В ПОШУКАХ КРАЩОГО.
ДОЛЯ РОДИНИ СЕНЬКОВИЧІВ
Дмитро Сенькович народився у 1922 році у селі Мисцова, короснянського повіту, що на Лемківщині, один із 5-ти дітей родини Сеньковичів.
До Німеччини виїхав в травні 1942 р. Хотів їхати добровільно, але батько (який був колись в Америці й знав чужину) його відрадив. Йому зближався 20-ий рік і його однорічників забрали до Ваundist (нім. служба праці - оіш), але через якусь помилку його не покликали. Люди були зависні й донесли на поліційну станицю української міліції, яку люди називали "січовиками".
Комендант пустив його, щоб сам рішив, куди йти: до Бавдінсту чи на працю в Німеччині. З товаришем-односельчанином рішили їхати до Німеччини. Спрямували їх до Sudenland. Коли приїхали туди, німецька поліція замкнула їх у в'язниці й повідомила фармера-бавора, щоб приїхав їх забрати. Працювали на ріллі. Там було ще 10 хлопців односельчан. Були обдерті, але й німці небагато могли їм помогти, бо самі були обдерті. Там працював до 1945 року.
З Україною не мав зв'язку. Лиш раз на місяць український католицький священик правив Службу Божу в Leitmeltz чеське Litomczyce) і сотки молоді згїжджалися туди на відправу й зустріч. Як всі інші, так і він чекав на неділю, щоб поїхати на Богослуження і за це полюбив священиків і Церкву, бо усвідомив собі, що релігія нас єднає.
Був "звільнений" навесні 1945 року польською армією (спочатку прийшла Червона Армія, а потім польська). Поляки-робітники, заохочені своїм військом, почали грабувати німців і вивозити усе награбоване домів, до Польщі. Один поляк хотів забрати в господаря коні й віз, а Д. Сенькович не хотів йому їх дати, мовляв: "якщо хтось має право ті коні забрати, то я, бо працював тут 3 роки...". Поляк-робітник привів жовніра, а той, майже, не застрілив Дмитра за німецькі коні. Тож, поляки забрали коні, віз та багато добра (побили свині) й повезли їх до Польщі.
Хлопці не були рішені, що робити, аж одного ранку прийшов руский солдат зі "східняком", бо ті "Остівці" були зависні галичанам за те, що вони не носили ганебної відзнаки "ОSТ". Солдат казав йому збиратися "на родіну". Господар-бавор дав йому на дорогу хліба і сала. В селі забрали решту хлопців і привезли їх до Праги (ок. 150 км.). В Празі їх замкнули, а куфри-валізки вкрали, але з часом віддали. З хлопці вернулися до своїх господарів, а Дмитро і 7 хлопців рішили вертатись домів, їхали у відкритім-товаровим вагоні, при чому втратили майже все "добро", бо паперові валізки розмокли і не було як їх нести... Приїхавши до м. Ясло, зустрінули на стадії односельчан, які їхали на Україну. Був червень 1945 р. Від них довідався, що його родину переселили на Дніпропетровщину, тож зголосився на Переселенчу Комісію і з тим транспортом, через тиждень часу, з'ївши решту хліба, заїхали до Східної України. А там біда...
Хлопці розійшлись по селах і найшли його родину: тато, мама, 3 брати і 2 сестри плакали з радости і тішились, що всі пережили війну. Вони працювали в колгоспі й заробляли по 1 кґ. зерна за "трудодень". І це все... Дмитро працював там 1 місяць. Возив робітникам у степу воду в бочці. Один сліпий чоловік, який стратив зір на війні, порадив йому: "Маєш зір - ти щасливий. Іди і шукай щастя, а найдеш". І він рішив вернутись домів, на свою батьківщину - Лемківщину, бо вже бачив інший світ. До нього причепився його односельчан, який у поїзді, по дорозі з Дніпропетровська до Львова його обікрав (забрав нове убрання, усе, що було найцінніше для молодого хлопця) і зник. Приїхавши до Сянока, довідався, що границя між Польщею а Україною замкнена, то пішов через ліс до близького від границі села, а там йому показали границю і мовляв: іди сам. Причепився до якогось дядька, що возив овес і помагав йому цілий день. Під вечір дядько підвіз його близько границі й показав, як "перекачатися" через пооране полеграницю на другу сторону. Перейшовши границю, прийшов до якогось села. Там його переночували і він подався в сторону Коросна. По дорозі переночував у якійсь будці, побіч якогось вояка, що, мабуть, сам його боявся, вчепився до поїзда і заїхав до Коросна. Був голодний, два дні нічого не їв. Зайшов у польське село. Злюча жінка-полька дала йому 2 гарячі бульби, і пішов далі. Дійшов до Дуклі, а звідтам до свого села.
Мав щастя, що не попав на міну, яких там було багато. Односельці дали йому їсти, бо господарка була спалена, тож пішов до Чехо-словаччини. Перейшов границю і по другій стороні стрінув двох українських хлопів, що їхали на возі. Причепився до них, бо не знав, де він опинився і, що йому дальше робити. А вони не дуже хотіли його товариства, мовляв: не йди за нами, бо це буде підозріло виглядати, бо трьох нас забагато... Вони їли хліб-сало, але йому не дали. Переходила туди якась стара жінка, і вона забрала його до себе на працю, дала їсти і післала косити отаву. Погодився працювати в неї до кінця року за нове убрання. Але вона дала йому убрання з покійного чоловіка, яке не пасувало на нього, молодого. Він працював у неї до кінця 1945 року, і відтак пішов у сторону Наnkovce/Slоvаkіа. Там стрінув свою теперішню дружину Юстину, яка працювала в господаря. З нею він працював там весну й літо 1946 року.
В міжчасі одержав листа від батька з неймовірною вісткою: батько втік з Дніпропетровська до свого села на Лемківщині й просив Дмитра вернутись домів. Спробував іти через границю лісом, але його заарештували словаки; привезли до Свидника й замкнули в пивниці, думаючи, що він шпигун або упівець. Коли виявилося, що він невинний, то старшина дав йому перепустку на перехід границі з наказом: піти домів і вернутись та розказати, де є українські партизани, скільки їх і т.п. Вернувшись домів, застав батька, але господарка-обійстя згоріли й вони не мали де жити, ані що робити. Мама теж верталася домів, але померла, прямо замерзла в дорозі, вже недалеко дому... Батько не хотів іти з ним на Словаччину, але рішив вернутись до дітей на Дніпропетровщині.
Дмитро ж вернувся до Свидника, казав словакам, що партизанів не бачив, а лиш чув, що їх дуже багато. Вернувся до господаря, де працювала Юстина. Від господаря дістав убрання, за яке працював майже півроку. Поліція забрала їх до табору в Страске, де було ок. 500 українців і 9 українських греко-католицьких священиків. Були там і поляки, варта і дроти. Словацький старшина сказав їм, що "Словенско jе len pre Slovkov" (Словаччина є лиш для словаків - оіш), а ви забирайтеся. На їх заклик прийшла комісія, яка забрала руских, поляків і українців зі Сходу. Поляки не хотіли їх взяти, бо вони не поляки, а лемки та ще греко-католики! Словаки не знали, що з ними зробити, то післали їх поїздом до Братислави, а там теж Сталін... Був грудень 1946 року. Словаки довідались, що в Судетах є пусті села, де потрібно робітників, то післали їх туди. Там їх затруднили у фірмі, що займалася направою доріг, дали їсти і розселили в порожних домах, з яких втекли німці. (Там була й Оля Челядин, пізніше зам. Лапка, моя кума та її сестра). Копали замерзлу дорогу. Почали жити, як люди та й вдягнулися по людськи. Були там до 1947 р. Побрались. Шлюб давав о. Ференц.
У 1948 р. відділи УПА групами пробивалися через границю на Захід. Чехи на них нападали і підозрівали українців у таборі про співпрацю з УПА. Тоді українці з таборів почали втікати до Німеччини. Помагав їм у цьому ділі молодий німець. Коли вони по всяких трудах перейшли до Німеччини, то їх там заарештували і поставили під суд. Суддя-американець не хотів дати їм статусу біженців і дав їм до вибору: або 9 місяців тюрми, або поворот "на родіну". Вони вибрали тюрму. Юстину взяли до жіночої тюрми біля французької границі, а Дмитра до Аmberg, біля Чехії. Після 3-ох місяців їх звільнили і перевезли до українського табору в Regensburg. Там їх гарно прийняли, дали їм статус DР, перенесли до переходового табору і там їх примістили.
Записались на виїзд до Канади, але туди їх не прийняли, бо були замалі, худі. Зголосились на виїзд до Австралії, як фармери і їх прийняли. До Австралії їхали через Італію, кораблем Castelbianco. Приїхали до Sidney 29 травня 1949 року. Зі Sidney, поїздом, їх перевезли до табору в Bathurst. Були там кілька тижнів. Одержували 11 фунтів да два тижні, на двох, та удержання. З часом приїхав з Оberon фармер і забрав їх на працю, на фармі. Там працювали 1 рік, в міжчасі познайомились зі словаками (старі емігранти) і дусили в них оливу з евкаліптового листя. Заробляли по 20 фунтів тижнево на двоїх. Купили собі шатро і жили так 5 літ. З часом купили собі свої "бочки" і робили оливу, але ціна впала, то переїхали до Sidney. Тут народився їм перший син Петрусь.
В Sidney, в Newton, купили старий дім, де жили "льокатори". Дружина доглядала дому, а Дмитро ходив на роботу в фабриці. В Сіднеї живуть від 1954 року.
Ціла родина Сеньковичів (мають двох синів) - активна у церковному і громадському житті. Це свідомі українці, практикуючі християни-парафіяни-католики, вроджені й гонорові лемки, добрі люди. Дай нам, Боже, багато таких людей в діяспорі та в Україні.
о. Іван Шевців

"ЛЕМКІВЩИНА", Ч. З, ОСІНЬ 2001

bear


Document Information

Document URL: http://lemko.org/selo/myscowa/index.html

Icon       Return to Lemko Home Page

Date Posted: December 11th, 2001
Last Revision:


LV Productions Ltd.
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© All Rights Reserved.