Юліян Бескид

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА ЛЕМКІВЩИНИ

ДРУГЕ ДОПОВНЕНЕ ВИДАННЯ

ОРГАНІЗІЦІЯ ОБОРОНИ ЛЕМКІВЩИНИ
20 відділ ім. о. М.Вербицького в Торонті, Канада

Торонто - 1972 - Канада

Julian Beskid, Material culture of Lemko's land.
Printed by KIEV PRINTERS LTD. - 680 Richmond St. W., Toronto 140, Ontario



ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ
Прекрасна українська княжа земля, Лемківщина, сьогодні в руїнах; спалені українські оселі, знищений віковічний дорібок працьовитої вітки українського народу - українців-лемків, що споконвіку жили на своїй прабатьківській землі. Там, де були українські оселі, сьогодні ліс росте. Де родився хліб - дикі хащі, тернина, ялівець.
Від джерел Сяну ген аж поза його коліно вище Перемишля, від Ярослава - Переворська - Ланцюта - Ряшева й Дубиці на півночі та вздовж південної горбовини Лемківсьюого Бескиду з Балигородом, Сяноком, Ліськом, Романовом, Дуклею, Змигородом, Коросном, Яслом, Горлицями, Грибовом, Новим і Старим Санчами, Пивничною, Щавницею, Жегестовом, Криницею і Мушиною на півдні й заході, з цього простору переселено насильно 80 відсотків українського населення до УССР, решту 40 тисяч розсіяно по "людовій" Польщі у злощасних 1946-1947 роках.
Тимто велика подяка та признання належиться Управі і Членам 20-го Відділу Організації Оборони Лемківщини в Торонті, що перевидали в доповненому і справленому вигляді цю книжку про матеріяльну культуру нашої вужчої Батьківщини - Лемківщини. Спонукала їх до цього висококультурного діла велика любов до своїх предків, прив'язаність до рідної глибокої традиції та безмежна туга за рідною, святою батьківською землею - княжою Лемківщиною. Вони, ці щирі патріоти, створили собі вікопомний пам'ятник і дали іншим приклад, як треба любити свій українськии народ, дорожити його минулим і з творів минулого вчитися будувати велике майбутнє.
Перше видання книжки п.н. "Матеріяльна культура Лемківщини" появилося в 1941 році в у країнському видавництві в Кракові, накладом 3 000 примірників.

Торонто, 1972 рік
Юліян Бескид


ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
Замало було б тільки жити на Лемківщині й навіть зблизька приглядатися, як живуть і господарюють її мешканці. Щоб основно пізнати всі обставини, серед яких плило, більшало, кращало й підносилося господарське життя, треба вивчати побут і культуру тієї землі.
Різні причини склалися на те, що тут, на Лемківщині, впродовж віків витворювалася своєрідна культура з різними її відмінними періодами та окремішним припізпенням у відпошенні до загального українського економітного поступу.
Уже сама гориста й густо камениста земля, гостріше підсоння, довгі зими, величезні снігові опади, великі простори лісів, химерна природа, частенько заобильні дощі і, що найголовніше, страшенний примітивізм у добуванні найконечніших засобів до життя, витворювали матеріяльну культуру Лемківщини в такому виді, який подекуди й сьогодні задержався вцілості в деяких лемківських оселях.
Метою цієї праці не є історичні дослідження розвитку матеріяльної культури Лемківщини. Вона оперта тільки на довголітньому перебуванні в лемківському селі та й на уважних спостереженнях великої життєздатности і самозарадности газдів лемківської країни.
Правда, лемко не завжди міг використовувати свою батьківську ріллю. Одначе своїм простим розумом доходив він сам до пізнапня, якими шляхами треба йти, щоб придбати собі кращі засоби до життя, особливо ж, коли треба було рятуватися в дуже скрутних обставинах від голодової смерти.
Правда, розвиток культури не йшов тут упарі з розвитком усіх українських земель. Це тому, що український народ, хоч і вийшов із одного спільного пня, але розкинений по різних - кращих і гірших - сторонах, догідніших і недогідних для плекання культури, мусів з природи речі інакше господарити на долах, а зовсім інакше в горах і гористих сторонах.
До цієї книжки додаємо багато світлин і рисунків. Це на те, щоб показати ціле багатство народнього культурного надбання Лемківщини. Нам не треба соромитися, що ми в дечому трохи відстали в нашому народньому господарсько-культурному житті. Ми завжди хотіли йти вперед, та що ж, як заходили такі причини й обставини, що спинювали, а то й нищили наші зусилля. Та це тільки доказ, що ми, сини Лемківщини, не зважаючи навіть на найгірші обставини, завжди твердою ногою стояли в наших горах.
Ця праця складається з чотирьох розділів. Але вони тісно зв'язані з собою, бо не може бути господарства без господарських забудувань, і не може газда виявити себе, якщо він не має відповідного варстату праці.
Щиро дякуємо на цьому місці Всеч. о. Степанові Венгриновичеві, шкільному інспекторові в Сяноці, за його по-мистецькому виконані світлини, що причинилися до кращого оформлення книжки та виявили велику красу нашої Лемківщини. Дякуємо також Управі Музею в Сяноці за випозичення до перерібки й використання в книжці багатьох світлин з лемківського терену.
Хай це буде заплата всім, що причинилися до видання цієї книжки. Заплата в імені цілої Лемківщини тим більше, що ми так довго забували про цю нашу вартісну країну та її автохтонів.

Юліян Бескид
Краків, 1941 рік.


ГОСПОДАРСТВО







В українському селі Синів над Вислоком, коло Романова, з церквою Рождества Пресвятої Богородиці, збудованою в 1871 році. В селі жило 1,144 українців. Сьогодні тут поляки господарюють, переміннвши церкву на костьол.


Прекрасне українське село на Княжій Лемківщині, Нижня Мохначка, повіт Новий Санч, з церквою св. Арх. Михаїла, збудованою в 1846 році. Перед насильним переселенням жило тут 788 українців-лемків.

РІЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО, ПОДІЛ ЗЕМЛІ
Підставою розвитку господарського життя кожної краіни є варстат праці, що його створює земля.
Лемківщину не можемо вважати за чисто рільничу країну, за виімком хіба сяніцьких і сандецьких долів, де на легко похвильованих теренах родиться пшениця, жито та й інше дорідне збіжжя. Самі леківські гори краще надаються на годівельне господарство. Але й тут господар сіє збіжжя, щоб не голодувати.


В українському селі Нижня Воля біля Яслиськ.

Орна рілля постала на Лемківщині в переважній кількості на місцях викорчуваних лісів. Одначе лемки воліють не корчувати лісу під поле, тільки пасічити. На таких пасіках, у новиці найкраще родиться лемківський хліб - овес.

Лемківська хижа-хата в українському селі Злоцьке біля Мушнин.
Давніше паслися на просторих лісових полонинах і пасіках стада овець і волів, одначе ця ділянка господарства зовсім підупала та завмерла по великій світовій війні. Складалися на це різні прнчини. Дике грабіжне лісове господарство виперло волів із лемківської обори, а на їх місце поставило коні. Кіньми легше заробити при вивозі та доставі дерева з лісів до тартаків, міст і залізниць. Знову ж випас овець вкоротили польські дідичі, що відібрали право давніх сервітутів - пасти вівці в лісах і на полонинах. В останніх часах внаслідок закону про прикордонну смугу господарям на Лемківщині тяжко було виявляти себе господарями-власниками свого майна. До того міська мода - на перший погляд ніби дешевші одяги, випирали постепенно з лемківської хати гарний, тривкий і теплий одяг домашнього виробу.
Одначе, чого не могли ні посторонні впливи ані міська мода знищити на Лемківщині - це старий земельний поділ ріллі на: цілу ріллю, піврільок, третину, чвертину, стаї, вертання, склад і складець.
Ціла рілля обіймала довгу та широку смугу поля, що тягнулася від господарських будинків і хати обабіч від межі до межі, до сусіднього села. Мала в собі найменше З2 морги поля, в цьому ріллю, сіножать, пасовище, неужитки й ліс. Були й більші господарства, одначе первісний основний поділ землі не міг удержатися в незміненій формі до наших часів, хочби тому, що не кожний господар однаково працьовитий і запобігливий та підприємчивий.
Найменша частина ріллі це вертання або складець, з висівом - найбільше однієї мірки (приблизно 14 літрів або 10 кг.) чистини (пшениці, жита). Але таких газдів, що сиділи б на одному тільки вертанні, нема на Лемківщині.

На толоці - прибудівка стодоли.
До поділу ріллі на піврільки, третини, чвертини приходило тоді, як батько вмирав без завіщання, суд ділив ціле майно на рівні частини між найближчих членів-спадкоємців померлого.
Ще інша причина була втому, що в паншинних часах унаслідок п'янства та задовжування газдів у жидів-орендарів і поміщицьких наставників, грунт переходив у руки жида. А цей або самий бавився в господаря, або відпродував землю за дорогі гроші багатшим господарям.
Вивіновування по весіллях, брак у деяких хатах найстаршого потомка-наслідника по чоловічій лінії, неповорот із еміграції - також нарушували цілість патріярхального земельного поділу лемківської землі.

ПЛУГ
Землю орали дерев'яними плугами. Такий дерев'яний плуг складався з чотирьох частин: полоз (або стріла), дошка (намістка - полиці, бляхи й лемеша), чепиги та гряділь. Це все не раз дуже майстерно зроблене з твердого дерева (бук, дуб, граб, ясень) і пов'язане дерев'яними кілками та клинцями в одну цілість, заступало господарський плуг.


Дерев'яний плуг і коліснята.
1) Дерев'яна стіна, 2) залізннй (бляшаний) леміш - дошка, або з грабового дерева, З) ялівцеві обручі (колісця), 4) чепіги, 5) порожок, 6) гряділь.

Коліснята також з дерева: віська з берцем (намістка сниць-дишля), дерев'яні колечка - колісця з твердим буковим ярмом - поріжком. Колечка з гнутого ліскового прута або ялівцю, з ясеневими сприхами й голівкою. У такому колечку є тільки 8 сприх, впущених до букової круглої голівкн-дзвона. Поріжок-подушка, на якому спирається плуг (гряділь) з твердого дерева, посередині із жолобком та драбинкуватою піднозою (підпіркою) регулювати глибину орки та прикладати скиби на горбах і збіччях.
До плуга з колечками інакше впрягається коня, а йнакше волів або корови. Кінь тягне плуг за орчик, як у возі, воли ж за ярмо занізками та запірками.
Ріллю орють у довгі, вузькі 6 до 8 скибні загони так, що напр. на одноморговому просторі було щонайменше 80 до 120 широких борізн. Ці борозни мали забезпечувати ріллю від води на випадок обильних дощів, бурі та зливи. Наслідки були такі, що в часі посухи обабіч борозни висихало збіжжя, а в слітну пору вимокало. Цим самим рілля родила в найкращому разі тільки одну третину того, що було засіяне, скільчилося, зеленим руном покрило зорану та заправлену землю.

БОРОНА
Замість борін лемки вживали терня. Липовим ликом, лозовою виткою або мотузом з конопляного клоччя зв'язували кущики в більший оберемок і ручно або молодими воликами тягнули (заволочували) це терня по засіяних збіжжям скибах. Але цей примітивний спосіб боронувати давно вже зник. На місце терня прийшли дерев'яні борони із залізними зубами.
Така борона, зроблена з твердого відземкового букового або грабового дерева, складалася з 4 або 6 поперечок, злучених драбинкувато поздовжніми латками в одну цілість. Залізних зубів є в 6-бильній (листковій) бороні 48, себто по 8 в одному ряді.
До м'якої, чистої ріллі вживають однієї борони, але до періястої, камінної або в новиці (цілині) треба збіжжя заволікати двома боронами; деколи додавали ще до зарівняння борізн і гладження малу 4-листову борінку, що тягнулася по скибах за двома великими боронами.
До борін і плуга запрягали коня, а волів за зв'язки (скретєвки) - дерев'яні латки, тридільні в'язані кілками й поперечками.

Дерев'яна борона з залізннмн зубами.


Господарське дерев'яне знаряддя. Зліва: дерев'яна січкарня і плуг з колісницею, кіся, вили, граблі, ціп, шуфля, лопата, ярмо. З музею "Лемківщина" в Сяноці.

Дерев'яну борону виперла в деяких багатших господарів залізна (ковальська або фабрична) борона. До неї додавали ще одно- або двокінний дерев'яний валок із залізними зубами або важкий дубовий і гладкий.
Такий валок робили також з бетону й залізних зубів, бо цей дуже практичний, - в багатьох випадках багато кращий від фабричного (дешевий і вічний). Знаю з власної практики, що таким бетоновим валком дуже добре валувати, втолочувати й розбивати грудки засохлоі зораноі ріллі.
Деякі газди роблять собі до втолочування засіяної ріллі буковий або дубовий валок. Але зубчастий є кращий тому, що не треба мотикою чи перликом - залізним обухом на довгій жердці - розбивати, розкопувати засохлі скиби, грудки землі. На вивалованій ріллі не вимерзає озимина й не підмакає.

СІВБА ЗБІЖЖЯ
Збіжжя сіють ручно. До першої сівби приготовляють собі сівальницю. Це новий, з домашнього полотна, мішок, в якому сівач носить збіжжя. До сівальниці зашивають в один ріг потрохи всякого насіння, кусень або й цілу просфору. Мішок повинен бути новий, невживаний. Такий самий мотузок. Сівальниці вживають найбільше на пограниччі Лемківщини й Бойківщини. В глухих гірських селах уживають до сівби гарного коша, в якому, звичайно, святять паску. Кіш плетений з латок, струганих з ліскового дерева на таких самих основах-каблуках. До коша, коло ручки (ношайки) прив'язують окрайки паски або кусні просфори (т. зв. дори).
При сівбі ярого придержуються господарі цікавих звичаїв.
Цього дня не треба нічого позичати з хати, не треба теж вигортати з-під тварин у стайні обірнику. Ці звичаї в'яжуться з віруванням, що хто видає із свого господарства будь-яку вартісну річ, може цим спричинити втрату із свого майна. Того дня, коли мають сіяти овес, а овес (найнебезпечніше!) стараються сіяти насамперед, ладять скоро їжу, а по сніданні, кладуть на тарадайку (або на дерев'яний віз) усе своє знаряддя, потрібне до праці. Як уже все готове, найстарша жінка в хаті вдягає кожух, обернений волоссям ("волохатий") наверх, виходить з хати на двір (обору) та й обходить тричі за сонцем (себто вправо) тарадайку (в декого віз), запряжену волами (в заможніших газдів і в новіших часах - кіньми). Ця жінка тримає під лівою пахою (ближче серця) хліб, у лівій руці посудину з водою, а правою рукою кропить тарадайку (віз) і волів (коні). Вода освячена з Йорданських Свят. Потім кладе перед волів на землю хліб, що його тримала під пахою. Господар хрестить перед запрягом тричі батогом (бичем), і воли (коні) з тарадайкою (возом) переступають через хліб. При тому пильнуються, щоб тому, хто їде в поле перший раз орати, не перейшла дороги якась жінка, бо це велике нещастя.
На поле господар бере торбину з хлібом, сиром і яйцем, та ще й той хліб, що його клали перед волів (коні). Торбина зветься "табіжка" або "друшляк". Як починає орати, тоді загін "збирає", не розорює, але коли вже витягнув (виорав) першу борозну, кладе в цю борозну яйце з торбини, а потім бере глину з борозни й потирає нею волів по хребті, щоб сильні та здорові були, і щоб худібка в оборі гарно та здорово велася ("каралася").
Дуже велику увагу звертають на те, яка птаха сяде перша на ораниці; як ворона або чорні шпаки, то буде добрий рік, а як плиска, то будуть улітку блискавки, а блискавки шкідливі для молодого зерна. Дуже добрий це знак, як при оранні побачать мужчину, бо тоді напевне буде врожайний рік, але як жінку та ще й вагітну, то це погана ворожба.
Щодо черги сівби збіжжя та окіпних рослин, на Лемківщині буває всяко. По найбільшій частині поле засіяне вівсом. За вівсом іде ячмінь, яре жито, оркіш, яра пшениця. У глибоких горах, де людям тяжче за гроші, отже й за штучні погної, мало сіють озимини (жито, пшениця, ячмінь під зиму). Сіють також у новиці гречку, просо, горох, біб, квасолю, лен, коноплі.
СВІТЕ ТИХИИ, КРАЮ МИЛИЙ...


На нашій прекрасній Батьківщині.

З окіпних садять найбільше бульби ("бандурок", - "комперів", - "грулів"), карпелів, буряків, брукви. Садять капусту та іншу городину, як цибулю, часник, гарбузи, огірки і т. д.
Сівба збіжжя чергується в той спосіб, що в добре справленій ріллі садять наперед бульбу, а по бульбі пшеницю, оркіш, ячмінь, а в третьому році овес. Деколи сіють в обірнику жито, по житі конюшину, а в конюшинищі пшеницю, вкінці овес, болгай або лубин (жовтий і синій - на погній, зелений обірник).
Лен сіють на глибоко зораному конюшинищі або в новиці. Коноплі у грядах, себто там, де була капуста або інша городина.

СЕРП І КОСА
Збіжжя жнуть зубкуватим серпом, ковальської - (у новіших часах фабричноі) роботи. Серп складається з дерев'яної ручки, гарно точеної та різьбленоі, і сталевого (залізного) серп'яного ножа.


Перед хатою в селі Нижня Бережня. Свїтлив о. С.Венгринович.

Траву, овес, конюшину, болгай косять косою. Вона складається з вістря (коси фабричної), прикріпленого до дерев'яного держака ("кісяти"), з обручками. Косу прикріплюють до кісяти залізною обручкою (з цікавими трилистковими квітяними обвідками й оздобами як зірки, квадратики, колісцята і т. п., виконуваними на гаряче в коваля), заглоблену твердим буковим клином. Дехто має фабричні обручки із шрубою, якою прикручують косу до дерев'яного держака. Гострять косу камінним бруском (поздовжною осевкою, дурбаком) , що його носять у кужівці (кушка) за поясом на ремені. Косу клепають на сталевому клепалі, що називається бабка, сталевим молотком (спеціяльно гартованим до тієї праці); при чому вбивають клепало до великої кабиці або до найнижчого вугла у стіні коло боїща (деколи до боїщаного порога). Пояснюють собі, що внаслідок голосного клепання тікають з господарських будинків миші й щурі або глухнуть малі мишки, тоді кіт дуже легко їх виловлює та нищить.
Дуже цікаве повіря народу, що не треба в часі нова місяця сіяти ячменю, оркішу, бобу, гороху тому, що крупи й пенцаки з такого зерна не добре варяться, не розварюються і є нестравні та недобрі для старших людей і менших дітей. - Бо місяць на нові від'ємно ділає на збіжжя. Так само, як від конюшини, висіяної під таку пору, здуваються молоді ялівки й корови. Дуже зважають також на те, з якої сторони неба, в якій порі дня появляється веселка (дуга), бо вона спалює молоде збіжжя й випиває соки з буйної рістні. Щоб цьому запобігти, кладуть кусень блискучого заліза в полі на ріллі, де посіяний ячмінь, оркіш, горох, біб, соя, вика, сочевиця, щоб залізо або бляха відбивали недобре проміння веселки та мерехтливі краплі з дощу на стебелинках трави й збіжжя на ріллі.
Косити збіжжя (так само сіножаті й луки, конюшину й болгай) ідуть ще далеко досхід сонця, бо тоді найтвердше било, і гарно з росою кладуться (лягають) покоси. Не вільно в такий день пити горілку, бо це викликує різні болючі вереди на лиці, на руках і ногах.
По скошенні вівса косарі приносять до хати на косі вінок із вівса. Коли знов же привозять перше збіжжя до стодоли, тоді треба поробити деякі заходи, щоб миші не їли зерна. При накладанні перших снопів (на першій фірі) не вільно промовити ні одного слова, доки не накладуть повної, драбинястої фіри. Коли привезуть снопи додому, один бере залізо (звичайно "бабку") в зуби й обходить фіру, потім на те місце, де мають складати збіжжя, сіє дрібний пісок або камінчики з потока (ріки). Мишам лишають на полі рештки мерви (при останній фірі із збіжжям). На останньому лані в'яжуть два снопи поздовж ("кріля").

МОЛОЧЕННЯ, ЧИЩЕННЯ І ПЕРЕХОВУВАННЯ ЗБІЖЖЯ
Збіжжя молотять ціпом, що складається з дерев'яного (найкраще ліскового, грабового, ожунового дерева) ціпилна та коротшого биленя. На ціпилні вирізаний "каблучок", на билені шкуряна "капиця". Каблучок із капицею злучує "зв'язка" (шкуряна крайка, пасок).
Машини до молочення почали вживати ще перед 1-ою світовою війною. Ці машини спроваджували з фабрик у Чехії. Є різного роду машини з кератами й приставками. Дехто має добрий, власної роботи, дерев'яний керат і досить добрі інші рільничі машини до чищення, віяння, сортування й важення. Замість віялки вживають також звичайної дерев'яної шуфлі, а до віяння полови вдвоє складеного грубого міха. Збіжжя віють на глиняному тоці в боїщі, бідніші, що не мають боїща, в сінях. (Те саме діється з різанням січки). Про колосування, чищення, сортування та важення збіжжя ніхто не дбав тому, що лемко ніколи не мав так багато збіжжя, щоб цими способами управильнювати свою господарську дохідність.
Міряють зерно на фаски, діжки й мірки. Одна мірка має 4 гарнці, гарнець 4 літри, отже мірка (дерев'яна посудина, довбана з вербового, тополевого або осикового пня) має приблизно 16 літрів. На один газдівський метер (міх) треба чистини (ярцю, оркішу, жита, пшениці) близько 8 до 10 мірок, а вівса 10 до 16 мірок (залежно - який це овес, чорний з далекої і маловрожайної ріллі за горою, під лісом або на дебрях і присліпах, чи "багатий" білий, америкаиський "рихлик", чи врешті квітястий чи колосистий). Ця міра обов'язує на основі старого сільського звичаєвого права при виміні, продажу, позичці та сівбі збіжжя з тим, що на один морг орного поля треба висіяти пшениці або жита 8 мірок, а вівса 2 метри, себто 20 - З0 мірок.

СІЧКАРНЯ
Замість січкарні вживають різака з коси (в давніших часах і перед еміграцією в заокеанські країни), прикріпленої до стільця, в якому на поверхні прибита дерев'яними кілками прямокутна скринька на солому. Лівою рукою притримують в'язанку соломи та посувають під різак, а правою за дерев'яну ручку підносять косу (в тоншому кінці прибиту до ніжки стільця) догори, надавлюють цілою силою зверху (залежно від гостроти коси-різака) та ріжуть січку для домашніх тварин. Правдивої залізної січкарні із спіральними сталевими різаками (краячами, ножами) на круглому бубні та з зубатими трибами здавлювати солому й тягнути за оборотом бубна під різаки, лемки довго не знали.


Дерев'яна січкарня з різаком.

ЖОРНА-МЛИНЕЦЬ
До перемолу збіжжя вживають камінних жорен. Ці жорна складаються з дерев'яної основи - ялового пня або бруса, в якому видовбане ложище на два камені, спідній - нерухомий і верхній, що обертається у правий бік. У верхньому камені є при крайньому березі заглибини, до яких закладають дерев'яний кий (деколи кований на кінці), що в горішньому кінці, встромлений грубшим, гостро затесаним кінцем (з горіхового прута або з відземка смереки, ялички, бо такий кий не пече в долоню при крученні жорнами, ані з нього не відриваються тріски, не паздириться) в примельницю, себто латку з круглим отвором, який тримає ліску-кружілку в скісному положенні до каменя жорен. У середині каменя є круглий отвір або ямка, до якої всипають збіжжя під рухомий камінь. З правого боку жорнового пня є видовбане заглиблення, що зветься теж або ямка, дуджайка, ступка, ступірка, або зсипальниця на збіжжя, що призначене до перемолу. Посередині пня під каменем є отвір (порплиця) , що з нього сиплеться з-під каменя мука. Камінь крутиться на веретені (з твердого дерева, дехто має залізне веретено на сталевих шротах, тоді легше молоти). У деяких селах основу (пень) зовуть колодкою, бо вона замикає в собі цілість жорен. Ця колодка стоїть на чотирьох коротких ногах або стояках. Ці стояки споєні поперечкою творять зруб - гніздо з веретеном та снози - регулятор підносити або обнижувати верхній жорновий камінь. А це на те, щоб молоти збіжжя на грубшу або мілку муку, обмелювати ячмінь на крупи, оркіш, пшеницю і т. д.
Дехто меле теж збіжжя конем, що вправляє керат до жорен, або пасом (трансмісією) переносить оборотову та розгонову силу на камінь. Є теж багато різних, кращих і менше складних дерев'яних, залізних вітряків на Лемківщині. Ці вітряки бувають однокрильні або більше крильні (2 - 4), тарчеві з доземим і поземим оборотом. Вітряки звичайно побудовані на межах за хатами, на горбках або в проваллях, де найсильніший та найчастіший вітер.


Дерев'яні жорна-млинець. Біля жорен стільчик з коритцем на муку. З музею "Лемківщина" в Сяноці.

СТУПА
Дуже частим господарським знаряддям є дерев'яна ручна або ніжна ступа з довбнею до товчення пенцаків і каші. А роблять таку ступу в той спосіб, що розколюють на двоє дубовий, буковий, кленовий, ясеневий (рідко вербовий чи липовий, бо це дерево м'яке!) пень та вижолоблюють у цьому пні метрову круглу щілину - коритце. По споєнні обох розколин постає в пні подовжня кругла вижолобина, діра з рівним дном, крізь яку з сита насипають ячмінь, оркіш, пшеницю або пшоно до витовкування на пенцаки, кутю, кашу. Витовкають довбнею або ступарем. Ступар - це дерев'яний грубий костур з круглою головою, гладкий або кований головатими цвяхами. Крім ручної дерев'яної ступи є ще ніжні витовкачі; тоді не треба підносити руками догори тяжкий ступар, тільки натискати рухому (вагадлову) дошку або витесану платву в одному кінці такої ступи. Через натиск ноги на долішній кінець дошки підноситься догори ступар (киянка) та спадає вдолииу й сильно вдаряє в дно самої ступи, куди дають збіжжя.
Знов же праси, витискачі олії спираються на клиновому або шрубному натиску двох дощок, зв'язаних разом у цілість дерев'яними клинами або ковальськими чи фабричними шрубами. Між дошками покладений мішок із зерном льону, конопель і т. п., на який шруба (деколи дуже добра, точена з дерева) або клини з усіх сил давлять, толочать і витискають пахучу олію. З решти постає макух, яким кормлять корови та ялівки. В дерев'яних, старих, курних хатах, де курна піч і нема дерев'яної долівки, тільки глиняна толока - недалеко дверей ставляли в долівці широкий і грубий, плоский камінь, на якому найкраще витовкати пенцаки. Треба знати, що на камені стояла ступа. В кого була дерев'яна долівка, тоді ступа стояла або в сінях, або в коридорі, бо там теж звичайно глиняна долівка. Так само жорна не стоять ніколи в хаті, але завжди всінях при стайняній стіні або в коморі при хатній стіні. Дехто вносить жорна до стайні, але тільки в часі дуже тяжкої зими. Сама ступа теж ніколи не ночує в хаті, тільки по роботі виносять її до сіней або до загати, чи за двері до комори, щоб не впала на когось. При витовкуванні пенцаків і каші не вільно сміятися, бо при варенні будуть пенцаки википати з горшка або зісподу припаляться (підкиплять і потім сквасніють, якщо їжа залишиться з обіду до вечері). Дівчатам не годиться вдаряти (гевкати) ступарем, бо це шкідливе на розвиток грудей; цю роботу має виконувати найсильніший мужчина-парубок у хаті (бо він дужий як дубчак, що з найсильнішим вітром витривало бореться). - Сила (скільки) разів тобі чівка (волосся над чолом) змокнула, док ти одну ступу витовк? - сміються парубки з доростаючих підпарубочих. Або - женився б, а ступір не здойме (піднесе) однією рукою.


Лемкиня перед хижою із ступою та головачем-ступірем.

ХЛІБ
Хліб печуть переважно з вівсяної муки. Муку сіють на ситі-решеті. Це решето куплене або плетене домашнім способом з дрібоньких струганих ліскових прутиків. Муку на хліб розріджують (розчиняють - розчин - заміс) водою і кваском. Квасок перетримують в окремих посудинах, глиняних глечиках або позичають у сусідки. Це клеювата квасна рідина, що викликує фермент (замість дріжджів) тіста.


Фаска місити тісто на хліб, збоку вища бодинка робити з верхнини-сметани масло.

Тісто стоїть у фасці, дерев'яній діжі, домашнього виробу, в 12 дужок сплетеній гарним і міцним лісковим обручем удолі та згори. Фаску покривають чистим льняним полотенцем, бо до киснення треба відповідної теплоти. На лопату, що нею саджають (несуть) тісто (плясканку, ощип'я, адзимок або адзим'я) до печі, кладуть верству яворового листя (взимку або капустяний листок уліті та восени). Яворове листя сушать уліті на зиму на нитках і тримають на бантах на горищі. До підсипу під тісто не вживають муки ані грису (отрубців), бо того нема багато. Під одну тільки паску підсипають муку або підстелюють мокрий, затовщений білий папір. Вогонь у печі вигортають дерев'яною ручкою, "ватрайкою", що своїм виглядом нагадує трохи плоский, широкий меч. Лопата теж дерев'яна до печі та до вкладання і вибирання з печі спеченого хліба. Хліб печуть до ламання низький, плоский тому, що тісто з вівсяної муки не виросте високо, і грубий хліб був би зле випечений, терпкий, млявий та закальцюватий. На обох боках викругленого в хлібну форму тіста роблять газдині навхрест рівець, а зверху гарно приплескують і вигладжують. При печенні хліба треба дванадцять разів вимолити "Помилуй мя, Боже", а при печенні паски ще десять "Отче наш" і п'ять "Богородице Діво". Тому теж газдиня дуже не любить, як домашня челядь тоді, коли вона порається при печенні хліба (паски), непотрібно крутилась би по хаті. Цей звичай чи радше звичку матері-господині всі хатні шанують, а чужого то вже ніхто з шануючих себе газдів не впустить у цьому часі до своєї хати. Як добре росте тісто -то й гарні діти ховаються в хаті. З вишкробаного на боках і на дні фаски (діжі) тіста пече газдиня пастухові підпалянок або адзим'я; як нема в хаті пастуха, то адзим'я дістає до школи найменший школяр.



ДЕРЕВ'ЯНІ ВИРОБИ ДОМАШНЬОГО ВЖИТКУ
Згори від ліва: дерев'яний, вирізуваиий ложник на ложки; дерев'яна сільничка; зварка-діжа на 3-ох ногах виварювати білизну, полотно; фаска-діжка місити тісто на хліб. Посередині: дійник-скіпець; сито цідити молоко або заправку борщу; коритце-копівка на муку; два праники-киянки. Внизу: маглярка та лозова опалка на овочі, гриби, городину.

Деякі бідніші газдині домішують до муки на хліб майже наполовину тертої на терці бульби; з самої бульби теж печуть пляцки, і також на яворових або капустяних листках. Ці пляцки їдять з юшкою із сливок, грушок або з молоком. Меншим дітям дають сметану (верхнину) до цих пляцків або крушину, капоньку масла. Інших якихсь вибагливих випіканців крім хліба, пляцків, пирогів із капустою, сиром, бульбою, з борівками, чорницями, - сливками, яблуками - не печуть.


Весільні 1 - 4 хліби - короваї, 2 - 3 прикраси голови, капелюха.

Важливим знаряддям при цій праці біля печі є дерев'яна або ковальська кочерга, якою вигортають з дальших кутів печі огонь і горіючий вугіль, - розуміється, з дерева, бо земного вугілля ніхто в Лемківщині не вживає до печі. А ватрайкою (ватра - ватрайка!) підсувають і підмітають піч біля челюстей в одну сторону, щоб огонь у попелі лишався до вечора або до другого дня. (Це залишки про вічний огонь, бо газдині дуже не люблять, як огонь передчасно вигасне або дехто з челяді потребує огню до люльки чи папіроски у ватрі, тоді ватрайка й по хребті скаче такого непокликаиого опікуна огнища). Піч замикають дерев'яною (в декого залізні дверцята) заставкою - огницем. За тією огннцею ставляють у попелі залишену на обід і вечерю їжу в залізних горшках (залізняках), а на них зверху пироги тощо в камінних мисках.

ІНША ПОЖИВА
Крім збіжжя найважливішою поживою є картопля, бандурка, мандибурка, компери, грулі, та ще біб, капуста, буряки (на борщ), часник. Із грибів знають та залюбки їдять правдиві гриби, губи, козарі, підпеньки, масляники, голубінки, баранячі роги, білі синяки, сироїдки та інші їстнвні гриби. Цю їжу з грибів приправляють мукою або дають гриби до капусти, борщу, левешу (бульб'яної зупи) та дрібно січуть до пирогів. Пастухи печуть гриби на огні та їдять печені. До варення поживи вживають різних горшків, баняків, мисок (залізних, поливаних, бляшаних і камінних), що їх самі роблять дуже майстерно та купують.


Дерев'яний сипанець на збіжжя, з букового дерева; віко й передня стіна (дощинкн) різьблені. Сипанець зроблений на борти, без цвяхів, зв'язаний дерев'яними кілками. З музею "Лемківщина" в Сяноці.


Дерев'яний сипанець на збіжжя із скісним віком, усередині має дві переділки (перерайки). З музею "Лемківщина" в Сяноці.

Стіл або радше широку скриню - ладу (що служить за стіл) вкривають льняним обрусом і кладуть на ньому хліб, миски з їжою. Їдять дерев'яними або бляшаними (купленими) ложками. Хліб, як уже сказано, не крають ножем, тільки ламають на кусні в руках. Так діється в тих околицях Лемківщини, де слабко родяться жито й пшениця. Але в тих околицях, де газда сіє овес тільки для худоби, і де гарно вдається жито, пшениця чи ячмінь, там печуть такий хліб, як і на долах.
М'яса не їдять багато, більше набілу, а це тому, що тяжко його продати, хіба в поближчих до міст селах. З молока збирають великою дерев'яною ложкою (варешкою) верхнинку, зливають до камінного баняка, а потім більшу кількість до бодинки (маснички), переливають і роблять масло. Масничка або зроблена з ялових дужок, або довбана з липового пня (висока до 75 цм.). Вона складається з двох головних частин: із самої маснички (пенька) та закривала з колутвишкою та прикривкою, щоб при ударі колутвишки сметана не вихлюпувалася поза береги закривала. Колутвишка має довгий держачок з ліскового дерева та й кругле дірковане довкола аж до середини букове денце. Масничка споєна горіховим обручем або бляшаною перев'язкою.
При робленні масла не треба співати, бо будуть закисати малим дітям очі або корова перестане добре доїтися. По зробленні масла виймають його чистою дерев'яною ложкою з бодинки до миски із зимною водою та перемивають, зміняючи часто воду. По вимитті перекладають його з миски до порцелянових горнят або до глиняного горшка. Дехто кладе теж масло до липового глечика. Маслянку їдять з бульбою або хлібом. Молоко по сметані підгрівають на сир, але сир роблять з квасного молока, бо солодкого шкода. Сир переціджують у льняних мішечках, а потім прикладають мішечок із сиром між двома чистими дощинками тяжким каменем. У цей спосіб постає плесканка (плясканиця) сира, яку кришать до миски, додають цибулю, трохи сметани або солодкого молока та їдять, мачають з хлібом.
Овечий сир кришать до дерев'яної діжки на бриндзу та й ховають на зиму, на весілля, христини, празник, гостину або на роботи (бо тоді нема часу приладжувати їжу в печі). З овечого (деколи з козячого) молока роблять круглі плесканки (бундзи)і вгощують ними свояків, кревних або доброго подорожнього. Дають також дітям, що ходять до школи або далеко від хати пасуть худобу.
Курячі яйця їдять тільки на Великдень, часом дають хворим і малим дітям. Качачих і гусячих яєць не люблять їсти. Яєць голуб'ячих і диких птахів також ні. Кажуть, що качки й гуси їдять жаби, ящірки, вужів, довгих і тому не треба їсти такі яйця (білявки). А пастухові, що з'їв би пташині яєчка з гнізда, ціле літо й осінь корови чи вівці не будуть пастися разом, і він буде мусіти цілими днями бігати за ними, щоб не робили шкоди. Це так його Бог карає за пташину кривду, бо так само літає сирота-птаха, як їй пастух випив яєчка. Як газда наймає на новий рік наймита, то завжди питається його: "Чи ти, Василю, не повипивав деколи з пташиних гнізд малих шкаралушпок? Бо мені такого пастуха не треба, щоб його батьки думали, що в мене хліба нема. А він такий худий, бо тваринка не дає йому посидіти й спочити. Пам' ятай же, дитино! Щоб за тебе нас Бог не карав!"
Газдині носять яйця до міста на продаж, бо треба грошей на сіль, нафту, нитки, голки та інші речі до хати й для дітей. Дуже сміються з такого газди, що сам несе ці речі до міста або дома ходить по курячих гніздах та збирає яйця. Такого прозивають курайком або бабиним синочком. Газдині теж дуже гніваються, як хто з челяді краде яйця на тютюн або горілку. Такого наймита ніхто не хоче взяти до себе на службу, і він мусить іти на інше село або до поляків, бо там навчать його розуму! Кажуть, що з малого йде до великого. Сьогодні щезло яйце, завтра й збіжжя не встоїться, ні звиток домашнього полотна біля хижі. - Адже домашній злодій найгіршнй, бо перед таким не встережеш нічого. Батьки суворо карають своіх дітей за такі провини й пильнують іх, щоб не приставали із злими дітьми (пайташами). Це ганьба на ціле село й на всі гори, як син порядного господаря краде. За такого й порядна дівчина не хоче вийти заміж, бо з таким ніколи не доховаєшся гарних діточок і не доробишся хліба. Пияк і злодій - це найпоганіша відміна людини.
Вміють теж газдині смажити з яєць смаженицю на маслі або на сметані чи солодкому молоці.


Глиняні горшки й тарелі, по боках двійнята на сир-масло. З Музею '"Лемківщина" в Сяноці.

З битих яєць і з сира печуть яєшник на Великдень, деколи й на рокові празники та кермеші. До тіста вживають небагато яєць. Окремих, вибагливих потрав з яєць не випікають.

СПОСОБИ ПРИЛАДЖУВАТИ ЇЖУ
Жінки приладжують інакшу їжу і потрави влітку, а інакшу взимку. Окрему увагу звертають на пісні та м'ясні дні. А втім, уже самі гірські природні обставини говорять про те, що інакше треба відживлюватись на весні, а інакше взимку чи восени.
Майже при кожній хаті є свій колодязь; як його нема, то воду беруть в сусіда. Багато є в лемківських селах природніх джерел і малих водограїв таки біля самої хати, в саді чи при сільській дорозі.
Огонь добувають кресалом, уживають також сірників або власного виробу бензинових запальничок. У тяжких часах ділять один сірник на четверо. Тертям дерева об дерево не добувають огню.
До варення поживи вживають горшків, що їх купують у місті. Ці горшки є двовушні, залізні; деякі господині, що мають муровані печі з залізними кухнями, вживають до варення бляшаного, емальованого посуду.
До їжі вживають дерев'яних ложок, а то й купованих, металевих. У будні їдять на сніданок варені потрави з капусти, гороху, квасолі, борщ, бульб'яну зупу, хліб або бульбу (печену, варену або варену з лушпиною та потім обирану й припечену в печі з олією та цибулею), мастиво з ячмінної муки або жентицю, квасне молоко. Паляницю (хліб з вівсяної муки), підпалянча, адзим'я, адзимок, їдять з такою самою потравою вполудне на обід і на вечерю. Їжу пригрівають на огні в печі (в новіших хатах у рурі).
Дуже цікава звичка в деяких селах - пекти на Різдво хліб, що його звуть крачун. Це круглий хліб, що на ньому перед всадженням у піч роблять газдині пальцями з трьох боків три рівці, а в середині дірку, до якої насипаний мак, часник або чорнушка. На Святий Вечір бувають, звичайно, такі страви: часник з крачуном, оселедці, пісна каша (в декого з олією)., вареники (з картоплею), бобальки (рід галушок з картоплі або муки), крупи (пенцак), яблучанка з крупами, біб, гриби. Часом їдять хліб з медом.

ВИРІБ ОЛІЇ
Насіння льону, конопель, брукви або соняшника сушать у бляшанках у печі та мелють у млинці. Треба, щоб із змеленого насіння вийшла мілка мука, тому перемелюють зерно кілька разів та пересівають через сито. Із млинця (жорен) виходить мука різка (суха), тому товчуть її у ступі. Ступка - це колода, що має продовбану діру. Спід (дно) колоди заднений, значить, у ньому закріплено дно. Таку колоду ставлять у хаті під грядкою (рід бантів, на яких складають сухі дрова до палення та різні речі господарського знаряддя, а радше кусень дерева, з якого роблять різне господарське знаряддя. До грядки почіпляють дручок. До нього прикріплений дерев'яний потовкач (ступір) із ручками, щоб легше орудувати. Потовкач підтягають дрючком угору, а потім стягають ручками в ступку та й товчуть сім'я на муку. Коли мука вже масна, її вибирають із ступки та й несуть до оліярні.
Там міряють муку квартами (або літрою, міркою) та сиплять до корита, солять, додають часнику або цибулі. Потім мнуть цю мішанку руками, закроплюють водою (тричі) вміру, бо мука сохне під рукою. Готову, вимішану муку зсипають до діжки (макушниці), а з неї на панов. Панов вимурована як кухня, по середині бляха, а довкола бляшаний, залізний облок, щоб мука не розходилася, не розсівалася. Під бляхою палять і гріють муку, а одна жінка мішає її безупину, щоб не припалилася. Нагрівають муку так довго, аж поки вона не стане знову суха. Це на те, щоб олія була темніша.
По висмаженні муку збирають із панви до внуч (рід мішка з подвійного полотна) та разом із внучами саджають до колоди-ступи з букового або ясеневого дерева. На споді в колоді є денце з дірками, а нижче цівка-лійок, що нею витікає олія. Повище того місця, де заходять у колоду внучі з мукою, є стріла, також із денцем. Цією стрілкою прикривають внучі, а потім притягають стрілу клинами при помочі таранів, що прикріплені до рухомих жердок на грядці. Стрілу притягають так довго клинами, аж видусять всю олію. Макухи лишають оліяреві або беруть додому; макухами годують худобу.

ГОДІВЛЯ ТВАРИН
Перед 1-ою світовою війною мав господар на Лемківщині великий прибуток із годівлі волів. Це були переважно червоно-білі або полові та чорно-білі воли, краєвоі раси. За пару таких добре годованих і випасених волів платили тоді до 600 австр. корон. Для порівняння подаємо, що один морг середнього поля коштував тоді до 200-З00 австр. корон. Випас волів відбувався в той спосіб, що кожний багатший господар купував на весні дві чи три пари волів, випасав іх упродовж літа на своїх пасіках, в лісі або на полонині. Під осінь продавав з великим зарібком. Дехто лишав собі кращу пару до роботи, і вже взимку в легких санках призвичаював їх до праці в ярмі.
Славні були до війни торги на волів у Рогах біля Романова, у Горлицях, Бардієві на Закарпатті або в Коросні. В Сяноці не було торгів на воли ані на коні. За часів злогосподарських відносин у колишній Польщі лемки перестали годувати волів, бо годівля не поплачувалася. Замість волів годували коні.


Лемко-бача, пастух із вівцями на Яворинській полонині.

Випасались також на Лемківщині стада овець. Звичайно два чи три господарі купували до спілки 50 до 100 овець у Буківську, Романові, Коросні, Горлицях, Рихвалді або йшли аж до Семигороду та приганяли звідти великі отари (до 3,000 штук) овець і перепродували потім на місцевих торговицях. Пасли їх у лісах, де були давні привілеї (сервітути) та стригли, доїли й дороблювалися з годівлі овець гарного майна. Вночі перетримували вівці в загородах, плетених з лозини, у полі. Таку загороду пересували щоночі на інше місце. В цей спосіб поле дуже добре справлялось овечим обірником, під жито, ячмінь, оркіш. Великий випас овець зменшився за кол. Польщі дуже й тому, що й ціни на м'ясо впали, а міські одяги виперли добре, гарне та тривале вовняне сукно. Вівці випасають теж і для власної потреби, для вовни й молока.


Шопа на вівці в Бортнім.

КОРИСТІ З ГОДІВЛІ
З вовни прядуть тривке сукно, дуже тепле і міцне, плетуть рукавиці, светери, шапки, а з сукна роблять ногавки, холошні, чуги, чугані, катанки, гуньчата, гуні й настроки, овивачі до чобіт і ходаків.


Водяний флюш втовкати сукно.

З молока роблять сир, овечі грудки, будз. До виробу бриндзі вживають клягу, себто кваску, що робиться з ринцки (це засушений шлуночок двотижневого телятка, яке ще ссе молоко та не їсть ніякої твердої паші ані корму). Ринцку купували в різників або в кого захворіло мале теля на т. зв. охват, тоді його дорізували й робили собі дома ринцку. Бриндзу складають у дерев'яних діжках та накривають дерев'яними денками, а зверху привалюють каменем. Бриндзу їдять у неділі, свята, гостять свояків, кумів, на христинах, весіллях або заупокійних поминках.
Діжку з бриндзею тримають у коморі, в зимному місці, на полиці або на камінній долівці тому, що вона так краще виправляється.
Молока, масла, сира та яєць не люблять позичати тому, що може пропасти омаста з обори. Також не люблять позичати ніякої посудини, в якій роблять масло, сир або перетримують молоко, бо це теж не добре "ворожить". Молока не наливають ніколи до пляшки, бо корова буде хворіти на дійки або буде цілими ночами ричати і крутитися біля жолоба. Дуже зважають у перших днях весни, як уперше виганяють корови на зелену пашу, щоб "недобрі очі" не зашкодили коровам. Кроплять своє стадо свяченою йорданською водою та обкурюють минулорічним свяченим зіллям від св. Спаса або т. зв. свята "другої Матері Божої". Зілля відганяє всі недуги, а свячена вода злого духа й злу людину. Домашня тварина не буде податна на вроки, буде добре вестися (каратися), корови будуть мати гарні телята, густе молоко та не будуть робити шкоди.
До чищення тварин уживають твердих граблиць, залізних або дерев'яних, та й щіток. Ці щітки зроблені із твердої свинячої щетини або з волосіння кінського хвоста. Дуже надається до таких виробів щетина дикої свині; ця щетина не ломиться й добре чистить волосся тварин. Не годиться при вичісуванні тварин сердитись тому, що тварина тоді молитвається, себто зідхає. Тяжкий гріх має такий газда або його наймит, що б'є, копає тварину. Його будуть на старість його власні діти побивати за те, що він знущається над безборонною німиною.


Над Княжим Потоком. Фото З.Филиповича.

Велику радість має газда, як його тварина чиста, блискуча, добре плекана та в очах весела. Бо такої тварини ніяка ворожка, бусорка - відьма, відьмиха, відьмуля не чіпається та й не може молочним коровам відібрати молока ані вроди.
Ця риса лемків - дбайливо опікуватися й плекати тварину, походить ще з тих часів, коли Лемківщина була пастушою країною, багатою в ліси, озера та пасовища. З цим теж в'яжуться різні повіря.

ЧИМ ЇЗДЯТЬ НА ЛЕМКІВЩИНІ?
Кожний лемко старається мати на своєму господарстві добрий віз і на зиму сани.
До воза впрягають волів, корів (рідше ялівок) та коней. Вози мають двоякі: лісний (до їзди по дерево до лісу) та драбник, (до польових робіт). Лісовим возом возять дерево на будову, на опал та до продажу. Такий віз складається з такого самого споду, як і пільний (драбинястий), тільки з тою різницею, що або передня вісь тугча (міцніша), або має міцніші насади - передній і задній.


Дерев'яні господарські знаряддя: 1. ноші - виносити із стайні обірник або розносити по ріллі. 2. ярмо, запрягати до воза волів, складається з горішньої частини т. зв. кархового верха посередині із свірнем до дишля, двох поперечок, що зв'язують ярмо, по боках два прути-заніски, щоб віл не згубив ярма і долішньої частини, т. зв. підгорлиці. 3. дерев'яннй віз возити сіно та збіжжя з поля. 4. нашийник для коней тримати дишель на жолібчику. 5. баран-підойма на сниці воза при воженні довгого дерева.

Звичайно, господарський віз складається з передньої й задньої теліги. Передня теліга має: вісь, два колеса, дишель, сниці, обертен з клоницями та підойму. Дишель прикріплений грубшим кінцем між сницями, добре зв'язаний обручками. Давніше плели сильні ялівцеві витки-обручі та підклиновували їх з дишлем до сниць. Сьогодні ж сниці сковані залізними обручами - рифками, деколи дуже по-мистецькому знакуваними. Сниці мають на долішньому кінці поперечку, що її прив'язують або дротом, ликом, або дерев'яними чи залізними мутерками. Колесо зроблене з голови (дзвона), 8 до 12 сприх та 6 багер. Легкий візок має 8 до 10 сприхові колеса, а тяжкий до лісу мусить мати 12, бо не витримає тягару. Дзвін колеса окований потрійними обручами (рифами), у середині має залізні букші, щоб скоро не стиралися. Дерев'яна (так само й залізна) вісь у рівних віддалях тримає на собі сниці, що є з віссю зв'язані міцним (ясеневим або буковим) насадом. Це все разом сковане залізними насадками, простокутними обручами. Обертен з двома клоницями злучений з віссю свірнем (своренем).
Кінець дишля має окуття, що називається дуже цікаво: цисар або дунай. Це кусень заліза в роді малої бабки до клепання коси або головка коня гарно виклепана та потягнена ковальською смолою (гудриною).
Це окуття добре заклепане на самому кінці дишля, щоб кінські нашильники не злітали з дишля.
Друга, задня теліга має також два колеса такої самої будови у в'язанні осі, як передня теліга, одначе обертен у ній нерухомий, прикований до вижолобленого порога. Взадному обертні є також клониці; вони звуться підкульки, вони зв'язані залізними люшнями з кінцем осі поза полем обороту на осі кола. Підкульок - це дві частини: клониці всаджені в поріг ("порожини" воза) оси та ручиць або люшні.
Колесо не злітає з осі тому, що на кінці осі є дірка, а в ній "льонок" або "сторожка". Це залізний або ялівцевий кілок. Щоб і він не губився, його ложисько в осі легко підстелене соломою.
Передня вісь злучена із задньою зворою, яку з поріжком тримає сворівка, залізна або ялівцева обручка та на кінці за задною віссю затильник - залізний або ясеновий клинок, устромлений в кінець свори.
Загально, цілий віз складається з таких частин: 2 осі, 4 колеса, 1 обертен, 1 дишель, пара сниць з підоймою (підпіркою), 1 свора із сворівкою (розвори) та насада з люшнями.
Такий віз може бути до ліса, до важкої роботи, а коли між клоницями та ручицями є драбини, спідлярку - дошку на дно воза й полукішки, то можна ним їхати з товаром до міста. Якщо замість невисоких драбинок дати між ручиці та з високими люшнями польові драбини, буде драбинястий, драбняк, драбник по сіно та збіжжя. У деяких селах означують передню вісь - переднім підсадом, драбинну звору лучать з пепередною телігою та задною огнивця, а люшню називають левча. Коні запрягають до воза посторонками до орчиків (на пару коней вага, а волів за берце), себто дерев'яне в'язання.
Бозів на залізних осях не люблять тому, що залізо ломиться на камінних дорогах, дуже трясе на возі (кишки рве) й таракає, тиркоче. Найкращий віз у горах дерев'яний, зроблений на залізну "моду", бо й шиковний, легкий (самий біжить за конем) і не трясе та й не їсть здоров'я газди чи газдині.


Загальний вид на українське княже село Берест, біля Грибова, в Новосандеччині на Лемківщині.

До міста або в гості на інше село вживають лемки не васагів, тільки гарних, білих драбинок з лозовими полукішками. Найкращі полукішки роблять господарі-самоуки в селі Вороблику біля Романова та й возять їх по всіх довкільних торгах. Підплітати знищений полукішок вміє кожний газда, а лозу має на річищах або над берегами гірських потічків.
До звоження збіжжя й сіна та конюшини (болгаю) з гір роблять високі драбини, часом із гненими, як у санках, кривульками, щоб снопи не губилися по дорозі, як збіжжя треба везти дебрами та крутими ярами вдолину з високої гори. Накладені снопи збіжжя на возі зв'язують, припавужують довгим смерековим дрючком - павузом, павузняком (рублем) разом з драбинами. На переді воза прикріплюють до горішніх полудрабків драбини ланцюг, зачіпають його за павуз, другий кінець якого ззаду воза притягають до землі і зв'язують його павузником з розворою. Павузник -це груба конопляна линва домашньої роботи.

САНИ
Взимку їздять до лісу або до важкої роботи саньми, а до легкої роботи та виїзду мають днені, заперисті санки.
Лісові санки складаються з таких частин: із саниць (копаниць), 6 страмів, 2 насадів, 1 обертня, дишля із снозою (рід возових сниць). До воження довгого дерева додають іще пару волоків (волошні, влоки).
Заперисті санки мають теж одну пару саниць, 4 страми, дві листви, передний щитик, боки, дно, операло, себто задній щитик і дишель (з боку на одного коня, посередині на пару коней). Задній щитик у деяких санках дуже майстерно різьблений в гарні взори та драбинки.

ВИРІБ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗНАРЯДДЯ
Найважливіше приладдя для господарської майстерні - це стілець з бовваном (головачем) на рухомій підпірці. Ця підпірка підносить дерев'яну голову над стільцем догори та натискає на підкладений кусень дерева, з якого майстер струже якусь річ. Це простий, зовсім примітивний варстат, але він мусить бути в кожного господаря. До цього варстату належить вісник або обіручний ніж (ковальської роботи, в нафті гартований), сокира з борідкою та різні менші й більші долота, сверлики, гоблики та лінія з кружилом (цирклем). На цьому варстаті й цими приладдями кожний господар робить собі всяке дерев'яне знаряддя, яке йому потрібне в господарстві, а надто, що має досить відповідного матеріялу. Це в першу чергу дуб, ясінь, явір, бук, граб, кедр, смерека, ялиця, сосна, береза, липа, осика, тополя, ліщина, клен, в'яз і інші. Окрім того майже в кожному лемківському селі є один (або й кілька) самоук-майстер, що вміє виконати все знаряддя чи то господарське, чи то для хатньої обстанови.



Майстерське знаряддя: 1. Стілець з головачем-кобицею, притримувати дерево при роботі, 2. Обіручний нів-вісник, стругач, 3. Майстерська сокира тесати, з грубшого оброблювати дерево.
В давніших часах, як селяни не знали ще залізних плугів, борін та й інших рільничих машин при управі ріллі, то такий сільський майстер робив для цілого села дерев'яні плуги, борони, різаки на січку, шафи (шафарні на кухонний посуд), ліжка, лави, скрині лади, столи й т. д. Він умів теж змайстрювати, підсадити осі, збудувати хату, стодолу, шопу, студівку (стодолу), зсипанець (шпихлір), помагав спровадженим будівничим при будові церкви, попівства і т. п.

Під проводом свого вчителя-лемка зі Смереківця, Миколи Федорка, українська молодь у Гировій, біля Дуклі, давала театральні вистави, брала участь у курсах трикотарства, вишивання та кращого господарства. Сьогодні це село - колись з 670 особами українського населення - стоїть пусткою.


Лада (стіл у хаті), на якій стоїть: збаночок на воду, глиняиий глечик на молоко або жентицю, дві мисочки на сир або мастиво (потрава з муки, вареної на молоці), збоку товкач до перцю. На стіні мнсиик-поличка на миски, гарно з липового або яворового дерева різьблена, під сподом тарілки, в яких подають гостям (гостинським людям) яйця, сир, масло та іншу омасту. Біля лади дерев'яні стільці з ялицевих дощок, під стіною нерухомий столець. Фото: о. С.Венгринович.


БУДІВНИЦТВО



РОЗВИТОК БУДІВНИЦТВА
Лемківські села побудовані звичайно над берегами рік і потоків або здовж доріг. Хати стоять поздовж головної сільської дороги, фронтом, - тобто вікнами до дороги. Це так у східній і середущій Лемківщині, але в західній (сандецький та горлицький повіти) зустрічаємо села, в яких хати стоять боком до дороги (Княже Устя, Гладишів, Вірхне). Це тому, що в цих сторонах кращі доїзди до обори, менші вітри, але зате обора (подвір'я) є більша та загороджена разом із садком-квітником або городцем-пасікою.
Лемківські хати належать до однобудинкового типу, себто всі кімнати (мешканева, сіни, стайня, комора, комірка, боїще, возівня) є під одним дахом.
Заможніші люди мають хати, що в них окрім кімнати є ще й малі, вузькі сіни. Це другий тип лемківських хат і вищий ступінь у розвитку лемківського мешкального будівництва. При стіні, що відмежовує кімнату від сіней, стоїть піч (огнище, ватра). З такої хати біля печі переділена стіною мешканева кімната творить третій тип розвитку загального будівництва.
Потім іде ще хата з чотирьома кімнатами або радше з одною мешкальною кімнатою, сіньми, коморою і стайнею. У такій хаті сіни заступають боїще.
Окрема хата з боїщем або возівнею та іншими прибудівками й добудівками.
Так отже, із спільного всім хатам огнища печі, як осередку життя, прийшло до розбудови хат від однокімнатних до найбільших багатокімнатних будинків-хат.

БУДОВА ХАТИ
З будовою хижі у лемків в'яжуться цікаві повір'я. Місце, де мають будувати хату, насамперед випробовують, чи воно добре, нешкідливе, чи буде обильне для нової рідні - плягуватиме. Для такої проби кладуть на місця, де мають стояти вугли нової хати, в чотирьох рогах, по шматкові хліба наніч. Як на другий день рано хліб лежить на своєму місці, то цей "пляц добрий" під будову, а як хліба нема, то вибирають інше місце. Лемки дуже не люблять вирубувати дерев, що ростуть десь на тому місці, де має бути хата, бо це "ворожить" нещастя: або діти будуть хворіти, або худоба не буде каратися (не буде вестися) в новій оборі, або град і туча виб'є збіжжя.
Вибране місце під хату заорюють довкола плугом. Одначе при цій праці не годиться клясти й кричати, бо в новій хаті не буде згоди, жінка буде битися з чоловіком, діти не будуть слухати батьків і т. п. По виоранні відбуваються підкладини (покладини): на чотирьох рогах виораного простокутника (будівельного пляну) кладуть грубі камені як фундамент, а на них смерикові спідки (трами). У новіших часах дають під спідки бетонові фундаменти або глибоко вкопаний камінний мур, щоб гриб не точив здорових бальків і протеси в стінах хати. Це заступає також вентилятори, щоб не було вогко під долівкою. До того добре насипати під долівку сухого піску, бо тоді миші не мають доступу під хату.

Перед хатою в Миговій Волі.


Сільська хата в Насічному. Фото: о. С.Венгринович.

Добрий газда смарує ропою дерево під спідки-лігари, бо це теж зберігає від псуття і вогкости дерево спідків і стін хати. По покладенні спідків просять священика, щоб замолитвав, тобто посвятив нове місце. При цьому на кожному вуглі роблять хрестик, а у вижолоблену на перехрестях у спідках дірку вкладають одну четвертину срібного гроша, щоб у хаті було завжди достаттно, листя з барвінку, щоб молодість не покидала хати, і дівчата скоро повиходили заміж, кусень цвіту вуждерева (подібного до полону), щоб гріх не мав місця в сім'ї та зберігав усю челядь перед грішними забаганками, листя тополі, щоб діти добре росли, кусень просфори в білому платочку, щоб Господь піклувався хлібом і дорібком газдів, та й кусень блискучого скла, хрусталю, щоб лихо не мало приступу до хати, щоб челядь була здорова, роботяща, тямуща, дбайлива й щира щодо себе та своїх свояків, гостей, знайомих, подорожніх, хворих, калік, старців і бідних.

СТІНИ І В'ЯЗАННЯ ВУГЛІВ
По посвяченню закладин чи підкладин починають гнати будову догори. Насамперед будують зруб-стіни, в'язання. Стіни будують з протісся, з ялиці, смереки, сосни. Протісся - це смерековий клец, з якого вирізано з середини найширшу дошку-форшт, перерізаний на двоє трацькою пилою. Протісся зарізують на в'язаннях на вугла або на замок, що називається каня або канюх. Вугла зарізують як риб'ячий хвіст. Старе будівництво не мало замкувань. Посередині зв'язують ці стінні трами тиблями (клинами), щоб стіна не скручувалася, не бакерувалася, зн. не скривлювалася. Дбайливий господар дає між трами добре сушений лісний мох, щоб вітер не віяв поміж трами та й щоб краще й легше ліпити глиною, а потім білити вапном. Трами знадвору півкруглі, а зсередини рівні.


Зруб хижі, в'язання протісся на вугла.


Зруб хижі, в'язання бальків на канюк.


Сільська хата в Нижній Бережниці - фото: о. С.Венгринович. Це дуже цікавий тип добудівок при лемківській хижі. В таких причілках-прибудівках тримають, замість у шопі або в загаті, господарське знаряддя, влітку вівці, жереб'я, теля - відлучене від корови. А дехто спить у літі в такій комірці, бо тут свіжо, чисте повітря і недушно.

ТРАЧІ
Треба ще згадати, що в кожній окрузі на Лемківщині є свої трачі (грани), що знають добре різати протісся. Є теж тартаки, але своя робота краща, як за "жидівськими руками". (Бо тартак може дерево заміняти за гірше, як млинар збіжжя в млинах). Трачі будують собі високі дві пари кобилин (кобилиць), накочують на них смерекового трама, один (старий та міцніший) трач вилазить на кобилицю та й разом із своїм помічником, що на землі під трамом, тягне пилу рівно по знаках догори й надолину. Знакування, як різати (перерізувати трам) дерево, роблять шнуром, моченим у потовченому та розпущеному на чорнило вугіллі. Звичайно, трачі мають з собою мисочку з водою, до якої вкидають м'які ялові вуглики, товчуть іх ручкою сокири або куснем дерева та вимішують з водою на чорну фарбу. В тій фарбі мочать шнур, що звинений на рухомому, ручному коловорітку. Потім старший майстер стає на грубшому кінці трама, а молодший з кінцем шнура (на ньому є олов'яна або мосяжна галка) на тоншому, де вже старий майстер примірив (ліктем, цалем) і зарубав у колі трама сокирою рівець, з одного боку отвору трама та з другого, залежно від потреби та ширини протісся. Такі самі знаки є по боці старшого майстра, а саме в грубшому кінці трама. По напнятті (нашпануванні) шнура, підносить старший майстер шнур догори й наче напнятою струною вдаряє рівно вздовж трама. Мокрий шнур відбиває рівну чорну лінію, за якою при різанні йде трацька пила. Така праця відбувається в лісі, де дерево висихає на місці, не треба його витягати з потока (дебри), тільки сухе, готове до вжитку везти до села навіть із найглибшої дебри. Тонше дерево не виплатиться різати чи обрізувати пилою. Його найкраще тесати широкою сокирою. Ця сокира з 40 цм. гострим та твердим, сталевим вістрям наче язиком злизує за ударом вправного теслі клец у чотирогранний трам. А менша сокира вирівнює, як гобликом, стіни бельки.
Можна будувати хату з бельків, але цього ніхто не практикує на Лемківщині. Бельки найкращі на закладини, платви, спинки, крокви, банти, вітрильники, ключі, барани, кабиці та зативки (затівники).


Дерев'яна хижа з гонтяним острішком, біля хнжі криниця з журавлем. Боки теж гонтяні.

Стіни будують з протесів згідно з природніми та економічними вимогами цілого господарства. Багатий господар будує хату щонайменше 15 до 20 метрів довгу, (за міру вживають ліктя, отже 30 ліктів), а широку 10-12 метрів (15 ліктів). Бідний газда будує таку хату, щоб міг примістити під дахом усе своє збіжжя, пашу (сіно, болгай, конюшину, отаву), під стріхою опалове дерево, а в стайні свою тварину.

ХАТА-ХИЖА
Пересічна лемківська, господарська хата складалася з таких частин: 1. мешкальна хата (ізба, кухня, хижа, пекарня; на Лемківщині просять гостя до хати: "Просимо, хай любиться, ходте до хижи, на дворі не будете стояти, бесідувати, отже назва хати - "хижа" стосується до самої мешкальної кімнати); 2. комора або ванкір (анькір); 3. сіни (у бідніших служать за боїсько); 4. стайня з коміркою, в господарських будинках, де нема біля кухні комори, є біля стайні, звичайно від саду, далі від дороги (безпечніше перед злодіями або циганами), комірки на бульбу, капусту, карпелі, буряки, влітку на молоко, бриндзу, сир, яйця, на хліб і омасту (солонину); 5. боїсько з глиняним током або дерев'яною долівкою; 6. прибудівка, причілок, причолок, широка загата (піддашшя з одноплоским дахом, звичайно критим гонтами, а то й папою чи бляхою, окрайками, обрізками); 7. возівня, на різне господарське знаряддя, от як віз, плуг, борона, сани, орчики, дишлі (влітку тут майструють) та інші господарські речі; 8. з фронту або від поля прихата, загата на переховування соломи, листя, підстілки.
Мешканева кімната має щонайменше 7 метрів ширини та стільки ж або й більше довжини. Вікно до сходу, до вулиці або до саду. Цікаве, що лемківські хати переважно звернені фронтом не до півдня-сходу. Це не тому, що лемки не хочуть сонця в хаті, є інші причини. Річ у тому, що сильні, безперервні вітри, довга морозна зима були дуже докучливі, якби хата була звернена в ту сторону. Навіть найкраще забезпечена хата, якщо була б ціла наставлена до вітрів, була б невідповідна до мешкання. Друга важлива причина - це брак доброго та пригідного місця на будування хати. Лемківський газда старається якнайкраще використати всі найближчі рівні місця біля своєї хати, отже цим самим не може займати під господарські будинки найближчої від дороги площі. Ще одна причина - це те, що гориста полоса на Лемківщині має те до себе, що таки найвигідніше людям поселюватися уздовж потічка чи річки, бо тут і затишно й до води близько. Тимто й хати на Лемківщині побудовані наче ластів'ячі гнізда вздовж берегів річки. А лише сама церква й приходські будинки на горбочку.


Дерев'яна хата з криницею без журави.

До кімнати входять із сіней через однокрилові, широкі дерев'яні двері. Ці двері замикаються на залізну (від коваля) замикачку (заскічку). Вони рухомі на залізних завісах.

ОБСТАНОВА ХАТИ
За порогом з лівого боку стоїть під стіною піч. Це великий вал землі з відповідним вижолобленням "челюсти" всередині. Таку піч будують в той спосіб, що в хаті на камінній підмурівці "набивають бабу", себто втолочують з добре вимішаної лепкої (жовтої) глини до 1.50 метра високий вал, у якому заліплена колода дерева. Цю колоду потім випалюють, і на її місці лишається порожнеча, що править за отвір до печі. Це курна піч до печення хліба, варення страв, а взимі на печі тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збіжжя, грушки вліті, гриби тощо.
Біля печі, недалеко порога, є лава, вмурована з піччю; це т. зв. покутник для пастуха, діда, цигана, колядників, полазників (хлопці, що з Новим Роком складають бажання). Звичайно, на цій лаві стоїть ведро з водою (бо тут найхолодніше від дверей), дійник, скопець. Під лавою є отвір під основи (фундамент, спідки печі) на рубані дрова, там теж ховаються крілики, морські свинки.
З другого боку напроти печі стоїть прича, широке дерев'яне ліжко з соломою або з сінником. На ньому заголовки, перини. Над ліжком - "ліжник", вішак на газдівську святкову одежу, до паради, та в ногах на стіні топірник, вішак на сокиру, сверлик, вісник тощо. Під стелею над дверима є дві банти, грядки на дерево, щітки, майстерське приладдя, дерево до воза, саней, граблів, ціпів, сприхи до воза, багра, сниці (дзвони) до коліс і коліснят та інше.

Курна піч у хижі в Радошицях. Лемкння обирає-струже бульбу. Фото: о. С.Венгринович.


В хижі багатого газди в Рихвалді, біля Горлиць. Ліжко з периною й підголовками, за ліжком мисиик з мисками, побіч лижиик з ложками, тарелі, горшки та інший глиняиий посуд.

Від голови ліжка до протилежного кута кімнати під стіною довга лавка на двох дерев'яних кобнцях-стовпцях, під вікнамн аж до намісних образів. Це груба смерекова (ялова) дошка з дірками для прядок. На Лемківщині є звичай сходитися взимку до однієї хати прясти лен і коноплі, чесати вовну й пісні співати при праці.
Під намісними образами - (це образи-ікони Бога Творця, Пречистої Діви, св. Миколая, св. Онуфрія, про створення світу, Покрови Пречистої Діви Богородиці, св. Арханг. Михаїла; в найновіших часах знімки від батьків і рідні з еміграції, війська тощо) стоїть стіл - лада. Це висока як стіл скриня, в якій жінки переховують свою святкову одежу, вишивки, коралі, ленти, стяжки, з окремим перескринком на гроші, годинник, податкові, асекураційні книжки та різні судові й господарські квити-записки, посвідки, контракти. Лада завжди накрита обруском, білим полотенцем (льняним, домашнього виробу), в якому завинений хліб. Цим обруском не годиться зганяти мухи із стола або вікна, бо діти будуть мати лишаї (струпи) на лиці, а старим людям тяжка буде смерть (народнє повіря на Лемківщині, зокрема біля Дуклі та глибоко в горах біля Романова, над джерелами ріки Вислока). Біля лади стоїть ще одне ліжко для матері з малими дітьми.
У головах цього ліжка висить на стіні або стоїть на лаві, що йде від печі (припічка) до рога за постіллю шафки - мисник. В ній гарненько поскладані горшки, миски, баняки, тарелі тощо. Біля мисника висить на стіні або на бічній стіні мисника дерев'яний лижник, (поличка на ложки), дуже майстерно зроблений з букового дерева, в якому держаками вдолину висять дерев'яні або бляшані ложки, вареха до борщу, ситко до вареників та ситко до молока. Окремо сільниця.


Куток у хижі, довкола лавки, на стіні мисник і тарільчики.

З мешканевої кімнати ведуть двері ("дверцята") до комори (комірки). Це низькі двері з одвірком, без окремого замку, бо тут тільки свої мають доступ. В хаті, в якій нема окремої комори до мешкання, тільки комірки біля мешканевої кімнати на молоко, капусту, бульбу та іншу городину, нема окремих дверей до цієї комірки, тільки дверцята (воронка) в стіні біля печі, над запічком. Туди передають молоко з кухні до комори. Не вільно кричати на дітей крізь цю воронку, бо дитина буде боятися страхів або буде гикатися.
Для маленьких дітей призначена колиска у формі коритця, що висить на ланцюгах над постіллю біля дверей або над материною постіллю, щоб вигідно було колисати дитину. Дехто має дерев'яну колиску на гойдаках, совгах, в якій дитина колишеться на землі.


Лемкиня вертається з поля до хати, на руках несе у вереті завинену малу дитину, а на раменах кудило-колиску, щоб колисати дитину в полі під час праці.

Образи святих висять на стіні над столом чи ладою; вони займають цілу довжину стіни.
Лава від печі до мисника і стілець теж мають дірки для прядок. Будова хати (цілого будинку) поступає так: по закладинах кладуть на бельках протеси; остання з них називається платов. Белька, протеси та платов прикріплеиі до стовбів (зруб). До платви запускають крокви (крілі), на крілі йдуть лати, а лати криють солом'яними кичками (сніпками). Верх даху покривають гребенем (ключем, ключинами, журавлями, крижівками, смерековими ножицями). Гребінь буває з гонтів, дощок, пирію або бляхи. Як гребінь із соломи, тоді його прикріплюють кізлинами, себто смерековими дрючками (патиками), збитими як ножиці у формі половини букви "Х". Поздовжні частини даху - це стріха, поперечні - щит. Курні хати мають у дасі отвір для диму, який виходить із хати крізь отвір у стелі, т. зв. вузничка, й отворами в затилку, т. зв. воронка. Вузничка в кімнаті закрита кочергою (коцюбою), яку за дерев'яну ручку пересувають з боку на бік, щоб дим міг свобідно виходити назовні.

ДАХ
Крокви в затилках підперті сильними дерев'яними бельками т. зв. вітрильниками, а одна з однією в'яжуться бантами, які у верхах однієї пари кроков творять рівні гострокутники. На цих в'язаннях перетримують сніпки конюшини на насіння, бо туди миш не може вилізти та перегризти або нищити зерно конюшини.
Бічні стіни даху - це дерев'яні затильники. Форма цих боків є різна та різнорідна. Загальна форма - це солом'яний бік хати, з обох бічних крил будинку. При такій формі оба крила пошиті такими самими солом'яними сніпками, що поверх даху.
Друга форма - це гонтяні крила - затильники, вкриті смерековими (ялицевими) гонтами або листвинами (латками). Ці обі форми творять разом з цілим дахом чотиропохилену крівлю під гострим кутом так, що кожний бік не є простокутно наставлений до зрубу хати, тільки радше у формі широкої фальбани. Китиці прикріплені до лат прутами, щоб вітер не куйовдив соломи та не зривав цілих китиць.


Зліва - соломою критий дах із боку. Зправа - бічні стіни даху криті гонтами.

Куди кращі є дерев'яні затильники з довгих дощок. Але й цей спосіб даху переходив свій цікавий розвиток. Найлегше будувати бічні в'язання даху із скісних (скісно врізуваних) дощок, які себе згори додолу взаємно покривають берегом долішньої своєї частини, щоб дощ скоро спливав по скісній поверхні бічного крила даху.
По цій формі будови прийшла дозема форма в'язання дощок на бічних крилах закриття даху хати.


Зліва - скісне в'язання дощок. Згори воронка, отвір. Зправа - доземе в'язання дощок з вирізками, фальбаною.

БОКИ ДАХУ
У зв'язку з цим орнаментальна (під оглядом мистецтва) форма вирізування гарних узорів на долішньому кінці крил у т. зв. фальбані затильника є різна. Ці вирізування є в деяких хатах зовсім ще примітивні, рівні за пилою, трикутникові (на скісні форми), півкруглі, півкруглі з хрестиками, круглі з півхрестиковими отворами, з квадратовими або простокутними врізами, більше складними мережкуватими вирізами та обрамуваннями, узорами та більше чи менше мистецькими прикрасами.


Різні форми зарізів на долі фарбітці боків даху.

Під верхнім в'язанням дощок бічного крила є отвір, деколи зашклений, або вдолині окремі, тайні дверці, щоб вигідно було передавати на піддашшя з воза снопи збіжжя, сіно, конюшину тощо.
Довкола накриття даху соломою острішки вкриті гонтяним піддашком або куснями дощок. Вони заходять на себе так, що ширша дощинка прикріплена цвяхом до лати, накриває своїми крайніми берегами дві спідні дощинки. Таке прикриття острішків хоронить стіни хати перед дощем і творить тверду основу під солом'яне пошиття даху.
Деякі верхи хат криті солом'яними сніпками-китицями (кичками), у формі рівно підстрижених верстов або творять від щиту хати аж до піддашшя рівну солом'яну верету. Це залежить від того, чи дах хати пошитий крученими сніпками-китицями, при в'язанні солом'яними перевеслами до лат на кроквах, чи теж крізь солом'яні головки на лісковому пруті, що прив'язаний з фальбаною китиць до дахових лат. Такий дах творить східці і подібний до рівної кількахвильної фальбани.
Це постає тоді, як китиці кручені ручно з довгої житної соломи. Китиці крутять так, що сильно скручують вершки соломи з колосками в одну головку і добре зв'язують китиці жменькою довгої соломи з тієї самої в'язанки, щоб крізь отвір у головці добре було надівати лісковий прут до зв'язування з латою на даху. - Плоский, солом'яний дах постає з некрученої соломи, колосками вдолину, а зв'язуваними кожна жменя окремо перевеслом до лати.
Зруб хати може бути побудований або на в'язаннях з вуглами (як ілюстрація), або з урізуваними вуглами на т. зв. канюк, каню. Різниця в тому, що при вуглах кінці протесів вистають поза стіни хати; вони лучаться з собою спеціяльними врізами, впустами. При канюку вугли є рівні із стіною цілої хати, при чому протеси в'яжуться подвійними замками (врізами). Цей спосіб показався практичніший при будові дерев'яної хати, бо в'язання складніші та міцніші, а стіна краще виглядає знадвору, але найважливіше те, що не нищиться і не загниває на дощі. (Дехто каже, що й мишам тяжче влізти чи вилізти на стрих до канюкового будинку).
Так от в'язання кінців (боків) чи наріжняків стін хати є або канюкове, з вуглами, або ще й на замок.
Замкове в'язання дуже практичне при будові менших будинків, от як комора, шпіхлір (зсипанець, сипанець), стодола, хлів тощо; бо такі прибудівки будують, звичайно, з бельків, а не з протесів.


Верхове в'язання даху, крокви.

БІЛЕННЯ ТА ПРИКРАШУВАННЯ ХАТИ
Тоді, як майстри викінчують хату всередині, себто роблять двері, прибивають стелю, долівку, віконниці з вікнами, одвірки та й інше, жінки виліплюють стіни знадвору і щілини добре вимішеною глиною та й застелюють сухим мохом ("забивають щілини, щоб вітер не студив дітей у хаті").
До вбивання моху між щілини мають окремі дерев'яні долота-лопатки та дерев'яні киянки, ломаги, якими міцно втолочують мох у щілини між протесами. Глина внповнює вільні місця між однією і другою протіскою. В іншому випадку стіни були б не лише криві (хвильоваті, лукуваті), але й хата була б непривітна, холодна.
Одначе внліплювання стін не кінчиться ще на цьому. По вирівнянні стін мохом і глиною жінкн малюють стіни. Це малювання ніщо інше, як тільки намазування проте сівземною ропою або олійною фарбкою, вимішаною з товченою цеглою. Місця, де заліплені міжщілнни протесів, білять вапном або білою чи жовтою глинкою. Таку глинку копають у берегах рік, у лісі або приносять з іншого села, якщо такої заправки нема на терені власного села.
Орнаментика хатніх стін дуже цікава.
В першу чергу велике символічне значення мають прикраси віконниць. На тлі чорно помазаних стін обрамування вікон є побілені вапном із синкою або намазані, помащенї, ясно-жовтою глинкою. На цьому підкладі малюють ручно довкола вікна круглі колеса з променями (лучами) та вкінці смерекових галузок. І це в понятті народу означає сонце й життя. Зелену фарбу роблять самі або купують в порошку, чи готову розроблену. Порошок розріджують водою, вимішують та красять смерічки біля вікна.

Фронтова стіна лемківської хижі.


Орнаментика фронтової стіни.

Краща форма вікна; барвінкові галузки довкола, вони означають щастя. Ця форм постала в часах загальної еміграції лемків до Прус на роботи або за море на заробіток. Як довго листки барвінку зелені, так довго є надія, що прийде лист від найближчої рідні (батька-няня, брата, сестри).


Орнаментнка вікон: зліва старша форма, що означає сонце і квіти - життя; зправа новіша форма - листки барвінку, що означає милу вістку, лист від миленього, щастя в рідні.

Дуже оригінальна орнаментика входових дверей. Тут теж намальовані на чорному або цеглястому тлі круглі колеса сонця, зорі, квіти, листкн та посередині родове дерево - з таким числом відгалужень - скільки від прадіда жило, вивелося, членів рідні в хаті. Цікаве (але це жінки тримаготь у великій тайні), що з приходом на світ нової дитини, вони, поправляючи красила перед Великоднем або перед роковими празниками ("кермешом"), не перемальовують наново цілого родового дерева, тільки домальовують від долини ще одну пару галузок. Це на те, щоб довгий, добрий досвід усіх попередніх членів рідні цим способом виявлявся ("переоначувався") в новонародженій дитині. Адже старша людина не мусить, умираючи, забирати з собою на другий світ усього досвіду й розуму, але може й повинна це велике добро передати своїм нащадкам. Люди дуже гніваються, як хтось затре або замаже пальцем будьяку галузку на тому дереві. Це те саме, як обида когонебудь із рідні.
Побіч галузок ("кошиці") на цьому дереві, що призначені (або радше присвячені чи зв'язані з дівчиною в хаті) для жіночої половини в рідні є намальовані гарні квітки, листки барвінку, щоб дівчата подобалися та й скоро виходили заміж і були веселі завжди та щасливі. Біля чоловічих є зорі або сонця, щоб парубки були дужі, міцні, щоб жадна хвороба їх не чіпалася.
Дуже давньою є форма прикраси дверей і міжвікония - ломаними хрестиками. Ці хрестики мають окремі, дорисовувані перехрестики на своїх раменах; це означає поминковий знак за помершим дідом, батьком або менший за братом, що помер у свому молодому віці. Для жінок не присвячують таких хрестиків.


Мальовані фарбою або глинкою оздоби на входових дверях.

Крім входових дверей та вікон є також у подібний спосіб розмальовані вугли, вуглини-клини, що відділюють бічні стіни хати. Тут є різниця при вуглах, що лучать стіни мешканевої кімнати з сіньми та при інших, що між сіньми і стайнею, боїськом, коморою та возівнею.
На перших (те саме щодо наріжних вуглин) є сонця, квіти, галузки барвінку - майзілля, - а на інших, що далі від кімнати - драбинкуваті в'язання на взір смерекових глиць або тряски (рослина, що росте на глинкуватій, без вапна ріллі). Це тому, щоб відьма - бусорка, що піде до обори відбирати (заворожувати тварину) коровам молоко, тратила зір на крутих закарлючках вуглових мережок.
Така орнаментальна форма в цілій своїй повноті виявляється в найдальших гірських селах Лемківщини. Це ще й тим дуже цікаве, що до таких сіл не мала доступу міська мода.


Лемківська рідня перед хижею в Радошицях. Подвір'я викладене камінними плитами.

Із господарських будинків окремо будують шпихлір (сипанець), під яким є, звичайно, пивниця - склеп (з каміння, засклеплений, критий діл з окремим входом і грубо кованими дверми). У сипанці тримають у скринях зерно, сукно, біле полотно, солонину; під дахом найкраще сіно, отаву. Влітку тут сплять або в неділю відпочивають. Улітку та восени переховують на сипанці в сіні грушки, дульки, спасівки, бо вони в сіні дуже добре влежуються та є сочисті й солодкі. Тут переховують також багатші газдині влітку молоко, сир, бундзи-бриндзу.
На переховуваиня бульби, бандурки, комперів, копають у березі над рікою або в саді ями, накриті стрішкою.

ЗАГАТА-ПРИХАТА
Майже кожна хата заслонена з усіх боків окремою загатою. Це з дощок або з пруття, чи окравків із смереки вигороджена тонка стінка між окапом і стіною хати. В загатах тримають на зиму сіно, отаву, квасолю, горох, біб, солому, оклепки - притірки - та підручне господарське приладдя. Тут стоїть теж зварка (діжа з окремим дном і затикачем) до виварювання білизни, ступа до товчення пенцаків, граблі, вили, коса, майстерський стілець, порожна бочка з капусти, мотики, гралі, лопати тощо. Ці речі стоять тут тоді, як їх не вживають до праці.


Зв'язування стіни з дахом. 1. Полап-корабель, 2. Стінка загати, 3. Острішник, 4. Загата - вільний простір між стіною хижі й стінки, 5. Кроква. Вгорі: а) вугол на канюк, б) новіша форма вугла на риб'ячий хвіст.

В загатах нагромаджене також лісове листя на підстілку, в новіших часах трохи з тартаків теж на підстілку.
Дехто має широкі загати і тримає в них січкарню, корбові жорна, токарку або цілий майстерський столярський варстат.
Головна причина будови загат - це потреба за безпеки хати, стайні, комори перед сильним морозом.
Вліті добре спати на загаті, бо не душно, мухи не кусають і можна сад стерегти.

КУЧКА
Перед стіною біля стайні добудовують багатші господарі кучки з окремими низькими дверима. В цих кучках годують безроги. Це пояснюють собі тим, що безрога не повинна перебувати в тій стайні, де стоять корови або коні, бо це найпоганіша тварина та її відпадки шкодять на очі коням і молодим лошатам.
Кучка побудована з бельків або протесів і зв'язана разом із стайнею стіною, вдовбаною латою із снозами. Снози - це рівці, в яких лежать кінці протесів або белькових в'язань. На каменях покладені підвалини, а в підвалинах удовбані бельки з фазетами - рівцями, що в них тримаються кінці (відповідно до міри й висоти задовбані протесеві чи белькові зв'язи) вуглини стін.

ШОПА-ШІПКА
Це невеликий, дерев'яний будинок з тесаного дерева або з різаних дощок. Шопа служить до переховування збіжжя (нпр. на сяніцьких долах); в шопі стоять улітку коні, вівці, часом воли. Цей будинок стоїть звичайно далі від мешканевої хати, ближче дороги, щоб вигідно було драбинястим возом заїхати із снопами збіжжя до середини шопи або під окап. Окап постає в цей спосіб, що дах в одному боці (звичайно від подвіря, обори або дороги) ширший щонайменше на 2,5 метра від бічниці протилежного окапу й творить широке підстрішшя. Воно забезпечує фіру із збіжжям, як нема часу скинути його до шопи або на поденок, бо ледве був час утекти із збіжжям з поля перед бурею або зливою.
Крім цього шіпка може служити як нічліг для овець, лошат з клячею, гусей, качок, кріликів.
Є ще інша дерев'яна шіпка, з протесів або бельків, подібна до сипанця, і виконує таку саму службу, а саме тут переховують газди свою святкову одежу, домашнє біле полотно й чорне сукно по привезенні від ткача. Тут одягаються дівчата в неділю до церкви, чешуть свої коси та качають (прасують) свої хустки, фартухи й запаски. На окремих ліскових або чистих ялицевих бантах висять кожухи, гуні, чугані та чоботи, що до паради, а не на щодень. Посідна - щоденна одежа знаходиться в мешканевій хаті або в коморі при хаті, чи теж у сінях на бантах і вишаках.

СІНИ
Це наполовину менша кімната як мешканева, з сусіками, скринями та підручним бабським статком до щоденної праці. Часом у сінях стоять січкарня, жорна, бочка на капусту, різні коші до сіяння збіжжя, копання бульби, збирання ягід і грибів, а в рибаків усінях поскладані коші на рибу, сітяні верети до ловлі риби, а то й невеличка лодка-корито (видовбане в пні тополі або вербовому пні). З сі ней ведуть одні двері до пекарні, інші до комори, а з протилежного боку до стайні (напроти дверей до хати). Між дверима, що ведуть до комори й хати, стоїть драбина з грубих ялицевих верхів із сильними буковими щаблями. В багатших газдів є широкі сходи на під з окремою підпіркою, щоб безпечно було вийти на під з тягарем (збіжжя в мішку).
Стеля над сіньми з негибльованих дощок або з круглих смерічок, кругляків, що лежать рівно поскладані на трагарях. Трагарів є шість, два при платвах і чотири, що лучать верх хатньої та стаєнної стіни.
Бідніші господарі, що не мають окремого боїська, молотять в сінях збіжжя, чистять його (віють віячкою та плахтинкою здувають полову) домашнім способом без окремого млинка, ріжуть січку, крають солому, січуть буряки тощо. Жінки чистять тут (як холодно на дворі) льон, коноплі, часом стрижуть вівці, щоб вовна не діставалася до їди (якщо стригти вівці в пекарні).
Усі внутрішні двері зачиняються на залізну заскічку (ковальської роботи, а тільки входові й від поля (себто від виходу) замикаються або на дерев'яну (стара форма) засувку, замикач, замикало, з дерев'яним язиковим ключем, що його ховають у загаті в соломі, або під стріхою в китицях біля першої над порогом крокви. Таким самим замикачем засунені двері до стайні та комори; в декого коморяні двері засунені ще з хати дерев'яним дрюком (латою) або залізним дротом (штабою) перед цигана ми та злодіями. При новішій системі будівництва хат на Лемківщині вживають міцних, фабричних, складних залізних замків і мосяжних (чи залізних) клямок. Це переважно в хатах американів - реемігрантів з Америки, які будують собі зовсім на нову, раціональну, модну систему нові хати й окремо господарські будинки. Ці нові хати, здебільша, всі криті бляхою або дахівкою чи етернітом.
Складові частини при будові хати: спідки, лігари, підвалини, при вугольиих в'язаннях: гнізда, замки, канюх, вугла; далі одвіря, бурт (борти), чіп (чопи, зачопувати) - вріз, що входить до бурту, фуга, душа, тибель, окінниці-віконниці, футрини, очапщілина над одвірком, трагарі, повала, зруб - горішня частина будови від стелі до платви, кільканадцять пар кроков, платви, а на них є гнізда, що в них укріплені крокви, стільці-підпори під кроквами, банти-горішні, поперечні в'язання на кроквах, п'ятки - долішня частина від гнізда крокви вдолину, шлапаки-писки-накладки на долішній частині крокви, карніс-підбиття дошками від кінця кроков до стіни (до стіни хижі під кутом 90
о), затилок - бік даху, вітрівці-вітрильники, спинки-зв'язки (в'язання), звід, лати, кички-солом'яні китиці, баран-верх даху, випуст-острішня, кобиця-лава - тримати в'язання кроков.
(Записано від майстра М. Новицького в Синеві).

СТАЙНЯ
Стайні є одно- або дворядові. Це залежить від того, чи господар має багато ріллі і тварин, чи обійдеться при одному жолобі. В однорядовій стайні до стіни, що від боїська (або возівні), прибита драбина, а під нею жолоб. Драбина має густі щаблі з обох своїх кінців, а посередині міцно злучена буковими поперечками, щоб корова рогами не розтягнула драбини на двоє. За драбииу кидають тваринам їсти солому, сіно, конюшину, болгай, отаву. Жолоб - це довбана колода з ялиці (або й тополі) під драбиною на кабицях, в яку насипають січку (парену), краяні буряки, макухи, листя з капусти тощо. Є теж інші жолоби з грубих дощок, але ці менше практичні, бо в них дно швидко вигниває і нищаться береги жолоба від ланців, якими припняті тварини.
Долівка в стайні дерев'яна, з грубих соснових форштів або окрайків, на соснових спідках (лігарах) і має під задніми ногами тварин середницю - рів на гноївку (по середниці добре згортати широкою дерев'яною лопатою нечистоту з підстілкою до тачок або ношів (дерев'яної скриньки на обірник). Під долівкою (дилями) є порожнеча між землею та форштами, в якій втолочено лісове листя, щоб тепло було в стайні від спідків (та підстілка випиває гноївку, а це дає дуже добрий компост під капусту, картоплі, буряки, огірки, помідори або в ями під овочеві дерева, якщо копають діл восени, а дерево садять щойно на весні). В стайні за дверима стоїть дерев'яна лопата, вили, березова мітла й мотичка до чищення стайні. При бантах є клітки на голубів, а під жолобом скриньки для кріликів. Під бантами є теж полички на щітки чистити корови, коні (щітка й греблиця). Двері із стайні на обору замикаються дерев'яним засувачем у стайні або з сіней.
Над драбиною є часом отвір із стелі, щоб вигідно було кидати пашу з поду за драбину (бо носити довкола задалеко, невигідно, або губиться сіно подорозі). Цей отвір на зиму затикають кочержкою (дерев'яною лопаткою з окремою ручкою, щоб вигідно було підносити прикривку догори або класти на отвір).
Наліво від сінних дверей є в стайні кучка на мале порося або загорідка (царок) на молоді ягнята. При стіні за царком є банти для курей і гнізда (коритця) з соломою для курей нести яйця. На драбинках над коров'ячим жолобом не можуть кури сидіти й ночувати, бо занечищують жолоб.
Дехто має ще невеличкий жолібок і драбинку біля царку на малу теличку, що годується на корову, але не на продаж. Бідні газди тримають при цих драбинках кози. Козі не годиться стояти в тому ряді, що корови, бо вона "смердить", під'їдає пашу коровам і товче рогами корову. Назагал на Лемківщині плекають дуже мало кіз. Всі сміються з такого газди, що плекає і пасе козу; прозивають його "козяр-козяричок" -"дудар-дударичок" -"пасе козу за стричок". Є теж дуже насмішиливі народні пісні щодо козярів.
Дворядова (може це бути півторарядова) стайня така сама як однорядова, з тим самим приладдям та обстановою, але два рази ширша, з середницею по самій середині диль. У такій стайні тварини стоять хвостами до себе і, звичайно, рогата тварина по одному, а коні по другому боці.
Окремих вікон нема в стайнях, але є над входовими дверима віконця (оберліхт, воронки), крізь які влітають і вилітають із стайні голуби до своїх гнізд. На зиму воронки заставлені соломою й одвірки плетеними косицями (косами з соломи), щоб мороз не тиснув ся до тварин.
Стеля (полава) над стайнею або викладена з кругляків (смерекових дрючків) або різаними окрайками. Над кіньми щілини в стелі зашальовані із середини стайні латками, щоб сміття-порох не сипався з поду на кінські хребти.

БОЇЩЕ
Побіч стайні є боїще. Це просторе приміщення з високою стелею (щоб вигідно ціпом махати при молоченні збіжжя) та глиняним або дерев'яним током-долівкою. Долівка лежить на бальках, майже пів метра над землею, бо на такій долівці легко молотити, а мишам тяжко дістатися або вигризти діри в долівці.
На боїщаних стінах є дерев'яні клинці (вішаки) на ціпи, граблі, вили, віячку, шуфлю тощо. На під виходять з боїща драбиною такою, як у сінях, або з воза. Дехто має окрему драбину до боїща.
Стеля над боїщем вистелена ялицевими кругляками, висить на 6 трагарях - дерев'яних бельках, що врізані в стіни між стайнею та возівнею або кінцевою стіною хати (господарського будинку).


Лемківська хижа з підмурівкою в Команчі. Фото: о. С. Венгринович.

Тут стоїть січкарня, віялка (млинок до чищення збіжжя), машина до молочення збіжжя, керат. На стінах висять корби, паси, сита та інше знаряддя до збіжжя. Жорен ніхто не перетримує у боїщі.
Нутро боїща не білене ані не крашене, тільки виліплене глиною, щоб вітер не віяв до стайні та бічними стінами до боїща. Ворота до боїща високі й широкі так, що фіра з парою коней повна збіжжя легко може заїхати до середини. В декого є подвійні, двокрилові ворота з в'їздом та виїздом до саду - порожнім возом, по вивантаженні на під збіжжя. Це дуже практичне тому, що при викиданні снопів з воза не губиться по оборі зерно та не розсипається по болоті господарська праця.
Це має ще й таке господарське значення, що в кого нема окремої заїздової стодоли (шопи) , У слітні дні можна із снопами заїхати до боїща та й сховати збіжжя перед дощем.
При в'їзді драбиняком до боїща випрягають коні або воли від воза, щоб не занечущувати простору, на якому будуть молотити збіжжя.
В кого нема комірки (з пивницею) в саді, цей в неділю по полудні йде спати в часі найтяжчих робіт у жнива до боїща, бо тут холодок і нема мух.
Дрібного господарського знаряддя, кованого залізом, з цвяхами тощо, не тримають у боїщу, щоб кусень заліза чи дроту не дістався до соломи й не калічив тварин.
Ворота до боїща помальовані так само як до сіней - з сонцями, зірками, свастиками-хрестиками та іншими прикрасами. Це тому, що боїще має найбільше значення для господарства - адже ж тут хліб постає, а з хліба життя в хаті.
Восени возять до боїща капусту, буряки й чистять від глини, качанів і листків. Капусту січуть на гобликах в сінях або в пекарні, залежно від того, чи зимно вже дуже, чи можна ще цю працю виконувати в боїщу. Не чешуть також майже ніколи льону й конопель у боїщу, бо паздіря шкідливе тварині (якщо змішалось би з пашею). Боїще - це більше чоловічий варстат праці ніж жіночий, тому й жінка не дуже пхається до боїща, хіба що треба помогти віяти, щиняти-опалати на ситі збіжжя.
Чисте, вимолочеие збіжжя носять у мішках на під до сусіка, скрині, сипанців, або до таких сипанців на шіпці. До мірення збіжжя вживають дерев'яної посудини мірки (фаски), а зерно насипають віячкою (дерев'яною шуфелькою з липового, вербового, осикового, тополевого дерева) до міхів і носять до шпихліра. При мірі значать на воротах або на боїщаній стіні вуглем (крейдою) риски (чертки) скільки мірок і скільки по вісім - стільки метрів збіжжя намолочено. Ці риски порівнюють з минулорічними та перевірюють (окремо перед тим з кіп у снопах збіжжя), який урожай, кращий чи гірший та чи вистачить до нового? Якщо менше знакують, дуже журяться, скорб'яться, що треба оскупніше (ощадно) жити, бо не зародило.
Солому не складають у клунях, тільки складають її на поді, щоб не марнувалася ані одна соломка. Треба знати, що внаслідок великих економічних злиднів і браку господарського освідомлення дійшло вже до того на Лемківщині, що "брат родив тільки брата" - себто висіяне збіжжя повертало тільки насіння, а за тяжку працю платило жменькою короткої соломи. Це тому, що лемки не вживали штучних погноїв, і земля не могла з нічого видавати обильні плоди.
Побіч соломи на поді складають ще й іншу довгу пашу (сіно, отаву, болгай, конюшину) у верствах, щоб миші (щурі) не теребили соломи й колосків. Високо ж на бантах - сніпки гороху, насіння конюшини, болгаю, лубіну. Збіжжя складають до боїща просто отвором або з дальших верстов над сіньми через звід (це окремий в даху добудований дашок з рухомими дверцятами, крізь які можна теж подавати снопи з фіри просто з обори). Якщо скидають збіжжя зводом, тоді на оборі (обора вистелена широкими камінними брилами від стайні по кінець мешканевої кімнати) застелюють широкі плахти, щоб зерно не губилося по оборі. І так разом з плахтою переносять снопи до боїща молотити.


В'язання стін зрубу на "замок", зарізування клинового й замкового вугла. Перша стара, а друга новіша форма.

Над мешканевою кімнатою на поді ніхто не тримає соломи, ані сіна, бо тут дим або близько комин. На цьому поді стоять сипанці на збіжжя біля комина, щоб збіжжя не плісніло, та розсипане по долівці поду триня з соломи з-під ціпів (витрясачів у машині до молочення), полова та порох з колосків. Полову дають з січкою до парення взимі та цією мішанкою з краяною бульбою або буряками докормлюють молочні корови.
Збіжжя скидають руками або залізними та дерев'яними вилками. Вилки осаджені на сильнім дерев'янім (яловім або горіховім, щоб не дерли рук) держалні.
Частина даху над боїщем (остришки) є рухома. Її легко піднести догори на підкрів'ях, щоб повна фіра могла заїхати до боїща. Ця частина даху пошита соломою або гонтами, як ціле острішшя довкола хати.
Глиняна долівка в боїщу втолочена сильно та вигладжена мішеною глиною з половою і заметена мітлою.

ВОЗІВНЯ
На кінці господарського будинку є одна прибудівка, зв'язана з цілістю хати спільними підвалинами і платвами. Це приміщення на вози. Стеля плетена з кругляків, але ще рідше покладених ніж над боїщем. Долівка з окрайків або з дощок. У декого з каменя або глиняна, добре втолочена.
У возівні стоять вози, плуг, борона, рапачі до бульб, майстер (знакувач при садженні бульби за плужком), сани, полукішки, драбини та драбинки.
На поличках є різне залізо: клинці, підкови, обручі (рифи), вогнива, ланци та все те, що під рукою повинно находитися в доброго газди. А саме кола, дишель (інший до воза та саней), обертен, ручиці-клониці, сниці, багра, шприхи та інші кусники, частини до воза, плуга, саней, борін, валка й господарсько-рільничих машин.
На стіні за топірником висять за борідку сокири, топори, сокирята, долота, сверлики. На поличках зубці до грабель, бильні до ціпів, клинці до кіс, глібки. Під стіною варстат-стілець з вісником або правдивий на шрубу стельмасько-столярський варстат з усіма приладдями до параці.
За хатою, себто на зовнішній стіні возівні, висить довга драбина до пошивання даху хати, верхівки, до чищення криниці або на випадок вогню до гашення хати перед пожаром. Біля цієї драбини на дерев'яних вішаках (вбитих між протеси стіни) висить павузняк і пільні драбини. Цей бік хати є звичайно найбільше від півночі, тому тут практично тримати драбини, щоб на сонці не розсихалися і не нищилися. Дехто кладе тут на літо лісові сани, щоб не заважали під ногами.
Возівня не має окремих дверей, тільки ворота, підперті дерев'яним клинчиком або дерев'яною закруткою, без окремих, штучних замків.
У глибоких горах, у селі ніхто не важиться красти в сусіда будь-яку господарську річ. Треба йому, йде позичити до сусіда, бо крадіж завжди "виявиться і краденим ніхто ще хліба не доробився". Стережуть свого майна тільки в таких селах, де були мазурські колоністи або ляцькі двори, бо двірська служба, форналі, крадуть усе, що під руку попаде. Плуг, колічка, борона може від весни до осени лежати на оборі, ніхто ані на один зуб не злакомиться. Так само ціла упряж, хомути, дорогі ремінні паси, кантарі, облядра, бичівно - все те цілими роками висить під стріхою на клинці коло стайні, та нікому й не сниться лакомитися на чуже добро.
Є такі села коло Романова, Дуклі, Криниці й Грибова, де господар купив собі добру пару молодих здорових коників та одночасно купив на них упряж і як завісив це реміння під стріхою, ніхто йому ані одного ремінчика не відрізав, не то, щоб украв дорогий хомут чи вішки. Але в мішаних селах мазур украде і камінь з обори! Під лавою у возівні лежить або висить на стіні посуда, в якій держать газди мазюку смарувати колеса у возі. Ця мазярка, бодинка, має форму малої бочечки з щільним дном і закривкою зверху. У закривці є кругла діра, крізь яку вливають мазь до бодинки й лопаткою мастять осі у возі. Засохлу мазь з осей беруть на кусник сукна, бо це надається добре до гладження нитки при направі ходаків (нитка при латках не гниє) або при зв'язуванні капиць у ціпах теж смолигають шнурок цією сукнянкою, бо тоді не паздзіриться зв'язка.
Бідніші іазди не мають окремих возівень і розбирають на зиму віз та ховають його в загатах.

ОБОРА - ГНОЇВНЯ
Рівна площа перед цілою хатою - це обора або подвір'я. Обора чисто під неділю й свято заметена березовою мітлою та виграбана граблями або гралями.


Хижка на літо в Білій Воді.

Перед мешканевою кімнатою, входом до стайні та в'Їздом до боїща й возівні ця площа груба, вистелена брилами каміння або вибрукована кругляками з потока.
Обора - це теж місце під крилатою грушею, де на спочинку стоїть віз, часом плуг з волочнями та коліснятами. На конарях груші вішають в часі сінокосів на ніч косу (або на вуглі біля боїща). Тут посередині, стоїть букова кабиця, на якій тешуть грубе дерево, рубають дрова до печі та клепають у жнива косу.
На оборі, далі від хати, але недалеко стайні є місце на обірник. Це гноївня. Довкола високий камінний мур з камінною долівкою та вглибленням на гноївку. Влітку гноївня вкрита смерековим гиллям (чатиною) або присипана половою та трачинням (там, де були тартаки).
При мурі стоїть потребник; це будка зроблена з дощок з дерев'яним (критим гонтами або кусниками дощок) дашком. Відпадки з потребника вимішують з соломою та обірником у гноївні. Деякі газди мають бетонові, дуже тривкі та поступово вдержувані гноївні. Є такі теж і потребники. Обірник роблять і штучно в той спосіб, що у веретах носять з лісу (або привозять возом) різне зілля, високу траву, серпом зжинають молоді гілки ліщини, скубають мох на полонинах і на верхах гір, громадять у саді або восени в букових гаях багато листя та кидають до гноївки й прикладають камінням, щоб це хабаззя добре гнило й набиралося гноївки.
Перед вивожуванням на ріллю, перемішують залізними вилами стаєнний обірник на гноївні із штучним, і так собі допомагають при справлюванні вбогої ріллі. Підстілки з листя не люблять і кажуть - "ти його з ліса, а вітер знову несе до біса", тому саме, що букове листя буде цілий рік лежати в гноївні, але коли вивезти обірник на ріллю і якщо його негайно не приорати, вітер висушить листки та понесе - куди йому вигідно. Найкращий обірник з соломи, але соломи дуже мало в горах. Відсіля такий брак хліба, бо нема чим добре навозити ріллю. А на штучні погної не кожний газда має гроші. Сама земля дуже плідна, родюча, легка до арки, обробу, тільки треба якнайбільше омасти. Тоді лемко не так часто голодував би.
Тоді і його матеріяльна культура піднеслась би. Люди на Лемківщині назагал працьовиті, але ще дуже бідні, хоч Лемківщина має всі дані стати економічно ще вижче ніж Данія або Швайцарія.


Пастушка в селі Терка біля Балигорода.

НАРОДНЯ НОША




Молодий, молода і дружка в лемківському одязі.


Лемківська молодиця в народньому одязі з Волі Вижньої.



Українські молодиці Маруся Сидорчук, Ксеня Нус і Маруся Гривняк ідуть святити зілля.



Українська рідня в селі Височани біля Буківська на Лемківщині.


ЗАГАЛЬНИЙ ПОДІЛ

Народню ношу лемків, отже чоловічу й жіночу одежу, можна поділити на три подібні, але з окремими впливами групи.

На пограниччі Лемківщини й Бойківщини. Молода дівчина й парубок у народній, святочній ноші. Ця одежа першої переходової групи з гарними нашивками на катанках.

ПЕРША ГРУПА
До першої групи зараховуємо всі села на пограниччі Лемківщини й Бойківщини. Сюди входять всі українські села Балигородщини, з округою Тісної, надославецькі села з округою Команчі по містечко Буківсько й перші джерела ріки Вислока. У цій групі схрещуються народні мотиви східньо-лемківські із західно-бойківськими. Вони витворили своєрідний переходовий спосіб орнаментального підходу до мережкування, накривання горсетів, лейбиків (дехто каже: лайбик), катанок, вишивання сорочок і прикрашування нашивками спідниць і запасок.
Сама форма краяння полотна, сукна чи фабричної матерії в нічому не різниться від питомого лемківського народнього виробництва, крою, шиття, фалдування, вирізування та викінчування менше чи більше мистецьких узорів на гарній чоловічій і жіночій ноші.
До того жіночі каптаники (болєрики - горсети, лейбики) формою свого крою подібні більше до чоловічих та майже однаково купованою "драбинкою" нашивані (обрамовані). А питомо лемківські корсетки, зокрема жіночі не є нашивані готовою нашивкою, тільки мережані різнокольоровими нитками або гаптовані в рожу, в'язанку квітів, чи доволі по-мистецькому скомбіновані взори (сполука квітів з різними фігурами тощо).
Чисто лемківський жіночий лейбик не має нашитих спереду жовтих (наслідування золота - сонця) металевих гудзиків. Такі гудзики є єдиною прикрасою (крім трикольорових обрамувань берегів катанки) чоловічої катанки й нашивок над кишеньками при пахвинах.
Драбинкувата форма нашивок у корсетках слідна в самій Бойківщині та в цих селах Лемківщини, що в них є споріднені роди однієї та другої вітки нашого терену. Ця форма, дуже гарна й по-мистецькому виведена, вимагає меншого вкладу праці при орнаменті одягів, як мережкування на сукні, без окремих основ і канв.
Своєрідний теж у цій групі спосіб зав'язування-чіпчення голови замужньої жінки та зв'язування хустини під бородою.
До того також і крій парубоцьких льняних або й конопляних штанів, ногавок, порток, інший ніж у найдальших лемківеьких горах.
Найяркіше бачимо цілу різницю першої групи з цілістю лемківської народньої ноші в селі Маневі над річкою Ославою, потім у Бальниці, Команчі, Великому Вислоці, трохи в Чистогорбі та Щавному.

ЖІНОЧА ОДЕЖА ПЕРШОЇ ГРУПИ
Біла сорочка (з купованого або домашнього кращого полотна, т. зв. чахлик) вишивана на рукавах у ширину 1 цм. При долоні трохи звужена з застіжкою (дірка на гудзик). До праці сорочка є з конопляного полотна, менше дбайливо вишивана, мережана та з ширшими рукавами в ліктях, щоб вигідніше працювати; без прикрас біля шиї, тільки з низьким комірцем з того самого полотна. Частини сорочки: обшивка (комір) плечі, груди, наплічки - напліччя, рукави. Рукави зав'язують запинкою, застіжкою, комір спинають спинкою (мале дзеркальце, купована спинка) або пришитим гудзиком (найкраще білий або селединової барви з 4 дірками). Сорочка-чахлик довга тільки до пояса ("по пупець"). Малі дівчата носять довгі сороченята по коліна. Жінки мають по сорочці до колін подолок, спідник з домашнього, не вибагливого полотна, отже й конопляного.
Фартух - це спідниця на неділю або свято з купованої матерії. Ця спідниця - літник, для дівчат ушита з матерії, синьої, червоної або рожевої барви; для замужніх з лелійової, зеленої або білої барви; для вдови з чорної - кабат.
Фартухи збирають жінки в дуже дрібосенькі зморшки (плісування), збиранки і прикрашують при поясі з м'якого полотна обшивкою, з довгим шнуром до запоясування довкола бедер фартуха. Спідниця обшита довкола фарбіткою (кольорові вузькі ленти), а у заміжніх жінок червоними, зеленими, білими, жовтими шнурочками, крайками. Деякі жінки (й дівчата) прикрашують свої фартухи коронками з квітами, а долиною стяжками на чотири (для дівчат) і дві (для невіст) "поли"-рядки.


Молода й молодий в народній ноші.


Жіноча одежа першої групи. Перша спідниця-мальованка, друга з овечої вовии. З музею "Лемківщина" в Сяноці. Фото о. С.Венгринович.

Загально на цілій Лемківщині плісують дівчата й молоді жінки спідниці в той спосіб, що розкладають на столі (в хаті або на шіпці) цілу спідницю з нашитими прикрасами, потім одна збирає рівно полу - полійку до другої під лівий лікоть і твердо притискає до стола.
Друга дівчина притискає цілою рукою обшивку спідниці теж на столі, а правою рукою помагає своїй подрузі (сестрі) рівняти рівці згори вдолину фалдів спідниці. При тому легко скроплюють фалди - збиранки мокрою хустинкою, звивають цілу спідницю поздовж в один валок, скручують у вісімку та зв'язують оба кінці пришитим до фартуха шнурком - строчанкою.
Так зплісований фартух вішають на жердці в коморі на провівному місці та вдягають аж знову в неділю до церкви або в гості на кермаш (празник). До роботи носять менше дбайливо плісовані спідниці хіба, що дівчина дуже парадниця, то вона носить і на будень гарний літник. - Обшивка при поясі, що тримає спідницю на бедрах, є підкладом у середині, щоб літник був штивний та не гужвався. Перед спідниці шиють з білого полотна або іншого дешевшого матеріялу, бо спідниця на переді й так закрита запаскою.
Запаска - це теж гарно сплісована частина жіночого одягу, але з іншого матеріялу. Має такі самі нашиті ленти, що й фартух, а крім того має ще вдолині коронкові фальбани, Матеріял на запаски дуже гарний, із квітами, очками, яблочками, зірками та іншими взорами. Нашивки також різнокольорові. Запаскою опоясуються жінки спереду, а кінці запаски зв'язують у вісімкове (як кокарда) в'язання під корсеткою.
Лейбик (горсет, корсетка, лейбича) шиють з гранатового сукна. Носять у більші торжества в році, з чорної матерії на будень, а з синього або темно-зеленого на свята (Великий піст, м'ясниці). Лейбик - це рід светра без рукавів або камізельки. Прикрашують його нашивками та жовтими металевими гудзиками, а краї обшивають купованою драбинкою. На обох полах лейбика з-заду вишивають "кошицю" - подібну до галузки ялиці, а на грудях "колічка" (малі коліснята). Влітку носять корсетку, розстібнену на грудях, а застібнену тільки в поясі, але взимку запинають на всі запинки (запинки з куплених коників).
Спідня білизна - спідник, що складається з білої спідниці, вшитої з коніпного, або в багатших газдинь із льняного полотна (коніпне - згрібне) на таку саму форму як верхня спідниця, тільки без нашивок і окремих фальбан з лентами й стяжечками.
Деякі елегантні дівчата, а також молодиці пришивають або коронки, або фальбанки до спідників. Чорного чи іншої барви матеріялу не вживають до шиття спідників. Спідник є інакший на будень. Різниця в тому, що святочнии спідник з кращого білого полотна (деколи купленого) з малими орнаментами на долішньому фалдуванні. А буденний є з грубшого полотна (домашнього виробу) і без нашивок.


Молода невіста в шовковому корсеті, довкола шиї коралі та ленти-стяжки. Запаска - біла з квітами-нашивками.

Прикраси шиї - це для дівчат крайки (гердани з пацьорків, що їх роблять самі жінки); молодиці купують коралі з дукатами (або медаликами, хрестиками), зеленої, золотої, голубої, фіолетної або червоної барви (у часі посту темно-фіолетні або кармінові, чорні); старші газдині носять білі або чорні пацьорки з коралями. Дівчата й молодиці причіпають з-заду до шиї (при коралях) широку взористу (рожами, квітами ясміну, блаватків-волошків, рум'янку з різними листковими взорами) ленту, т. зв. басабанку. Кінець цієї стяжки звисає аж до пояса.
Накриття голови. На голові носять жінки та дівчата хусті, хустини, що їх називають "фацеличатами" - від італійського слова "фацелієтто" - хустина.
Ця назва є ще з тих часів, коли римські купці приходили в наші карпатські гори із своїм крамом. Хустини для дівчат куповані в місті, нашивані з трьох боків стяжечками. Влітку дівчата ходять з відкритою головою, а накривають голову тільки при праці в хаті, на оборі та в полі (охоронюють волосся перед порохом, брудом і гарячим сонцем) або в дощеві, слітні дні. Заміжні й старші жінки накривають голову хустинами (фацеликами), а волосся не метуть у коси, тільки скручують у мале колісня (з ялівцевого прута, ліщини або дроту) т. зв. хімля, химка, хомевка. На хімлю вкладають чіпчик (дуже гарно вишиваний на неділю або свято), що зветься чепец, а чіпці зв'язують довкола голови із зав'язкою під шию хустку (фацелик).


Вишиваний фацелик на голову.


Лемкиня в святочному одінні. Голова зав'язана фацеликом, на раменах рубець. Фалди фацелика й рубця на плечах.

Дуже оригінальною є велика біла хуста, великий фацелик з купленого полотна на голову, яку зв'язують у широкі фалди над раменами з чубком над чолом. Ця хустка звисає до половини спідниці - фартуха, поза плечі по раменах придержана окремою білою льняною плахтинкою, рубцем, оба кінці якого жінка заплітає поза рамена. Деякі жінки обв'язують себе такою плахтинкою понад бедра, із звисаючими кінцями по запасці.
Окреме накриття голови є для молодиць в часі весілля, до шлюбу та по весіллі. У часі весілля молодиця носить на голові по розплетених косах барвінковий вінок з лентами, які звисають нижче пояса. Вінок має крім барвінкових і міркових галузок куплені квіти, чічки та різні блискучі (золоті, срібні) бляшки. До шлюбу вкриває молода голову віником з самих лент і стяжок. По скінченні весілля, по т. зв. почіпчинах зачісують волосся та перев'язують голову молодиці хусткою в три роги з довгим кінцем поза пояс. Ця хуста зветься хустя - рубець.


Газдиня з Синева у святочній перев'язці голови. Кінці полотиа звисають з обох боків по лівому рамени. На голові чіпець, нашиваний золотими бляшками. Цей давній, гарний спосіб зав'язувати волосся та голови зберігся в Романівщині у старших газдинь.

Тепла одежа. Узимку жінки носять кожушки, кожушниці, дуже гарно нашивані багатокольоровими нашивками або куртаки. Куртаки - це сукняні нагортки, кроєм подібні до корсеток, тільки що корсетка без рукавів і більше втягнено скроєна (краще опоясує стан).
Куртаки або гуньчата обрамовані білим сукном, або червоним та зеленим шнурком - сукнятом, довкола шиї, кінців рукавів, здолини та спереду. Гроші носять за пазухою в хусточці або в купленому пуляресі, калитці. Довгих до колін гуньок (куртаків) не носять жінкн. Взимку вкриваються широкими вовняними (купленими) хустинами або лише по раменах, або з головою.
Взуття. Ноги взувають у ходаки. Це з гіршої (дешевшої) шкури домашньої роботи шиті лапці, з вищими берегами та круглим закінченням у п'ятах. Ходаки прив'язують до ноги сукняними шнурками, т. зв. настрочанками. Це з чорної вовни плетений, сильний шнурок, яким прив'язують ходаки до ноги та закручують білі (льняні або конопляні) онучки повище кісток, щоб нога в дорозі або при праці не розвивалася.


Зимова зав'язка голови вовняною, білою хусткою. Замість корсетки тепла, вовняна гунька, на берегах обшита кольоровими фарбітками-сукнятами.

До болота або снігу взувають високі (боксові або юхтові) чоботи з підківкою на високому обцасі, а цілий зап'яток оббитий блискучими цвяшками (в різні взори - звізд, колеса, сонця тощо).
До направи ходаків уживають гострого шила, дратви й кусників грубшої юхтової шкури, челаки. Такі кусники шкури купували в гарбарнях або складах шевської шкури.
В новіших часах появилися в селах черевики й півчеревики. Але старші жінки не радо взувають це новітнє взуття.

ДРУГА ГРУПА
Ця друга група народньої ноші на Лемківщині найкраще виявляється в українських селах над джерелами Вислока з романівською округою, селами біля Дуклі та здовж ріки Яселки і здовж прикордонних осель Лемківщини із Словаччиною по село Висову, на півночі з Грибівщиною та деякою частиною Горличчини.
Засаднича різниця від першої групи втому, що в цій полосі Лемківщини жіночі корсетки мають ще здолини клаптики та не є нашивані драбинчастими взорами, тільки мережані або гаптовані в рожі, квіти, сонце тощо. Сорочка, зокрема святкова, легко вишивана на раменах, маншетах і комірі біля шиї. Фацелики чисті без лент, тільки з готовими, фабричними прикрасами-квітами, галузочками вишень-черешень, різнобарвними очками, мережками, коліснятами тощо. Спідниці не є шиті з пестрого, сорокатого матеріялу, тільки в рівні різні очка, кривульки, пружки, в'язочки квітів, лісових і городових ягід тощо. До того цілість визбирана - сплісована в рівні пасма, як у гармонії.
Врешті зимові кожухи та гуньки є шиті більше дбайливо, з кращим вирізом на бедрах і спині. Кишені до того є назначені червоним або синім сукном (хоч теж сліпі) над бедрами.
У чоловічому одінні "катанка" є спереду нашивана блискучими золотими гудзиками, але не мережкована, ані не драбинкована. Штани теж іншого крою в пахвинах і вдолині при ходаках - з бічними вирізами та біля пояса на пахвинах з обшивками, що наслідують вирізи кишень.
В цій полосі найменше бачимо чужих впливів. Дехто добачує в цьому лемківському народньому одязі сліди словацьких впливів, але це неслушно остільки, що за бескидськими горами живуть також лемки, тож через подружні зв'язки місцевих із закарпатцями могли прийти деякі малі впливи одягу із словацьких осель.


Зліва весільна сватка, посередині молода та з боку дружка в народніх одягах.

Можна б уже радше говорити про такі впливи якраз на пограниччі Лемківщини й Бойківщини тому, що з цих околиць люди часто бували на празниках у закарпатських селах і містечках (празник на Зелені Свята в Межилаборцях), у Стропкові на свято Покрови та в Гуменному на Словаччині, Легнаві і Бардієві.


Весільний староста з маршалкою та сваха-доматарка в народніх одягах.
Автім лемківський одяг не знає коротких чоловічих чугань, тільки довгі по коліна. А на пограниччі носять молоді газди саме короткі чугані такого самого крою й шиття, як питомо лемківські довгі з зашитими обома рукавами та торічками на (спині) хребті.
Зимові чоловічі шапки, богородиці, з баранковим дном і вухами, теж інші на Лемківщині ніж на пограниччі.
Пограниччя зазичало впливів Турчанщини з довгими вовнямини шапками, - плетеними як довга панчоха і втроє, наче турбан, звиваними на голові.
Інші також літні соломкові капелюхи - киляпики, тут і там. Лемківські більші чіленкуваті, а ті з пограниччя є з ширшою крисою та вищим денцем. До того лемко ніколи не запинає сорочки під шиєю спинкою, тільки зав'язує шнурочком - волосянкою.
ЗАХІДНЯ ЛЕМКІВЩИНА
Ця полоса витворила ще інакший тип народнього одягу, бо тут схрещуються словацькі, чеські та гуральські впливи в жіночому і чолові чому одязі. Цьому типові прикметна зовсім інакша орнаментика, подекуди з шкуряними нашивками та вузькими пасами в штанах, ногавках, гуньках і куртках.
Жінки не носять збираних спідниць, тільки з в'язочками квітів, легко морщені від долини догори, а на голові не зав'язують білих хусток у широкі роги. Замість корсеток носять блюзки (лейбики з рукавами, хоч Лемківщина не знає лейбиків з рукавами). Дівчата носять на головах різнокольорові фацелики та не вживають узимку теплих вовняних хусток (верет).


Молодий і молода у весільних одягах. Молода в чобітках, а молодий у керпцях-ходаках.


Лемкиня у святочній одежі, у квітистому корсетику.


Також і довгі вовняні білі штани - ногавиці, є нашивані густо різними взорами та в колінах дуже вузькі. Це вказувало б на близьке сусідство з гуралями (мешканцями Пєнін і Татрів), одначе орнаментальна форма промовляє радше за словацьким народнім мистецтвом, як гуральським чи мазурським.
В цій полосі не було ніколи давньої питомо-лемківської жіночої верхньої нагортки з лисячим хутром, що її вдягали на себе молодиці до шлюбу. Цей плащ, підбитий лисами та довкола обрамований лисичим хвостом, задержав у собі спомини із старо-княжих часів, бо ще й сьогодні молодого та молоду кличуть князем і княгинею. А ця верхня нагортка називалася - лисиця, кирея. Таку нагортку бачив я ще 191З р. в Синеві, біля Романова.

ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ
Чоловіки вдягають сорочку (з білого льняного полотна на свято, а з конопляного до роботи), на ноги гачі теж з домашнього полотна, а на верх сподні, ногавки з одноличного полотна. На сорочку надягають камізельку, лейбик з гарними прикрасами спереду. На голову капелюх (солом'яний або фабричний), взимку шапку (з вовни або фабричну). Солом'яні капелюхи мають малі криси, легко заокруглені вгору.


Весільний староста дає молодій хомевку-зав'язку-обручнк до волосся.

На лейбик одягають гуньку (сукняну нагортку), а в дорогу чуганю. На ноги взувають ходаки, керпці, високі чоботи або черевики.
Як парубок жениться, його капелюх прибирають китицею квітів, крайкою та обвивають лентами з барвінком. У руках молодий тримає топірець з білою хустиною та барвінковою в'язаночкою. Гуньку має нову вовняну з чорного сукна. Баранячих кожухів не носять парубки, тільки старші господарі.
Чоловічий одяг не є такий вибагливий як жіночий. Льняна сорочка, опліча, без вишивок, запихана в штани, стародавнього крою з розпіркою на плечах (села: Тилява, Липна, Радошина, Черемха, Липовець), - льняні штани - нагавки, голубої барви камізелька - друшляк, лейбик, з двома рядами блискучих гудзиків, на ногах керпці - це літній одяг лемка. На рамена накидає ще лемко (як іде до церкви або в село) вовняну гуньку, в деяких селах дуже простого крою без обрамувань і нашивок. Окрема верхня нагортка - сердак. Сердак - це посередній тип верхнього одягу між гунькою та чуганею.


Лемко з Прелук у чугані.

Гунька є головна чоловіча нагортка. Її вживають вже від околиці рік Солинка, Ослава, Вислок, Вислока із своїм засягом у горлицькому повіті по села: Боднарка, Руська Ропиця, а ще далі на захід носять сердаки з білої вовни, облямованої чорним сукняним шнурком. Це найбільше питоме для народніх одягів третьої групи.
На голові носять чорний, фільцовий капелюх - угорський, купований на торзі в Устю Руськім, Тиличі, Ждині або Незнайовій. Взимку вбирають на голову круглу, баранкову шапку, з хутряними навушниками. Підперізуються широким шкуряним поясом - югасом (20 - 25 см. ширини) із взорами. В таких поясах ходили в давнину лемківські збійники - (карпатські збійники - опришки) з білими вовняними штанами - холошнями.
Чуга (чуганя) - це довгий плащ з бронзового (вовняного) матеріялу, з дуже довгим коміром, що звисає на плечі аж поза пояс. Це наслідування капузи. Чуга прикрашена довгими френдзлями, плетеними в коси - або мержкувато зв'язаними. Ц е давній одяг при шлюбі, має зміни залежні від околиці: у середущій Лемківщині з білим пасом на комірі та рукавах (які, здолини зшиті, заступають кишені), біля Великого Вислока в бронзовий, вишиваний взір, біля Розділля, Фолюша, Боднарки - комір має форму накидки. - Цікаве також у третій групі накрохмалювання гарних пружків, коміра і маншетів у жіночих сорочках - у противенстві до сорочок (сяніцького й ліського повітів), вишиваних на грудях і раменах хрестиковим способом. Короткі, тільки до ліктя рукавки при жіночих сорочках носять жінки в Ясельщині (село Новиця).


Білі торічкн на вовняній чугані.

Треба ще згадати, що міська мода зробила велике спустошення в уживанні народнього одягу, зокрема близько більших осередків нафтових теренів (Ясло, Коросно, Горлиці), де майже зовсім населення лемківських осель перейшло на міську моду.


Гунька з білої вовни з фалдами ззаду.

До того також і словацькі впливи найбільше виявляються у закутині гір, де ріка Попрад продирається крізь карпагеькі гори, а саме в селах Дубне, Лелюхів, Андреївка, Мушинка, Бліхнарка тому, що люди з цих сіл легко переходили до Бардієва і там купували собі матеріяли для одягу.


Лемківські невісти-газднні в народніх одягах.

Головна різниця народнього одягу на Лемківщині від інших груп - це коротка сорочка, голуба камізелька (катанка), жіноча корсетка, барвні фартухи (спідниці) з лентами (нашивками), запаска, в'язання під бородою хустки (фацелик і великий фацелик - в'язаний під чіпцем). На Лемківщині не носять довгих випущених сорочок, сукман по коліна, великих капелюхів з крисами та коротких чу гань.
Дуже характеристичні для Лемківщини є сукняні черевики на зиму, що іх уживають на ходаки, як треба далеко саньми їхати до міста, довго стояти в церкві на Богослуженні або на морозі працювати. Такі сукняки вміли шити газди в кожному селі, з грубо, але міцно прядених, вовняних ниток.
Береги сукняків обшивали від паради білою вовняною крайкою, щоб вовняки не стрябалися. Атому, що по снігу тяжко й ховзько було б у сукняках (те саме в ходаках-керпцях) ходити, зв'язують кілька вузлів на коніпному шпагаті (всуканому шнурку) та зав'язують під стопою сукняки. Бачив я теж за лізні запирагі під ходаки в селі Тарнавка або плетені з дроту в Горличчині, щоб улегши ти собі ходити по замерзках у зимку.


Домашнього виробу сукняки на ноги й сукняний каляпик на голову.


Молоді жінки лемкині з Лелюхова. Народній одяг із словацькими впливами, коронкові хустки на голову та стібані широкі комірики біля шиї.


Різні взори чугані, плетені торічки на кляпані.

ПЕРЕРІБ ЛЬОНУ, КОНОПЕЛЬ І ВОВНИ
Лемківський ткацький промисл має за собою довгу традицію. Ткацтво треба зарахувати до головної та найцікавішої ділянки лемківського господарства.
Давні способи обробу льону та конопель найдовше задержалися в околицях Романова, Дуклі, Коросна, Змигороду, Ясла, Грибова, Горлиць та подекуди й Нового Санча.


По вимочениі в ставку сушаться на сонці в'язанки-горстки конопель.

Найкраще розвивався ткацький промисл у Коросні, Горлицях, Шимбарку, Змигороді, Яслі та Бічу. Вже в 16 сторіччі широко відоме було домашнє полотно з цих саме околиць. Цей промисл перетривав загальну господарську кризу в 17-му та 18-му сторіччі та в першій половині 19-го сторіччя наново відзискав своє значення. Готові вироби висилали до Бардієва або до Відня та Будапешту. Це давало великі користі мешканцям Лемківщини та витворило на широку стопу розвинене льняноконопляне господарство.


Знаряддя обрібки конопель і льону: терлиця-мядлиця на стояках, кужіль з присідкою та веретеном, під стіною дротяна щіть і дерев'яний гребінь чесати придиво.

Але друга половина 19-го сторіччя принесла зміни на гірше тому, що фабрики стали масово продукувати полотно, господарі обмежилися до виробу тільки для своїх потреб. Вкінці фабрики випустили для одягу бавовняні матеріяли. І це саме стало початком кінця для великого ткацького промислу на Лемківщині. Вправді місто Коросно має досьогодні ткацьку школу, одначе ткацький промисл зовсім занепав.
До технічного переробу льону або конопель уживають мядлиці, щіти, терлиці та куделі з веретеном.


Корбова дерев'яна прядка-варстат прясти льон, коноплі або вовну.

Внбраннй льон з поля (рукою виривають жміньки льону із землі разом із корінням) розстелюють на сіножатях або межах. Він роситься, себто набирається барви, а головки з насінням дозрівають. По вирошені, - збирають льон у горстки, зв'язують малі сніпки й сушать іх на сонці або на печі (горищі). Потім молотять на насіння в сніпках та вимолочені сніпки труть - отіпують на терлицях. Подібно теж роблять з коноплями, тільки ще коноплі по вимолоті насіння мочать у ріці, саджавках, ставках, а коли вони збіліють, тоді їх сушать і отіпують (як льон) на терлицях. У цей спосіб очищують льон (коноплі) і добувають клоччя. З клоччя прядуть нитки, а з ниток роблять - снують на де рев'яних варстатах - кроснах грубе полотно на верети, плахти, міхи тощо. Витертий льон - жменьки чешуть на щітях і щойно тоді прядуть, навиваючи на куделю та прядуть тонкі нитки на полотно. Полотно роблять дома або возять до ткачів.
Знаряддя до прядіння льону або конопель (вовни) це: куделя, веретено, кужіль з присідкою (як сходяться в хатах, де нема верчених дірок на кужіль у лавках), прядинка до мотання готових ниток і коромисло-мотовило до мірення пасем (до ткача). Рухомнх прядок (як на ілюстрації) не багато вжнвають на Лемківщині. Замість коромисла є примітивне мотовило, що теж мірить пасма ниток (лікті, повісма, міра, звиток).


Дерев'яне мотовило - мотати прядені ниткн в піторакн і штуки.


Дерев'яні коросна робити полотно. Такий варстат має: дві пари дерев'яних рам з ногами, сувак-раму, важки, орчики, блят-стіл, барду, валок, човник, шпульки, файфи, драбинку на файфи, мотовило, шпуляч-перекидач, ганок з 24 ниток, омастку, смичок, дерев'яну голку, зубчасте колесо й колечка-коліснята наставляти варстат.

В більшому господарстві були давніше свої ткацькі варстати, на яких жінки (деколи й чоловіки) ткали пряжу на полотно. Такий варстат - (дерев'яний) стояв у куті хати, влітку розібраний, бо його цілість займає одну четвертину хати. Були й такі господарі, що взимку наймали до себе 20 ткачів і робили полотно, сукно на варстатах.


Мати з донечкою білят. полотно на ріці; білити - це прати полотно праником на дерев'яному стільці й розстелювати його на ріці, щоб підсихало на сонці. Грубе полотно-коніпне виварюють перед біленням у зварках лугом та щойно потім білять на ріці чи потоці.

Полотно білять на сонці водою. Вироблене полотно в довгі звитки розстелюють на чистій ріні, гусей не вільно там гнати, бо від їх відпадків зеленіє полотно, і його тяжко випрати. Розстелене полотно поливають щоякийсь час водою з ріки, щоб сохло на сонці та в цей спосіб вибілювалось. На ніч звивають полотно у звої та ховають усінях, боїщі або в загаті. На ріці ніхто ніколи не вкраде полотна, бо вкраденим полотном напевно накриють злодія (себто є повір'я, що він помре). Не женуть також тварини напувати там, де розстелене до білення полотно, щоб ногами тварина не подіравила полотна або деякі корови, що люблять їсти шмати, щоб не пожм'якали гарного полотна.


Лемкння ткає полотно. У правій руці трнмає човннк, а лівою шпулячкою рівняє основу полотна.

З готового льняного полотна відтинають на сорочки, спідники тощо, а з конопляного шиють посідню одежу на будень.
Виткане сукно товчуть у фолюшах під таранами в гарячій воді, а потім шиють з нього гуньки, чугані та чуги.


Зразки лемківських вишивок.


Вишивки обшивок і рукавів; червоно-голубими, зеленими, деколи чорними кольорами.

З вибором полотна та шиттям з нього одежі і білизни в'яжеться спосіб і сама праця вишивати, мережити чи теж мережкувати рубці на рукавах, комірах, раменах і т. д. Під мистецьким оглядом штука вишивання не є високо розвинена. На це склалися різні причини, а найважливіше це тому, що мати чи невіста, або й дівчата не мають ніколи так багато часу, щоб могли його присвятити цьому мистецтву. А друге - довго не було таких відповідних людей, що навчили б і лемківську жінку широкими взорами вишивати-мережати свою та чоловічу білизну - сорочки, блюзочки, фацелики, хустинки, хустки на голову, чи теж обруси, накривала на стіл та постелеву білизну.


Українська молодичка з Чорнорік біля Коросна.

Найчастіша вишивка лемківської жінки - це вузькі паски на раменах, переді та комірику сорочки, виконані хрестиковою на білому тлі чорними, червоними, голубими або зеленкуватими нитками.
Але ці вишивки, хоч дуже скромненькі, питомі Лемківщині. Вони невибагливі, але гарні.
Якщо лемкиня не мусіла б від світанку до пізної ночі сама доволі дуже часто заступати в усьому господаря, що мусів унаслідок економічних злиднів кидати собою по далеких і заокеанських країнах за хлібом, то вона - без найменшого сумніву - як виплекала безліч прекрасних лемківських пісень, так і широко розгорнула б свій хист в мистецтві вишивок.

ЛОВЕЦТВО, РИБОЛОВСТВО, ПАСТИРСТВО, БДЖІЛЬНИЦТВО
ЛОВЕЦТВО








В лісах і на полях Лемківщини живуть такі дикі тварини: серни, зайці, дики, олені, лиси, куни, видри, тхорі, ласиці, вивірки, борсуки, деколи заблукається ("слідно") ведмідь і вовк. Мало є диких котів (рисів).
Із птаства: орли, яструби, ворони, круки, кавки, дикі голуби, сови, пугачі, горобці, коси, дрозди, жайворонки, плиски, ластівки, бузьки, (часом залетить чапля, журавель), синички, жовтогрудки, дятлі, сороки, чижики, зозулі, чайки, дикі качки, перепелиці, сойки, щигли та інші малі пташки.
В давніших часах лемко мав право ловити тварину, але 1/4 мусів віддати власникові ловецьких теренів.
Люди копали в лісах доли, вовчі ями, 4 метри глибокі, з нахиленими до середини берегами. До таких долів наганяли вовків та вбивали.
Потім робили дерев'яні колиби та криком або вогнем полохали оленів або іншу дичину й наганяли до засідки.
Менші тварини, а саме зайців, лисів, куниць, ласок, ловлять до дерев'яних скриньок - пасток, що самі замикаються. Така пастка має оба крила відчинені з рухомими дверцями, а на дні (споді скриньки) є рухомий язик (довга латка, прут), що до нього прив'язують м'ясо, яйце, сушені грушки, пташки, хліб, сіно. Тварина, принаджена їдою, входить до середини скриньки та надавлює або ногою, або відкушуючи принаду, зважує рухомий язик і оба (входовий та виходовий) отвори зачиняють самочинно, бо до язичка прикріплені шнурком (або дротом) дверцята зіскакують із карбів язичка та щільно замикають з усіх боків скриньку. Вічка ("двері") пастки, обтяжені каменями, зловлений заяць (лис, куниця) не може відчинити.
Є ще залізні пастки (роблені в коваля), якими ловлять лисів і куниць. Це два залізні обручі з пружиною, до якої прикріплений язик, а до нього примана (м' ясо, яйця тощо). Якщо тварина доторкнеться примани, з язичка зіскакує пружина, а з її обіймів звільнюються оба обручі та силою тиснення пружини ловлять тварину або за голову, в половині або за наги.
На серни, оленів заставляють силки - на кульку, себто петлі на висоті голови тварини, причеплені міцно до дерева. Серна летить, ловиться за шию та й гине. Цей спосіб практикують узимку, але за це влада гостро карає. На ноги такий "мисливий" вдягає малі саночки або ходаки, щоб не було сліду на снігу.
Птахів ловлять на силки з кінського волосіння, при чому на дощинці прикріплено дерев'яними кілками кількадесять таких силок. На приману дають збіжжя, кришений хліб або до сніпка збіжжя вплітають такі силки й насаджують його на частоколі, щоб птахи могли видзьобувати зерно й ловитися.
Дуже простий спосіб ловити птахів на підперті патиком двері (ворота), а під ними на снігу розсипане збіжжя з половою. Назагал ніхто не ловить птахів, бо птахи - це приятелі господаря. Дуже гостро карають самі газди своїх наймитів, які вибирають яйця малих пташок.
З домашніх птахів годують кури, гуси, качки, голуби; зате майже нема в сільських господарствах індиків, пантарок, пав та птахів у клітках, як канарки, папугаї та інші "співучї" птахи.
По садах на деревах будують для птахів малі хатки з гніздами в таких місцях, щоб кіт не міг вилізти, дощ не затікав до середини та сонце добре огрівало будку для малих пташат. Бо пташина за те добре віддячується своїм опікунам і винищує комахи, гусениці, овади тощо.

РИБОЛОВСТВО
На лемківському терені пливуть такі ріки: Сян з Ославою і Солинкою, Вислік з Табою і Яселкою, Вислока, Біла, Камениця, Ропа, Попрад і Дунаєць.


Домашнім способом плетена сітка ловити маруни, яльці, карасі та іншу рибу в гірських потоках. Це стойова шофата.

У водах цих рік з багатьма потоками живуть такі риби: дуньки (кусениці) , маруни (мерени, меренки) , яльці (яльчики), окуні, червути, оклеї, карасі, головачі, щуки, коропи, болені, слезі, лини, в'юни (піскурі), вугри, пструги, ментуси, рідше стрічається болень, судак, у Попраді заблукається навіть лосось. У всіх гірських ріках живе пструг, у намулистих потічках бувають раки.
Рибу ловлять всіляко. На вудку (вудицю) тільки діти ловлять рибу, зате в сітки або руками парубки потраплять зловити найзвиннішу рибу.


Ловлять рибу сітками з крипів, бовтаючи воду довгими жердками. Закидають сіті у воду з крипів-човиів.

Недозволений спосіб ловити рибу - при помочі отруї (чорні як перець ягоди, куповані в місті, дурні очі, тому, що від них риба "дуріє" та пливе по з'їдженні тієї отруї з домішкою сира, хліба, м'яса або начиненого цим перцем пільного коника, перевертається догори животом і пливе до берега або лежить спокійно, нерухомо на дні ріки). Не вільно (гостра кара) ловити рибу на т. зв. вістки, себто на вилки, якими пробивають рибу у воді на довгому держаку.
Сітки є різні: звичайна, черпак, бігун і бігунець, стойова шофата, під'їздова плахтинка, шнуровий вінцьорок або лозовий кіш.
Звичайної сітки вживають у мутній воді, бо тоді риба не бачить заставленої сіти і легко ловиться. Сітки роблять з конопляних шнурків та обтяжують їх валком, щоб спадали на дно. Сіткою ловлять також рибу взимку на глибокій воді. Тоді риба ховається в глибинах тому, що там вода тепліша та спокійніша. На такій глибині вода згори (зверху) замерзає в кригу. До ловлі риби треба двох крип (малих лодок) , довгої бодай на 80 метрів сітки та хоч 6-ох рибалок. Вони приміщуються в двох крипах, заїжджають ними поза кригу та розпускають сітку здовж берегів криги. Прикріплений валок до сітки тягне сітку на дно. По цій роботі обломлюють рибалки потрохи кригу та пускають її поверх сітки з водою, а саму сітку затягають (стіснюють) щораз більше, поки не стягнуть її з рибою до берега. За один раз ловили в Сяні деколи до 5 сотнарів риби (щука, ялець, окунь).
Черпаки - це чотирогранна сітка, що її розпинають на двох схрещених обручах (прутах). Прути прикріплені шнурком до довгої жердки.
Черпак є великий, малий та й з матнею (поздовжній). На головній сторінці цього розділу бачимо, як ловлять рибу черпаком.
Черпак запускають у воду, а потім підтягають із рибою вгору. Черпаком теж найкраще ловити рибу в мутній воді або дуже рано та під ніч.
Черпак з матнею звисає вдолину й творить мішок, куди зсипають рибу з цілої сітки. Держак (жердка) довгий до 5 метрів. Великим черпаком ловлять рибу з човна. Малий черпак різниться тільки меншими розмірами сітки та довшим держаком, бо ним ловлять рибу з берега.
Бігун - це на 4 - 6 метрів довга сітка на двох держаках нашторц, широка на 1,5 м. Спід сітки зігнутий, берегами зшитий. На споді бігуна прив'язані тягарці з олова, що тримають сітку на дні ріки. Два рибалки, що сидять у крипах, тягнуть бігуна та стукають кованим дрючком по дні ріки або цими жердками, що до ннх прив'язаний бігун. Сполохана риба тікає до заставленої сітки. Бігуном ловлять рибу в глибоких водах, їдучи лодками з водою.
Бігунець - це така сама сітка, що й бігун, тільки трохи менша. Цією сіткою ловлять рибу по найбистріших водах.
Стойова шофата - це сітка, якою ловлять рибу, стоячи у воді. Вона має два дерев'яні держаки, складені один на одному, що разом творять вилки (у формі букви "х"). До долішніх вилок причеплена сітка ("полотно" - "основа"), що вгору звужується. Кінець сітки творить гніздо, кіш. Цей кіш придержує рибалка ногами. Щоб сітка добре трималася долішніх вилок (крижованців) і на те причеплена шнуркова поперечка. Рамена горішніх вилок не є рівні, довше рам'я тримає рибалка рукою, коротше пускає вільно на воді.
Під'їздова шофата - плахтинка так само зроблена як стайова, але не має коша. Нею ловлять рибу з крипи.
Плахтинка (плахта) - це сітка з двома держаками. Сітка обтяжена посередині олов'яними тягарцями. Плахтинкою ловлять рибу в давніх річищах, де є пруття чи інший берліг. До ловлі треба двох людей. Вони бродять у воді, кожний з них тримає і притискає до дна ріки дрючок від плахтинки, а другим держаком у другій руці штуркає (джикає) в пруття і так наганяє рибу до сіткн. Така риболовля дуже поплатна, бо в старих річинах живе багато великої риби.
Лозовий кіш - це рід плетених з лози кошів, що до них заманюють рибу хлібом, тістом або макухом.
Кіш або вінцьорок може бути й сітковий. Такий вінцьорок роблять з 5 поздовжних лозових прутів (або з ліщини) та посередині дочіпляють чотири поперечні облучки з ялиці або смереки. На ці облучки натягають сітку. Всередині сітки зроблене гирло, що прив'язане 4 шнурками до третьої від кінця облучки. Ціла сітка (полотно) має бути натягнена як струна. На кінець сітки (в середині) прив'язують макух (з льону або конопель), а сам вінцьорок кладуть на дно ріки так, що до його кінця чіпають великий камінь, який тримає вінцьорок у воді. Щоб пізнати, де знаходиться у воді вінцьорок, до однієї верхньої розпірки засилюють (прив'язують) 8 метрів довгий шнурок, а на кінці того шнурка прив'язують кусник м'якого дерева або корок-сплавок, (поплавець), що плаває по воді й показує, де шукати вінцьорка. Вінцьорок приміщують так, що його гирло йде за водою, а хвіст (кінець) проти води. Не кладуть ніколи вінцьорка під воду, ані поперек води. Прнманена макухом риба запливає гирлом усередину вінцьорка, але назад не може виплисти. Тоді її ловлять і вкидають до коша.


Два вінцьорки та лозовий кіш-вержка на рибу.

Ще інший спосіб ловити рибу - це ловля на вудку, грунтівку, або вудицю.
Вудку купують готову або роблять із нитки, на кінці прив'язують куплений гачок, а перед гачком на тій самій нитці дочіпляють кульку олова, щоб гачок із приманою (черв'ячок, коник, хрущ, метелик, муха) пішов у спід. Залежно від глибини ріки, причіплюють на вудці короткий поплавок (або з гусячого пера, кори з липи) і це вказує чи риба бере. Яльців ловлять на черешню.
Грунтівка - це щось наче вудка, але міцніша і не має поплавка. Гачок теж купований, подвійний, як якір. На обтяження дають більший кусень олова, щоб тримав грунтівку на місці, на грунті. Для примани вживають хрущів, пільних коників, червячки, деколи живої риби (оклею, слезя, коблика, і це зветься ловити рибу на живець).
Вудиця - це 10 до 20 метрів довгий шнурок, що за ньому почеплені у віддалі 1 до 2 м. гачки з приманою. Примани вживають такої як на грунтівку, зокрема глист (хробаків) з-під ліщини або вільшини (бо їх риба здалеку чує). Вудицю закладають на ніч поперек ріки та прив'язують її кінці грубшими шнурками до каменів при обох берегах ріки або до дерев над рікою. Ці шнурки називають у деяких селах Лемківщини паврость. На вудицю ловлять яльців, ментусів, угрів, менше меруни і підустви. Ловити рибу на вудицю не вільно.
Вістка - це знаряддя, яким теж заборонено ловити рибу. Це щось наче вила з гострими кінцями, прикріплені до дерев'яного держака. Ловлять ними рибу вночі до світла (каганця або смолоскипів з онуч і земної ропи) . Риба вночі спочиває в глибині, лежить на дні ріки. При помочі світла рибалки вишукують її та вбивають (надівають) або приголомшують ударом вістки. На вістку ловлять також рибу в часі терла, бо тоді вона звичайно дуже мало дбає про свою безпеку. На вістку ловлять рибу з човна або бродючи в ріці.
Із світлом ловлять також рибу шофатами, а називають це страшадло. Роблять це так: згори ріки йде одна частина рибалок із світлом та полошить рибу, а вдолині стоять інші рибалки із шофатами, що в них попадає риба.
Інші способи ловлі риби. Давніше ловили рибу волічком; це мала плахтинка, сітка. Сьогодні нема вже таких волічок.
Нема також т. зв. лісок на рибу. Ліска - це плетена з лозини або ліскових прутів заставка під штучно вигородженим на річищі ріки водопадом, до якого вночі падає риба. Від ліски йшли два скісні (як рамена трикутника до берегів від середини русла ріки), укладені з каменя вали проти води. Течія води в лісці міцна та не пускає рибу втекти вгору, а риба мусить опинитися в коші.
Цікаві (але заборонені) способи ловити рибу на отрую (трутку). Кусниці ловлять так, що більші червячки мочать у денатурованім спірті, а потім кидають їх у воду там, де найбільше риби. Риба, що з'їсть затроєного червячка, задурманюється та й випливає поверх води, а тоді її ловлять руками. Інакше ловлять яльців. Куплені бобики (подібні до насіння люцерни) начиняють у хрущів або пільних коників і кидають у воду, де риба їх їсть та затроюється. Мерунки ловлять на мішанку з молодої конюшини - дуже дрібненько посіченої та вимішаної з житньою мукою. З тієї мішанки роблять тісто й кусні кидають у воду.
Човни (крипи) роблять собі рибалки самі з липового, тополевого або вербового дерева (клеца). Дно заливають гарячою смолою або затикають шматами й на це прибивають кусень бляхи (якщо дно діраве).
Сітки роблять з конопляної пряжі, плетуть глицею або гличкою (дерев. яна голка) та валком ізсувають очка сітки в рівні віддалі.
Для переховання риб уживають плетених з лози кошів. Є два роди кошів: менший, з ручкою й шнурком завішувати на шию, бере рибалка з собою, вибираючись ловити рибу. До нього скидає всю зловлену рибу. Більший кіш, що його деколи звуть саджка, призначений на те, щоб переховувати рибу. Він цілий теж плетений з лози, має дверцятами замиканий отвір, куди впускають зловлену рибу. Такий кіш, як у ньому є риба, замикають і причіпляють у воді до каменя, щоб риба була жива.


Вержка - лозовий кіш носити або перетримувати рибу у воді. В горішньому кінці кіш має дерев'яні дверцята-замикач, щоб риба, як кіш лежить у воді, не могла втекти з коша.

Право рибалкувати зберігає за собою влада, тому населення рибалкує лише крадькома.
Лемки не люблять, як у їх ріках і потоках ловлять рибу, бо риба, мовляв, на те є, щоб вода була чиста. А вже ніхто з села не вкаже чужому рибалці, де, в якому місці бувають пструги.
Великих озер нема на Лемківщині, є тільки одне мале в лісах, на горі біля села Душатина.
Штучна годівля риб у ставах і ріках майже не відома на Лемківщині. Є двірські стави, з яких часом ставова риба (ставівка) промикається до ріки. Великі шкоди в рибному багатстві Лемківщини роблять щорічні виливи рік, а внаслідок гострих зим багато риби гине між кригами.

ПАСТИРСТВО
З початком весни ходнли лемки за карпатські гори або на схід і купували воли й вівці. Давній галицько-волинський кордон можна було переходити легко й без окремого дозволу, тим то й на торгах можна було у Шомброні, Бардієві, Зборові, Стропкові та Межилабірцях купувати до годівлі, випасу воли або вівці.
Лемко мав з того велику користь. Восени продавав випасені вівці на заріз, влітку стриг їх два рази й .лишав собі багато вовни, з молока мав бриндзу, а ще і його поле справлялося дуже добре овечим навозом.
Перед 1-ою світовою війною були на Лемківщині великі пастирські господарства з 200 до З00 штук овець. Найбільше право випасати вівці мали війти, але вони мусіли (на основі привілеїв) давати власникам гірських посілостей (польським власникам дворів) по 5 баранів від одного стада (З00 штук) овець кожного року, один великий сир, а солтис міг плекати З00 овець без данини, хіба що його стадо було ще більше. Попри годівлю овець мали також деякі села право годувати стада безрог (напр. село Руське Устя) на основі окремих привілеїв, що дозволяли пасти свині у панських лісах, зокрема, як у лісах багато букви. За це мали давати власникам лісів данину (свині, кури, сир, масло, яйця), відповідно до кількости свиней.
Вівці паслися на весну й влітку далеко за селом на верхах гір, на полонинах, пасіках, а пізно восени гнали їх господарі на славні торги в Буківську, Романові, Рогах, Ждині, Руськім Устю, Лабовій, Горлицях, Грибові, Змигороді, або аж у Бардієві. На експорт гнали чередн овець аж до Білої та Освєнціма. Цей шлях був відомий вже в 16-му сторіччі і пізніше.


Лемко з Рихвалду з овечим м'ясом на торзі в Горлицях.

Цікаве було життя пастухів на полонинах (яворинська, на Шахтах, на Бескиді біля Відрані) з югаським правом верховодити усіма довкільними селами з їх пастухами. На полонинах мали вівчарі свої колиби (такі є ще сьогодні на крнницькій Яворині та біля села Дубне над кордоном), де жили ціле літо аж до снігу або поки не випродали всіх овець.


Загорода-шалас на вівці на полонинах, збоку кучка, де ночували пастухи.

З ходом часу перестали лемки мандрувати за Карпати та й почали годувати вівці тільки на свої потреби. Найдовше збереглися подорожі за купном овець у селах Щавне біля Команчі, Синева біля Романова та Рихвалд біля Горлиць. Мешканці села Рихвалд мали окреме право різати в себе баранів і свобідно продавати на торзі в Горлицях у часі між святами св. Миколи та св. Катерини. Вони могли торгувати живими та забитими баранами без окремих від різні доплат і торговельних карт.
Вівці паслися на полонинах, на ніч заганяли їх до загород (без даху). Дуже цікава загорода, збудована з драного дерева (дранка) була на горі Убіч біля Рихвалду, з окремою колибою для пастуха.
Деякі господарі будували ще в лісах дерев'яні стаєнки (або мурували з каменя), вкривали їх дошками, гонтами або соломою (село Бортне біля Ропиці).
Посередній тип пастирсько-рільної господарки - це літні загороди, в яких побіч стайні була мешкальна кімнатка (село Біла Вода біля Пивничної за Попрадом). Тут жив господар, що годував вівці, оброблював кусник поля, а на зиму вертався знову до села. На схід від лубківського просмику нема таких загород. Це пригадує часи, коли пастухи переносилися із своїми чередами на літо на полонини, а взимку сходили вниз.

БДЖІЛЬНИЦТВО
Із часовим пастирством тісно зв'язана ще одна ділянка господарства на Лемківщині, а саме бджільництво. У лісах, на пасіках, закладали борти, дерев'яні пні, в яких годувалися бджоли й складали мед. Були в лісах і дикі бджоли (чорні, що дуже кусали, але дуже працьовиті), що жили в дуплах старих ялиць. До них було тяжко дібратися, але лемко давав собі раду, викурював їх порохном із дупла, прорізував, видовбував діру в пні та й забирав плястри меду. З воску виливав великі, гарні трійці, тобто свічки до церкви. Великою честю було нести трійцю в церкві в часі рокових свят або празників.
Годівля бджіл назагал була слабо розвинена. Деякі господарі мають вулики або окремі пасіки. В такій пасіці є побудований окремий дімок для пасічника з усім приладдям вибирати мед, робити нові вулики, рямки тощо.
Пні вуликів малюють (подібно як хату) на червоно або цеглясто. Багато є пасік із старими т. зв. слов'янськими пнями (колодами).

ДЕРЕВНИЙ ПРОМИСЛ
Важливою підставою життя лемків є деревний промисл. Ліс є великим джерелом доходу для мешканців Лемківщини. Деякі села, положені серед старих, густих борів, напр. Чорна Вода біля Щавниці, Дальова біля Яслиськ, Мощанець, Суровиця, Дарів, Поляни, Полави, Завої в Романівщині, Команча, займаються стинанням, чищенням, доставою дерева (ялиць, смерік, сосен, буків) до тартаків, залізниці та міст, і це приносить їм великі прибутки.
Самий переріб дерева на промислові предмети слабо розвинений. Він радше зужитковується та примінюється до власних потреб, а саме на гонти, протісся, лати, бельки, форшти при будові хат і господарських будинків. Виріб гонтів був давніше дуже широко розвинений і доставляв першої якости матеріял до накривання дахів тощо.


Лемко з Новиці точить ручною токаркою ящики, ложки та інше знаряддя з дерева.

Майже всі церкви на Лемківщині були покриті гонтами, і то не лише дахи, але всі стіни, щоб дерево не нищилося, бо легше купити кілька чи кільканадцять кіп гонтів, ніж будувати нову стіну. До того й муровані церкви були криті гонтами. Щойно тоді, як лемки відкрили нове джерело доброго заробітку в Америці, почали вживати на покриття церкви бляху, тому саме, що вона дуже довготривала.
Досьогодні сміються ще з жидів у селі Волівці біля Горлиць, які наймали собі майстрів з того села робити гонти. Жиди з Будапешту купили шмат лісу на вируб у Волівці та згодилися з місцевими людьми, що вони мають їм вирубати ліс, переробити дерево на гонти, по 15 австрійських грейцарів за копу, все одне, з якого дерева чи з вершків, відпадків.
Люди взялися до праці, витяли дочиста дерево та робили гонти. Але лемки - хитруни. Вони відділили гарні гонти з приземкового дерева набік, а гірші для жида. Жид нічого собі, дивився та був вдоволений, що праця йде швидко вперед. Але, як прийшло відбирати роботу, зчинили крик, де кращі гонти? Тоді майстри постояли при своєму та покликалися на умову. Адже гонти мали бути з будь-якого дерева, з вершків чи з відпадків. І такими хитрощами спонукали жидів заплатити їм за роботу кращих гонтів по такій ціні, яка належалась майстрам за їх працю.
В загальному ліси на Лемківщині страшенно знищені тому, що власники лісів, польські дідичі, ніколи не провадили розумного лісового господарства. Тим теж треба собі пояснювати низький рівень деревного промислу.
Населення Лемківщини самотужки кидалося рятувати себе перед своєю бідою і створило свій дрібний деревний промисл. його осередком є село Новиця в Горличчині. Люди в селі роблять при помочі простих, ручних токарок і викривлених ножиків дерев'яні ложки, варешки, коробки, ящики та й дитячі забавки.
Така дерев'яна токарка, прикріплена до двох дощок обертається на рухомому дрючку й точить підкладений кусень дерева малими долотами у бажану форму.
З села Новиці виріб ложок поширився до Баниці й Ліщин. У перших роках по 1-ій світовій війні вироби з цих сіл висилали купці (переважно жиди-посередники!) цілими вагонами до Америки. Але за часів 20-літньої польської окупації на Лемківщині цей експорт зовсім занепав, і лемко брав на плечі свої вироби та мандрував з ними від села до села й до міст.
Тісно з деревним промислом зв'язана різьба, себто дерев'яні вироби з вирізуваними прикрасами. Осередком збуту цих виробів стали лікувальні місцевості, як от Криниця, Іванче, Романів, Жегестів, Щавниця, Висова.
Різьбарі походять з Білянки (горлицького повіту), Вільки, Балутянки біля Романова. Вони різьблять всяку посуду й фігурки святих з дерева й пересилають та розносять їх до всіх підгірських міст.
В селі Шляхтова біля Щавниці роблять гарні дерев'яні скриньки, у Святковій (ясельського повіту) - плетуть кошики з гнучких ялівцевих коренів, а у Вороблику біля Романова виплітають коші до возів.
У Перегримці (ясельського повіту) роблять березові мітли та возять їх на всі карпатські торги.
До того в кожному селі на Лемківщині є свої майстри, що з дерева роблять ложники, миски, шафки з поличками на кухониий посуд, рами до образів, дерев'яні ліхтарики, стільниці, валки до прасування білизни, праники, терлиці, мядлиці до чищення льону й конопель, копита до роблення чобіт, плетуть з ясеня стусівки (бичівна) , різьблять-вирізують колутвишки, мотовила, кружілки до роблення масла, діжки та інше для своєго вжитку й свого села.
Деревний промисл на Лемківщині слабко зорганізований.

КАМЕНЯРСТВО
Цей промисл зосереджується головно в селі Бортне, Прегонина (горлицького повіту), Крампна, Фолюш - (ясельського повіту), Романівська посада, Лядин біля Романова.
В Прегонині роблять з каменя нагробники, хрести, жорна тощо. Перед сто роками найважливішим осередком каменярського промислу було село Крампна, а її вироби були високо цінені та відомі на просторі цілої австро-угорської держави.


Камінне приладдя: сокира, молотки-перлики, долото тощо з камінної доби Лемківщини.

Дуже цінені були камінні вироби з Бортного, - витісувані з тривкого пісковика з Магури тверді жорняні та млинські камені. Прегонина і Крампна робили придорожні каплички з різними примітивами різьблених постатей святих.


Каменярі при праці в селі Прегонина біля Горлиць.

Дрібні камінні вироби, а саме камені до гострення коси (оселки, дурбаки) та до точення ножів, січкарняних ножів, сокири робили у Фолюші біля Цеклина (повіт Ясло).
У деяких околицях лемківщини треба добувати камінь до цих виробів під землею, тому в старих документах називають каменярів гірняками.
Дуже рідкі у нас і цікаві покази з камінної доби лемківщини находяться в Музею "Лемківщина" в Сяноці. Це камінні молотки, сокири, долота, вістря до ножів, закінчення стріл тощо. Форми каменярського промислу на лемківщині залежні від природної властивости добуваного з-під землі або копаного каменя в берегах.
Ця ділянка народного господарства зовсім занедбана та незорганізована.

МАНДРІВНИЙ ПРОМИСЛ
До тієї групи треба зарахувати мандрівних Склярів, що йдуть від села до села із своїм варстатом і направляють, вставляють і заліплюють шиби у вікнах.


Мазярський віз з кіньми з Лосього біля Горлиць. Коні в шкуряних, міцннх хомутах із каришками. Віз критий на ліскових каблуках грубим полотном.

Інші мандрівники - це дротарі, що ходять по всіх усюдах і дротують, латають, потовчений, побитий глиняний або скляний посуд, горшки, миски, баняки. Ці люди (з села Біла Вода біля Пивиичної) перемандрували цілу Галичину й Підкарпаття. Вони теж носять із собою на продаж майстерно зроблені мишолапки, пастки та інше приладдя ловити мишей і щурів. З цією ділянкою зв'язані дуже насмішливі народні пісні.
Окрема ділянка мандрівницького промислу, але закроєна на широку скалю - це торгівля маззю, смарами до возів, господарських машин - дьогтю й соди.
Чорну мазь до возів витоплюють з соснового дерева або роблять із земної ропи з домішкою земного воску. Мазярі наповнюють великі бочки такою рідиною та й їдуть у далекі сторони парокінним мазярським возом. Віз на залізних осях, з будою, бо мазяр вибирається в дорогу при кінці весни й вертається додому аж під зиму. Цим займалися від давніх часів мешканці села Лосє, горлицького повіту, та розвозили мазь по всіх селах.


Широкий шкуряний пояс, т зв. югасівський, на чотири ремінні пряжки. Збоку є глибокі калитки на гроші, тютюн, люльку, ніж тощо. Такий пояс носили газди при важкій праці в лісах, в часі далеких мандрівок або при праці в горах. Мазярі ховають у них гроші за мазюку або дьоготь.

Такий мазяр бував здовж угорського низу, переїздив покутську височину, відпочивав у Кишеневі в Басарабії, або ряшівським шляхом через Перемишль, - львівські землі, Поділля, побуваючи й на Гуцульщині, переїздив річку Збруч та широкими степами Украіни, заїздив углиб Росії. Інші мазярі запускалися далеко на північ. Переїздили Вислу, через Люблин, волинські землі, їхали аж на Литву. Деякі з них мали свої великі склади смарів у Люблині, Варшаві та Львові.
Побіч лосян торгівлею смарів займаються мешканці села Білянки біля Горлиць або Ріпок і Ліщин. Але вони розвозили лише дьоготь (що його випалювали з камінного вугілля, дерева, сосни і смереки та й інших речовин) до смарування осей у возах, як засіб проти гниття. Далі робили дьоготь з березового дерева до виробу (виправки) юхтової шкури або до мастей для лікування шкірних недуг і для різних ветеринарних цілей.

ЗБИРАННЯ ЛІКУВАЛЬНОГО ЗІЛЛЯ, ДИКОРОСТІВ, ЯГІД І ГРИБІВ
Лемківщина дуже багата в лікувальне зілля. Вміння лікуватися зіллям, обкурювати горіючим зіллям на вільному вогні, виробляти помічні напитки і різні масті глибоко вкорінене в народі на Лемківщині. Деякі способи домашнього лікування сягають далекої старовини.
Лікувальне зілля збирають упродовж цілого року. А є такі знавці, що розпізнають кожну билинку і знають, яку вона має лікувальну силу. Але це в багатьох випадках зв'язане з ворожбитством, зашіптуванням (зажегнуванням) та клятьбою на хвороби, уроки, злі очі, недобру жінку, відьму - бусорку, очицю.
Незвичайно цікавий спосіб замовлювання проти вкушення гадюки, зашіптування на курділя, сліпоту, більмо в оці, глухоту, ревматизм (гостець), стрикання в крижах, як розвинеться рука або нога, шумить у голові та й інше.
У хаті баби-ворожки багацько різного зілля і у пляшках різної рідини на всякі людські недомагання.
У простолюддя є велика віра в успішність лікувального зілля. І то не лише для людини, але головно для домашніх тварин. Тимто й мандрівні мазярі возять із собою в бочілках різне зілля лікувати хвору тварину, а до роблення "чуда" мають серце, ноги, руки із сира, наче символ того, що кого болить.
З давньої традиції затрималося досьогодні збирання та свячення "доброго" зілля у часі Зелених Свят або всіх торжеств у честь Богородиці. Але найкраще та найбільше помічне зілля збирають та посвячують у торжество Успення Пресв. Богородиці. Це зілля найкраще для хворого. Крім лікувальної сили різне зілля має ще й іншу вартість.
У перших початках весни (тоді звичайно бракує вже хліба) збирають молоду кропиву, січуть дрібно сікачем і пражуть із мукою, з грисом (отрубами). Це заступає поживу. На Лемківщині найбільша обида для газди, як з нього сміються, що він їсть хліб з кропиви, хоч такі випадки були не так то вже й давно, бо в 1934-ому році, як повінь знищила всі засіви та загорнула всю родючу верхню верству ріллі.
Діти збирають квіти гострого козельця та випивають з них солодкий мед, бо від цього кашель щезає. А базьки з лозового дерева поликають, бо від них лице буде кругленьке та гладке як базька, і ніколи не буде боліти голова.
Чорні овочі, терки на тернині, що добре перемерзли взимку, дітвора теж зриває та їсть сирі, часом варять із цих овочів слив'яну зупу з бульбою.


Лемкиня йде до церкви святити зілля, бо освячене зілля ще краще на всякі недуги.

Ялівцеві овочі дуже добрі на нирки або на шлунок. Паленими ялівцевими бібками відсвіжують повітря в кімнаті. До кадильниць у церквах також уживають цих бібків, але тоді вимішують їх з кедровою живицею (краще пахне та й не стріляє на вогні). Дуже добрі та смачні підшкурні м'язи, як напровесні зрізати кору смереки або липи, бо тоді там у м'язах дерева є багацько солодкого соку; до того самі м'язи дуже легко можна пожувати й ликнути. Це їдять і старші люди. А як надрізати на весні кору на білій (плакучій) березі, то з-під кори витікає рідина, що дуже помічна на шлункові чи жіночі недомагання або надається до миття довгої коси (волосся). Від цієї води крутиться (качуриться) волосся, та вона надає гебаново-чорну барву кучерям.
Осінні смерекові підкорові м'язи (лико) добрі до виправи юхтової шкури, з липових плетуть сильні шнури, щоб прив'язувати корови або зав'язувати "павузняк" у возі, а березові добрі до кожухарських виробів (гарбування баранячих шкур - до цього приходить ще дубова та вільхова кора до природньої закраски). Не люблять люди таких дерев як трепет (осика), вільха, свербигуз йдикий боз, бо на котромусь із цих дерев мав повіситися Юда.
Зате дуже цінять бук, що дає добре дерево до майстерки, на опал, а особливо насіння букви. Букву їдять сиру, сушену або мелять, і з її горіхів (ядер) витискають олію (як з льону й конопель). Дітям не вільно їсти багато букви, ані олії, бо від цього п'яніє голова і треба вертати.
У букових лісах випасали стада свиней, найбільше в Горличчині.
Всі плаї, узбіччя та береги рік і потоків зарослі буйно ростучою ліщиною. Ліскове дерево родить майже щороку безліч горіхів. У деяких селах Романівщини, біля Буківська та в Дуклянщині є хати, що в них діти мають по кілька соток кіп гарних, лущених горіхів на зиму. Горіхи міряють на копи або гарнці; на одну мірку треба 16 літрів або 4 гарнці, а вісім мірок це міх - метер. Горіхи сушать і ховають їх на "гідні" (різдвяні) свята.
Крім горіхів збирають також ціле літо різне зілля, сушать і переховують його в окремих мішках, перескриньках або зв'язанках (в'язках) на горищі на бантах ("щоб миші не трущили").
Тут є кминочок (добрий до хліба чи до зупи), чорнушка (проти жовчевих каменів), васильок (на біль у легенях), дівина, слиз, полин, дикі братки, фіялки, липовий цвіт (на кашель, простуду, грипу), м'ята, шалвія, папороть і рум'янок (на кров - чищення лиця від вугрів і прищів). Не збирають овочів павиної дівини, дикого часнику й перцю, чорної бузини, глоду та болотнянки, бо це все отруя (хіба зраджена любка варить чай із тих овочів своєму милому, щоб його зігнати із світу).
Від кінця червня до перших днів осени збирають на високопенних черешнях різного смаку та величини добрі черешні. Ці дерева ростуть дико при польових дорогах, над берегами потоків або в лісах. Черешнями кормляться люди в часі переднівку, малі й великі; в деяких селах є така безліч черешень, що й продати є що за добрі гроші. Тоді жінки носять до міста або возять повні кошелі (бочки) черешень і в цей спосіб проганяють біду та голод із села.
На верхах гір і на полонинах (зрубах) ростуть борівки, суниці, малини, чорниці, над Ославою росте в лісах подібна до борівок акафира, гогодзи, афини. Сік з афин допомагає на шлункові болі, на гарячку, а сік з малин добрий до чаю.
На лемківщині таке багатство лісових ягід, що населення має працю при збиранні ягід від ранку до ночі, поважний дохід із продажу та велику користь для себе, головно тому, що менше потребує хліба, якого щороку бракує.
Гриби сушать у ситах на сонці або в печі по спеченні хліба. Дуже добре сушити гриби, черешні тощо на паперах у хатах, що мають високі випуски, бо тут провівно, а якщо є вікна, сонце найкраще сушить гриби, ягоди, липові листки на чай, братки, рум'янок тощо.
Також багаті ліси та гаї Лемківщини в їстивні - правдиві гриби. Пастухи дуже люблять сироїдки, як не мають хліба. Вони печуть теж на вогні (надіваючи на патик) голубінки, рижики, козарі, правдиві гриби та баранячі ріжки. Синяків, мухоморів, сморжів, порхавок та інших отруйних грибів не збирають. Гриби варять сирі або сушені. І такі самі гриби продають.
Важливим джерелом прожитку на цілий рік, головно взимку є грушки з диких, великих кудлатих груш (петрівки, спасівки, дульки, дав'ячі, терпуги або медівки) і сливки з коренів розведених на межах слив.
Грушки їдять влежані в сіні, на шіпці, варені або сушені. Сушені грушки, яблука - плінки, падавки, сливки їдять у великий піст із вареною квасолею або п'ють юшку з варених "сушок" з хлібом. Взимку дають також гостинні газдині сушені овочі з юшкою прялям, щоб їм краще прялося - на слину.
До сушення овочів (у багатих на гриби роках) мають газди в саді, звичайно під берегом (подалі від хати), сушильні. Це викопаний льох у землі, вимурований довкола рівно з межами саду каменями спереду з широким гирлом палити дерево. Від гирла (у віддалі щонайменше 1,5 метра від вогню) йде яма у формі довгого прямокутника, на якій кладуть лозову плетінку - ліску з дерев'яним накривалом (половина воріт, двері від комори або дошки). У цю ліску насипають овочі й сушать. При сушильні треба сидіти цілий день і ніч - треба пильнувати вогню й овочів, щоб не попеклися, або не спалилися - збабчилися, поперожилися. Висушені яблука, грушки, сливки переховують у мішках або скриньках біля комина на горищі; в курних хатах переховують їх біля баби (отвір для диму), щоб не відсвіжувалися сушені овочі.


Одноповерхова хижа, під сподом стодола, стайня. Надбудівка з випустом на дерев'яних трамах. Під випустом тримають сушене листя, квасолю, сніпки коиюшини з насінням тощо; тут сушать грибн та інше до сонця.

Повил і мармеляд не роблять. Кращі (з овочевих щеп) яблука переховують якнайдовше в коморі або у скрині між одінням, бо тоді "лах" пахне.
Дрібні овочі та ягоди, а зокрема лікувальне зілля сушать на бляшанках, решетах або на чистій дошці в печі по спеченні хліба, на сонці або біля комина в хаті та на горищі. Так сушать борівки, черешні, терки (овочі тернини), горіхи (волоських горіхів дуже мало на Лемківщині, бо зазимно!); овочів глоду ("глід" - це дика грушка-колючка) не сушать і не їдять. Із ягодами чорниць, борівок варять вареники або печуть пляцки. Для малих дітей і старців печуть пироги з обираними яблуками або сливками без кісток. Залюбки збирають цвіт акації та їдять у сирому стані, бо це - "добре на кров".
На зиму громадять зелене листя з явора, бо на ньому гарно печеться вівсяний хліб, і не треба підсипки (грису) на лопату. До цього вживають також капустяного листя. А липове листя їдять діти, бо воно таке смачне, як листки заячої капусти або квасниця. Квасницю зривають на левадах діти повними жменьками та їдять, бо від цього "сила росте" й кості тужіють.
Діти не беруть до рук гірчиці та розхідника, бо від цього очі печуть і сліпота сідає на людину.
Коріння подорожника (з голубим цвітом) помічне на ломання костей або на гостець у ногах.
Дуже цікавий спосіб відганяти страхи від малої дитини зіллям та сушеними кістками з тхоря. (Відомо, що тхір дуже воняє). Це "напевно" помагає, а дитина перестає "дертися" і кричати. Інший спосіб на це - піти на перехресні, розстайні стежки чи шляхи та вилляти воду на всі сторони світу, тоді зло саме втече з хати.
Старими качанами капусти обкурюють хворих на залози коней, що має деколи добрий успіх, і кінь перестає "кашляти".
Вивар з цибулі помагає при задержанні сечі в коней, а з петрушки в рогатої тварини. Це добре для хворої людини.
Сік з тертої моркви добрий для недокровних, з туберкульозними вогнищами, дітей.
Дуже трійливими є бульбочки з била бульби, тому і цим не годиться кормити молочних корів, бо вони стратять молоко. В бідних на пашу роках або перед зеленою пашею (як прийде друга зима й нема що дати коровам їсти) ріжуть січку із била картопель і запарюють з соломою; одначе від такого корму корова волохатіє та родить дуже миршавенькі телята.
Діти дуже люблять клей, що витікає з вишневого або черешневого дерева та й з побабчечих і недозрілих сливок, пироги. Листки з вишні та черешні домішують курці до бакуну, бо не щипає в язик і в хаті нема багато диму (зокрема там, де малі діти).
Дубовий жолудь збирають та палять на каву або дають до забави дітям.
Лемки вірять, що великими дзвонами на дзвіниці можна проганяти градові хмари, так само зле ділання місяця на молоде збіжжя відбиває залізо в полі, а на веселку найкраще вивісити стару косу серед лану збіжжя, тоді веселка (райдуга) не вип'є всіх соків із збіжжя.
Старі, давні часи добробуту й нужди віддзеркалюються в цілій народній творчості лемківщини. Найкраще та в найкращій формі збережені ці давні прикмети в найглибших, у бескидських горах захованих селах.

ЗАКІНЧЕННЯ
В доповненні у кінцевому розділі згадаю ще коротко про головніші речі, що в'яжуться з христинами, весіллями та похоронами на Лемківщині.
Новонароджену дитину купають у коритці-копілц-ікупальці, що подібна до такого самого дерев'яного коритка, в якому місять тісто на пироги або хліб. По викупанні смарують дитину негашеним маслом, себто несолоним тому, що сіль жере, пече. Під пахвини і під коліна посипають деревним порохом, що його з дерева точить коваль-жук, щоб дитині не запрівало на пахвинах тіло й не ятрилося в боляки. Малій дитині дають найперше в ручку: хлопчикові молоток - то буде з нього коваль, перо - буде добре вчитися, гоблик - буде добрий майстер; дівчинці нитки - буде гарно шити, пискало з горіхової лушпини - буде гарно співати й т. д. Добра лемкиня-мати натирає дитині вуста медом, щоб хлопець, як виросте, завжди говорив правду, а дівчинка, щоб подобалася та була миленька. І в пісні співає лемкиня своїй дитині:

Люлі, люлі, дам ти дві дулі,
Дві дулі й меду, пок тя в люди приведу...

Дитину завивають у біле льняне домашнє полотенце та кладуть до колиски на кудилах або до бантів - грядки прив'язаної колиски.
Якихсь гумових смочків не дають дітям до губи, як дитина плаче, коли мати пішла в поле, тільки кусень цукру, завинении в рубочок чистого полотна.
Лемкиня дуже любить іти із своєю дитиною до церкви, поговорити при цій нагоді із своїми подругами про свою долю та звідатися, як ховаються сусідські діточки.
На хрестини просять багато кумів і гостять їх у цьому дні від закінчення "Хвали Божої" до пізного вечора. Куми приносять кумі-поліжниці дарунки: біле полотно-крижмо, хустки-фацелики, мисочку масла, молоко, білі булки, пшеничний хліб, дзбаночок меду, гроші-дукати або таляра. Їдять на хрестинах вареники з бульби та сира, капусту з м'ясом, краяний хліб (високий, пухкий) , пампушки (як на Різдво), мастиво (мука варена з молоком) з бриндзею та мачають хліб у меді. Давніше пили горілку. Велика честь бути кумою чи кумом і співати гарні пісні.
Куми обдаровують куму грішми, а дехто з ближчаї рідні чистиною, пшеницею, оркішем, рижом, пенцаками, кашою. Але ці дарунки лишають у коморі куми, а в хаті при вході вітаються з кумою рукою, в якій є гроші. Дають теж другий раз в часі гостини на подарунок кумі гроші на тарілку разом з хлібом. Музик нема на хрестинах, бо не годиться. Зате багато співають і веселяться, щоб якнайбільше щастя наспівати дитині й матері.
Новонародженій дитині не вільно зв'язувати пупа купленою ниткою чи лентою, тільки чистим льняним мотузочком, бо від купленої нитки нема долі, а дитина не буде шанувати своїх батьків. Не вільно теж галасувати на хрестинах або кричати, як дитина спить, бо від цього може гикатися дитина або хворіти на падачку. Борони Боже, бити матір, як плекає дитину, бо це тяжко шкодить дитині, яка не буде мати потім доброго розуму. Малим дівчатам промивають очі солодкою сметаною, а вуха свяченою оливою; хлопцям промивають жентицею з овечого молока. Малу дитину кормить кожна лемкиня-мати своєю груддю. Молоко з груді дуже помагає, як дитину або й старшого болять чи закисають очі. Хвору дитину лікують чаєм з рум'янку, липовим цвітом або соком з борівок, малин (у пізнішому віці). Для дитини, що вчасно не говорить, кладуть свячене на св. Івана зілля під заголовок і голосно черкають горіхами. Настрашену дитину обкурюють зіллям або кидають вроки на вогонь. Дітям, що змочують під собою постіль, поливають брішок зимною водою або дають гарячі оклади з льону.


Молоді лемкині - матері з дітьми біля церкви в Команчі.

Дуже характеристичними для Лемківщини є христини на Великдень. Тоді куми приносять кумі багато писанок, білі гуски-булки, бабки, коржики і мед із горілкою. Якщо в декого збереглися ще овочі, то приносять в кошику яблука, сушені сливи, віск. Писанок дають по десять стільки, скільки є вже в тієї мами-куми старших дітей.
Писанки писані головкою шпильки, що гістрим кінцем устромлена в патик. Пишуть кривульки і коліснята воском, що кипить у бляшаній коробці на залізній плиті або над вільним вогнем на триніжку. По описанні кидають писанки до фарби. Краски роблять з лушпин цибулі, дубової кори, червоного, зеленого чи голубого паперу. Писанки не є багаті у вибагливі взори, простенькі, але гарні, типово лемківські. Кругло написані пасочки тоншим кінцем до середини означають сонце, менші звізди; інші взори: квіти, хрестики, цятки та легка проба мережок. Писанки є звичайно одно або двокольорові. Багато красок до писання писанок не вживають. Тим то лемківська писанка, хоч вона звичайна, має свою мистецьку вартість, бо хочби й найпримітивніше описування писанок вимагає деякого хисту та легкої руки. А якже може лемкиня краще писати писанку, як вона доволі часто мусіла сама й яр обробити з плугом у руці та косити свої луки, жати дрібосенький овес, у часі, коли газда мусів виїхати на заробіток у далекі країни, щоб звідтіля допомагати своїй рідні? Тому ця наша лемківська писанка, зокрема для нас, дуже дорога та гарна.


Лемківські писанки різних форм і способу писання: фіолетна, темно-фіолетна, бронзова, червона, червоно-бурачкова, голуба, жовто-каштанувата, зеленкувата та інших кольорів. Чориих красок не вживають до писанок, бо чорна краска - жалобна.

По Великодніх святах відбуваються в лемківських селах весілля. Але газди радше воліють робити весілля восени, бо тоді більше хліба та всього, що потрібне до весілля. Молоді вбирають на голову барвінкові вінки з лентами, а молодий - капелюх, оплетений барвінком і лентою. Топірці теж примаєні барвінком. Деякі дівчата мають мірт у вінку, бо це ще краще. Хліби на весілля (короваї) дуже гарно прибрані барвінком, яблуками на гильці, квітами та лентами.
Гостинських, весільних гостей гостять варениками, різанками з молоком (клюсками), рижом, зорілкою, маслом, сиром, медом, крупами, окремо в хаті молодої та молодого. Третю гостину роблять у свашки або в хаті сватача-старости. Весілля тривало деколи й чотири дні. Були забави з танцями, співами, ціле село гостилося, бавилося. На весіллі гостила молода гостей хлібом-бальцем (на західній Лемківщині) або стільним хлібом (східня Лемківщина). При поході до шлюбу свашки та дружки обдаровують дітей коржиками - сішками, солодкими медівничками тощо. В суботу перед шлюбом просять своїх сусідів до хати, а вони приносять молодятам різні дарунки - збіжжя, масло, сир, гроші, курку; гроші не треба брати голою рукою, тільки через хустинку або платок полотна. Молодий приносить молодій пшеничний колач і хустя на чіпець, а молода обдаровує молодого колачем, а на колачі є біла, льняна сорочка. Про різні звичаї та вірування в часі весілля, походу до шлюбу, по повороті додому, не згадую тут, бо це все опишу в черговій книжці про суспільне та духове життя на Лемківщині.


Вийшли весільні гості з церкви після шлюбу та йдуть до хати молодих на гостину. Команча, 1957 рік.

Цікаво, що в деяких гірських лемківських селах молода після виходу з церкви по вінчанні кладе собі за пазуху яйце, що повинно покотитися поза одежу та впасти на землю, бо це знак, що легко будуть на світ приходити діти. Перед хатою обсипають повінчаних збіжжям. Коли приведуть молоду до молодого, молодята йдуть митися у річці, потім молодиця обливає всіх гостей водою і кропить ціле господарство. Весільний дружба хлюпає на молоду водою з свого весільного топірця-палички, щоб вона була тята, якби їй дехто напастував. Давніше носили в третій день після вінчання до священика три галузки сосни, оплетені барвінком. Священикові теж дають коровай, гарно прибраний барвінком, оздобами, виплетеними з тіста - звіздками, пташками, мережками.

Умираючого кладуть на солому, дають йому до руки освячену на Господнє Богоявлення свічку, потім одягають у чисту та найкращу одежу, кладуть на лавці біля лади та прикривають ціле тіло льняним полотном. Для померлого шиють сорочку без вузлів. Відвертають або закривають дзеркало та затримують у ході годинника. Біля померлого ставлять принесені з церкви ліхтарі із свічками та дерев'яний хрест, обв'язаний горсткою жменькою конопляної пряжі; це призначене на шнури до дзвонів. До труни давали курцям тютюн, мошонку, пиякові горілку. Молоду незамужню дівчину вдягали як до вінчання. Хресним батькам треба дати, якщо вони тримали багато дітей до хрищення, багато різних дрібничок, щоб вони там, себто на другому світі, могли обдаровувати свої хреснята. Малим дітям деколи дають різні забавки, цукерки, перстенець з воску, свічку до ручки. Старшим давали також гроші, щоб душа мала чим себе викупити. Гріш кидали до труни або до гробу.
На знак жалоби дівчата розплітають коси, замість квітистої одежі носять чорнобарвну, а жінки чорні або фіолетні хустки та спідниці. На похорони запрошує просатар всіх людей у селі. На цвинтар несуть тіло в труні на марах-ношах або на раменах, деколи везуть на возі, а взимку саньми. Влітку не возять померлого на цвинтар саньми. Цей звичай є на Бойківщині, хоч ще в 1917 р. бачив я санки у дзвіниці в Яселку. Мабуть, колись і в нас, на Лемківщині, був такий звичай. Волів, що тягнули віз з труною на цвинтар в давніших часах, ще перед 1-ою світовою війною, дарували своєму священикові. Після похоронів вертаються до хати померлого на горячки - несподіваний обід, гарячу гостину. Їли тільки сир, капусту, хліб, тісто з молоком, стеранку-різанку, каву і пенцаки; м'яса ніколи не їдять на гарячках. Після тижня є друга гостина - тиждень. Гостять сусідів разом із священиком, що править молебні за покійних з тієї хати, а по обіді (їдять тепер м'ясо, але тільки теляче, баранину, свинину, зате невільно їсти курятини). Для священика купують вино, булки, печуть печеню, кілька яєць, добру каву тощо. Після молитви священик накапує горіючою свічкою знак хреста на ладі або столі. Як ще нова хата, в якій ніхто ще не вмер, посвячують цілу хату. При цьому співає священик чотири св. Євангелії, одну при кожному вуглі хати та кропить хату свяченою водою. Після року давали давніше на відправу - роки, рокову хвалу Божу з великою гостиною в хаті. Священикові давали стільки всього, за скільки покійних з тієї хати були роки, а саме як у цій хаті померло вже п'ятеро людей, то давали: п'ять горнят круп, п'ять ложок масла, п'ять мисок сира, п'ять хлібів, п'ять ліктів полотна тощо. Після року давали деколи й без огляду на кількість померлих дванадцять хлібів, а дякові - шість, це т. зв. рокові парастасники.

Наприкінці згадаю ще коротко, що нема на Лемківщині звички позичати комунебудь будь-якої речі з господарства після заходу сонця. При продажу молока може корова дістати вроки, перестане доїтися. Не годиться теж по заході сонця позичати кваску на розчин до тіста. Позичену річ стараються завжди на час віддати, а найдалі до передвечора в суботу, бо не чесно перетримувати і вживати чужу річ у себе в неділю.


Домашнім способом зроблені залізні та бляшані вироби. Вгорі ліхтарі-павуки до церкви; посередині зліва - залізні хрести, вага, підставки під свічки; внизу - серпи, різаки, підкови та залізний ланцок-міра-влока (влука) мірити поле.

Я газдував упродовж десятьох років на ріллі в лемківському селі, але ні один раз у моїй господарській практиці не зустрічався з тим, щоб мій сусід не приніс найдалі під вечір у сіботу позичене колесо, чи ланцюг, граблі, сокиру, пилу, драбину до воза, хіба що була інша між мною та позичаючим умова. Те саме є з позичкою грошей. Люди вірять один одному без судово-нотаріальних умов, бо "сьогодні я тебе порятував, а завтра ти мені станеш у пригоді". Такі то вже є затяті лемки!


Зліва згори: залізна й дерев'яна кочерга-коцюба до печі; посередині: ступірі; внизу: бодинка-масничка, накривка бодинки - збушок і колотовця-колутвишка. Зправа: колиска на гойдалах і кудиках; внизу: динарок-триніжок.


Зразки загорожі: зліва - поземо плетений тин, посередині - з кругляків, зправа - з дранок.


Дерев'яний замикач-засувка, щоб замикати вхлдлві двері до хати або комори.




1) Пастка-лапка на тхорів, 2) дерев'яна лопата до обірнику, 3) мотика, 4) дерев'яний плуг, 5) плуг з чепигами, гряділем, антабою-гужвом, череслом, бляхою, лемішем, стрілою та стовбицею, 6) "мадятський" плуг, 7) дерев'яна борона з билами, глицями й паличкою, 8) борона з підсадом-санками, 9) серпи, 10) коса з притом-зубком, 11) кушки-кужівки, 12) остерва - сушити сіно, 13) граблі до збіжжя й сіна, 14) ціпи з капицями й ціпивном, 15) шухля віяти збіжжя.




Лемківська хата із словацькими мотивами в селі Дубне біля Мушини.




Лемківська хата з загородою в Угринові.



Залізними машинами повиривали польські "демократи" всі овочеві дерева у Тарнавці, в українському селі над Вислоком; межі розорали, щоб затерти сліди, що недавно ще в цій колисці старої лемківської культури квітло українське християнське життя. На світлииі бачимо церкву Покрови Пресвятої Богородиці, збудовану в 1860 р. у Тарнавці, приходство з будинками та Полавську гору Кичеру.


ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ        2
ЗАМІСТЬ ВСТУПУ        2
ГОСПОДАРСТВО        3
РІЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО, ПОДІЛ ЗЕМЛІ        4
ПЛУГ        5
БОРОНА        6
СІВБА ЗБІЖЖЯ        7
СЕРП І КОСА        8
МОЛОЧЕННЯ, ЧИЩЕННЯ І ПЕРЕХОВУВАННЯ ЗБІЖЖЯ        9
СІЧКАРНЯ        9
ЖОРНА-МЛИНЕЦЬ        9
СТУПА        10
ХЛІБ        11
ІНША ПОЖИВА        12
СПОСОБИ ПРИЛАДЖУВАТИ ЇЖУ        14
ВИРІБ ОЛІЇ        15
ГОДІВЛЯ ТВАРИН        15
КОРИСТІ З ГОДІВЛІ        16
ЧИМ ЇЗДЯТЬ НА ЛЕМКІВЩИНІ?        17
САНИ        18
ВИРІБ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗНАРЯДДЯ        19
БУДІВНИЦТВО        20
РОЗВИТОК БУДІВНИЦТВА        20
БУДОВА ХАТИ        21
СТІНИ І В'ЯЗАННЯ ВУГЛІВ        22
ТРАЧІ        23
ХАТА-ХИЖА        24
ОБСТАНОВА ХАТИ        24
ДАХ        27
БОКИ ДАХУ        27
БІЛЕННЯ ТА ПРИКРАШУВАННЯ ХАТИ        28
ЗАГАТА-ПРИХАТА        31
КУЧКА        31
ШОПА-ШІПКА        31
СІНИ        32
СТАЙНЯ        32
БОЇЩЕ        33
ВОЗІВНЯ        34
ОБОРА - ГНОЇВНЯ        35
НАРОДНЯ НОША        36
ЗАГАЛЬНИЙ ПОДІЛ        37
ПЕРША ГРУПА        38
ЖІНОЧА ОДЕЖА ПЕРШОЇ ГРУПИ        38
ДРУГА ГРУПА        42
ЗАХІДНЯ ЛЕМКІВЩИНА        44
ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ        45
ПЕРЕРІБ ЛЬОНУ, КОНОПЕЛЬ І ВОВНИ        48
ЛОВЕЦТВО, РИБОЛОВСТВО, ПАСТИРСТВО, БДЖІЛЬНИЦТВО        52
ЛОВЕЦТВО        52
РИБОЛОВСТВО        54
ПАСТИРСТВО        57
БДЖІЛЬНИЦТВО        58
ДЕРЕВНИЙ ПРОМИСЛ        58
КАМЕНЯРСТВО        59
МАНДРІВНИЙ ПРОМИСЛ        60
ЗБИРАННЯ ЛІКУВАЛЬНОГО ЗІЛЛЯ, ДИКОРОСТІВ, ЯГІД І ГРИБІВ        61
ЗАКІНЧЕННЯ        63



Icon Return to Lemkos Home Page

Document Information

Document URL: http://lemko.org/lih/beskid/index.html


E-mail: walter@lemko.org

Copyright © LVProductions, Ltd.

Originally Composed: October 22nd, 2002
Date last modified: