєня, каже: "Ми вдвох оглядали Халупки і нам" сподобалося, але боялися самі там замешкати, щоби нас хто" не обрабував. Вас є більше, будете могли самі себе боронити "." Оглянули ми Халупки, ніхто там не проживав від 1945 р. хати" були понищені, частинне без шиб у вікнах, бракувало декотрих" дверей, а то й підлоги, печі порозваляні, в господарських" будинках не було воріт, дахи протікали, всюди брудно, все" заросло бур'янами, зате довкола багато пустої землі, на котрій" можна було пасти нашу зголоднілу під час перевезення худобу," та ще й накосити й насушити сіна на зиму. Вирішили ми там" замешкати..
Потім замельдувалися ми в уряді Громадської ради." Урядничка Я. Саґан не схотіла записати ім'я мого наймолодшого" дворічного брата - Апекса і сказала: такого імена в польському" словництві нема. Не змогла її переконати переселенча карта, де" було виразно написане "Алекса" й вписала Александер. Після" того всі ми - 5 родин: Михайло Шафран, Григорій Кунцік," Миколай Ґарбера, Татіяна Бортничак і Теодозія Мерена - поїхали" на приділене місце замешкання - Халупки. Найперше треба було" все всередині хати почистити, помити, якось закрити діри по" вибитих шибах у вікнах, двері прив'язати шнурком, щоби до" рана переспати..
Вигнані на понімецьки землі, першу ніч ночували ми на" підлозі, але вже у хаті. Другого дня треба було направити кухню" й поставити піч до печіння хліба, урухомити привезений з собою" млинець (жорна) до молочення збіжжя на муку, з котрої пекли" хліб. Сушена бараболя, привезена з гір, дуже нам придалася." Молока та його продуктів нам не бракувало, а то могли ще щось" з того продати. Була тільки одна піч до печіння хліба - всі родини" нею користувалися. Так ми пережили перші найтрудніші дні на" вигнанні.
Незадовго розпочалися жнива. Ті, що могли працювати," найнялися у господарів до праці при жнивах і молоченні збіжжя," як то кажуть "за мірку жита", до викопків "за кошик бараболі"." Наші мама збирали колоски по стерниску державного маєтку," що їх залишено після жнив, і часто вдень назбирали більше, як" я зміг заробити. Для тварин можна було насушити сіна, хоч не" найкращого, бо з бур'яном, але вистачило на пашу на цілу зиму." Восени засіяли озимину, а на яр все інше, і вже у другому році" стали господарями на приділеній нам чужій землі." Перші Різдвяні Свята на вигнанні проходили при гарній" погоді, у полі ще паслась худоба, тільки зранку були приморозки." Святкували ми їх дуже сумно. Не було наших церков, а в них" Різдвяних Богослужень. Коляди могли ми поспівати лише в хатах," але на Св. Вечерю ходили одні до других, щоби спільно" повечеряти і поколядувати..
В неділі молодь збиралася, щоби веселіше провести вільний" час. Задумали ми створити музичну капелу. Скрипки привезли з" гір, але бракувало бубна. Я постарався закупити шкіри - козячу" й баранячу. Виправив їх по-своєму, з дикти зробив кружок, на" котрий натяг шкіри, і був готовий бубен, на якому я грав. Семен" Ґарбера - перша скрипка, Гриць Ґарбера - друга скрипка. Часом" ми з Грицьом замінялися, він брав бубен, а я скрипку. В суботи," неділі і свята сходилися ми у вільній хаті і робили проби. До нас" долучилися ще Микола Олесневич - перша скрипка і Володимир" Олесневич - друга скрипка.
По недовгому часі почала приходити до нас молодь з сусідніх" сіл: Нєщице, Хобєня, Радошице, Бродловіце, Стодоловіце, Хелм," а між ними Петро Хомик (акордеоніст), Дмитро Гайтко" (скрипаль) і Іван Крет - організатор спіткань та ще Василь Хомик," Петро Квочка та інші. Відтоді майже кожного тижня" організовано в Халупках танцювальні вечори. Лунали наші співи," а польська молодь заздрісне приглядалася нашим культурним" зустрічам. Вона була переважно з переселенців з-за Бугу і дуже" добре розуміла українську мову та знала наші пісні." Створену нами капелу запрошували пригравати на весіллях." Грали ми на кількох десятках весіль, не раз і більше, як 100 км" від нас.
Після трьох років нашого ґаздування та культурних зустрічей" задумано нас ще раз розігнати. Утворено великий ПҐР (державне" рільниче господарство) і нам все поле забрано. Олесневичи," Кузьм'яки і Кунціки перенеслися до села Стодоловіце," Шкарупські - до села Хелм, Ґарбери - до села Бродловіце." Татіяна Бортничак з зятем Асафатом Ґарбером - до села Кемблув." Ми залишилися в приділеній хаті, але мусили стати" робітниками ПҐР. Я працював столяром в ПҐР Бродловіце, брат" Петро книговодом в ПҐР Кемблув, а тато нічним сторожем в" ПҐР Нєщице. В тому ПҐР залишився працювати ще Василь" Юнак, жонатий з моєю тіткою Теодозією Мерена." Через рік ми знайшли хату у селі Хелм - Кульм, яку від" першого осадника за відступне відкупили, і там замешкали, але" далі працювали в ПҐР.
В 1954 р. я оженився з Марією Ґарбера, і замешкали ми в Бродловіцах, де довелось мені працювати в державному рільничому господарстві столяром.
В 1957 році народилася наша дочка Оля, а в 1964 друга - Галя, і в тому ж році у грудні ми виїхали на постійне проживання до міста Едмонтон у Канаді, де до сьогодні проживаю.
Написав я коротенький спомин про моє життя, подібне до більшості лемків-українців, червоноармійців, вигнанців з Лемківщини, котрих доля кинула шукати кращого життя за велику млаку.
Якщо в чому помиляюсь, прошу писати до редакції "Ватри " спростування, щоби створити об'єктивну частку історії депортованих селян Перунки.
Буду рад прочитати спомини моїх колишніх односельчан, щоби було щось більше написане про наше село, до чого сердечно заохочую.
Іван Шафран
(Едмонтон-Канада)

№ 1-2(28-29) 2000 - № 4(39) 2002 р.

ВАТРА
Hanczowa 8
38-316 Wysowa
tel. 011-48-18-353-21-45
Piotr Szafran

Icon Return to Lemkos Home Page

Document Information

Document URL: http://lemko.org/wisla/perunka.html


E-mail: walter@lemko.org

Copyright © LVProductions, Ltd.

Originally Composed: November 11th, 2002
Date last modified: December 28st, 2002