Вже скоро три роки, як Україна проголосила себе Незалежною Державою, і хоч ще хиріє знищена її економіка, (...) але відновлюються традиції, звичаї кожної етнічної групи українського народу, відновлюється його культура... І прийде час, що встане Україна, випростається і рівна серед рівних стане в ряд передових країн, де панують Закон і Розум... І засяє тоді вона всіма барвами всіх своїх народностей, бо гуцули, лемки, бойки, поліщуки - кожна етнічна група вкладе у вінок Слави України свою перлину,свою неповторну, і засяє Вона, Україна, не лише на теренах Європи, а й на цілий світ своєю культурою, своєю славою, своєю неповторністю.
Буреломні, нищівні урагани пронеслися над Україною (ГУЛАГи, Сибір, голодомори), не оминули вони й найзахіднішу її гілку - Лемківщину (примусова депортація 1945-46 рр., жорстока «Вісла-47»). Але вистояв український народ, збереглася і наша рідна Лемківщина, хоч не на своїх рідних землях... Збереглася вона в піснях, в епосах, частково і в матеріальній культурі, хоч позбавлена рідних Бескидів, рідних обійсть. Збереглася частково і її мова-говірка лемківський діалект! І ці збережені частки особливо зараз ми маємо оберігати від усяких посягань - і чужих, і своїх. Відкриваємо не лише для себе. а й для всього культурного світу свої рідні балади, пісні. І звучать вони різноголосе по всьому світу, де тільки не занесла доля чи недоля лемка-русина... Легше крилатій пісні, бо вона, пісня, має два крила -слова і мелодію. І літає пісня поміж своїх дітей чи пак "батьків – лемків - співучих та працьовитих. Тяжче було зберегти в чужих середовищах, часто навіть не слов'янських, нашим батькам та й нам мову - наш рідний діалект. І не все в ньому збереглося, але те. що дійшло до нашого сьогодення, особливо дбайливо треба плекати, відновлювати та згадувати при допомозі тих старих наших батьків, яким Бог дарує ще життя. Плекати та донести нашим дітям, щоб вони цю мовну естафету передавали своїм дітям та онукам...
Зараз, у час відновлювання наших лемківських культурних надбань, заворушились і всякі ворожі сили, щоб не дати відкрити світові ці надбання, щоб відірвати лемківський етнос від матірного кореня - від українського народу. На підставі назви «русини» вони хочуть перехрестити лемків-русинів на... росіян! Бачимо цс в Словаччині, в українському Закарпатті, також такі намагання наявні й на нашій Лемківщині - території теперішньої Польщі. Очевидно, що прояви політичного русинства в цих точках базуються на антиукраїнській москвофільській діяльності, яка проводиться у світі під керівництвом професора із Торонто Пауля Роберта Маґочі. І мета цієї москвофільської діяльності - розділення українського народу, щоб відірвати лемків, мешканців Закарпаття, русинів Словаччини, Югославії, Румунії, Угорщини від українців. Бо треба ж тим ворожим силам послабити Україну, яка вже стала вільною державою. І дуже добре, що майже всі лемки категорично відкидають оці москвофільські твердження, які не відповідають історичній правді, і добре, що багато нашої інтелігенції (І. Красовський, Л. Галь, М. Мушинка, О. Мишанич), публікуючи і в наукових працях, і на сторінках періодики свої дослідження, статті, переконливо доводять, що Лемки відповідно до історичної правди с складовою частиною українського народу.
Tак наголошується і в «Заяві Світового Конгресу Світової Федерації Lемків про політичне русинство», яка була прийнята на цьому Конгресі у Львові 8-9 жовтня 1993 р.
Та крім цього. Оргкомітет Конгресу ще перед його проходженням направив до Польщі (в ГУ ОЛ, ГУ ОУП) відповідного листа, засуджуючи політичний русинізм (№ 55 від 12.09.1993 р.) за підписом проф. О. Чабана. Дуже гарна стаття пана Лева Галя надрукована у «Ватрі» (№ 1(2) від 23-25 липня 1993 р.), текст якої йому не дали виголосити на II Світовому Конгресі Русинів, що відбувся в травні 1993 р. у Криниці. Отже, ми маємо історично-науковий потенціал, щоб захистити свій менталітет, своє лемківське походження і не дати таким, як Маґочі, обдурити себе та й весь наш лемківський люд.
Але в тилу цієї ідеологічної боротьби наші поборники-патріоти «передають куті меду».
У вищезгаданому листі Оргкомітету Конгресу, підписаному О. Чабаном, крім фраз, засуджуючих русинізм (з чим не можна не погодитись), є і таке речення: «Визнано за необхідне відображати особливості лемківської говірки засобами сучасного українського правопису».
До цього вислову потрібно поставитись застережливо. В самій суті його думка сумнівна, бо як же можна «відображати особливості» чимось не особливим, а загальноприйнятим
-сучасним українським правописом. Очевидно, одне виключає друге... В цьому реченні листа йде мова про звук-фонему «ы», яка споконвіку вживається в лемківському діалекті, і про яку п. Лев Галь з Вроцлава у своїй гарній вищезгаданій статті про політичний русинізм безпосередньо твердить, що многофакультетні неуки «зоологічну нснавист до всього що українське, винесли з традиційного, скомпрометованого москвофільства, що його знаком ідентифікаційним є вживання в письмі російської букви «ы». Якби оте скомпрометоване москвофільство мало лише той «гріх», що вживає російську букву «ы», то... то воно би певно не було скомпрометованим. А скомпрометоване воно є іншим - суттю свого «твердження», яке врешті- решт зводиться до того, що всі русини (в Словації, Угорщині, Югославії, Румунії) та й русини-лемки, чи окремо - лемки, що всі вони є росіянами - ні більше, ні менше!
Я повністю поділяю ненависть п. Лева до тих скомпрометованих москвофілів, але при цьому відчуваю до них і жаль, бо не знають вони, що чинять, якщо не знають... Але зовсім не поділяю категоричного твердження п. Лева Галя, що в нашому лемківському діалекті на письмі в орфографії не має бути букви «ы», а також і в орфоепії відповідного звуку (правда, про це п. Лев Галь не пише). Також не поділяю п. Галя твердження і про те, що буква «ы» є російська. Всі ж знають, що назва «русіни-русини» походить від назви Русі - Київської Русі, до якої Лемківщина - найзахід-ніша гілка українського народу - була приєднана ще Володимиром Великим у 992 році. Отже, вживання букви «ы» в лемківському діалекті було засвідчене ще в сиву давнину (десь ще в VI-VII ст.), тобто далеко раніше, ніж була заснована Юрієм Долгоруким Москва (в 1147 р. -XII ст.). То чому буква «ы» мас бути однозначно російською? Якщо не було ще Росії, то певно не було ще й російського люду і не було відповідно російської мови з буквою «ы», а лемки вже були. То може засновники Росії і взяли з материної мови (бо вони ж теж від Київської Русі) оту букву, яка тепер стала предметом таких ідейно-політичних перипетій.
Отже, букву «ы» не можемо вважати кровно російською. При цьому слід ще додати, що звукова вартість російської букви «ы» зовсім інша, ніж звукова вартість цієї букви в лемківському діалекті. В російській орфоепії (вимові) и = і українському, ы = и українському, у лемківській орфоепії звук «ы» не має ідентичного звуку ні в російській, ні в українській літературній мові. В лемківському діалекті буква «ы» виражає характерний і специфічний для лемківських говорів звук середнього ряду високого піднесення, при вимовленні він твориться глибоко ніби в горлі, зовсім не там, де утворюється звук іншої фонеми «й», звідси й інакше його звучання. Отже, російське «ы» не рівняється «ы» лемківському і по звучанні, і по типу місця його утворення при його вимові. Інша справа, що ми в лемківській фонетиці не маємо відповідної позначки звуку «ы», але чи треба її вигадувати заради того, щоб в лемківській фонетиці позбутися подібності однієї лише букви в іншомовній фонетиці (в російській), коли ця буква, як виявлено вище, є більш кровно нашою, лемківською, ніж російською.
Тепер далі. Фонема «ы» в лемківському діалекті має дуже суттєве і широке застосування. Наприклад, у слові «быва» (літ. була) не можна «ы» замінити на «й», бо вийшло би слово «бива» (літ. била), що є формою від дієслова «бити». Відповідно і слова чоловічого роду («быв» - був, «бив» - від бити). Крім того, в лемківському діалекті закінчення «ы» в прикметниках та в деяких іменниках вказує на їх множину. Наприклад, «бівы гусы» (літ. білі гуси), «зeлены лісы» (зелені ліси), а в однині в діалекті буде «зелени ліс».
Не можна в діалекті сказати «зелени ліси», бо тоді не буде узгодження (зелени - однина в діалекті, ліси - множина літературно), могло би бути «зелени ліс» (однина) або «зелены лісы» (множина). Відповідно вимовляють лемки біви - бівы, червени - червены (одн., множ.). При допомозі фонеми-звуку «ы» лемки твердо вимовляють і приголосні «ж», «ч», «їй» (жыти, жытя, чысто, шыба, шыти, відповідно літературно: жити, життя, чисто, шиба, шити), а також жыви жывы (одн., множ.) або шыти (дієслово), шыты ґачы (шиті штани), вшыти бурмус, ґерак (вшитий піджак. або інше - треба пошити піджак).
І ще далі. Що буде, якщо згодитися з рекомендаціями вищезгаданих опонентів фонеми «ы», і не друкувати її при писанні діалектом або при його описуванні. Не тяжко собі це уявити, але і не треба, бо маємо це на прикладі непогано редагованої «Ватри» (її видає Zarzad Glowny ZJEDNOCZENIA LEMKOW w Polsce, Gorlice в особі колегії - Лев Галь, Михайло Ковальський та Петро Шафран). І гарна газета, на гарному папері та зручного формату не донесла до свого читача (чи то лемка, чи не лише), не донесла... нашого діалекту. А якщо і зберігся десь там на її сторінках діалект, то він збіднений, спотворений. обдертий (і не лише відсутністю букви «ы»). Але основна тому причина - свідоме не друкування отого характерного лемківського звуку - букви «ы». Ну, як можна неповторну колоритність, своєрідність нашого милого рідного діaлekту відодризнити «засобами сучасного українського правопису»?
Наприклад, у «Ватрі» № 1(3) за жовтень 1993 р. поміщений прекрасний вірш І. Головчака (Івано-Франківськ) «Гори мої...» Мав би він називатися так, як написав автор - «Горы мої...», але ні, редактори принципово не друкують букви «ы», бо вона - російська, і не дай Боже, щоб хтось подумав, що і редактори, і «Ватра» - росіяни. Та наявність прекрасної фонеми «ы» в нашій орфоепії не свідчить про те, що лемки походять від росіян. Не свідчить! Врешті, то вже вище доведено. А відсутність у тексті вірша букви «ы» (і відповідного звуку при його читанні) та заміна її на «и» зробила своє - спотворила не лише мову вірша, а і його самого. Отже, заголовок «Гори мої...» не тотожний «Горы мої...».
«...Чом забити Вас не можу, ани ваши срібни річки».
Та чи можна забити (умертвити. вбити, зарізати) гори та ще й річки? А як прекрасно би було:
«...Чом забыти вас не можу, ани вашы срібны річкы...» - зберігся б діалект і рідне слово, сказане рідним звуком зігріло б серце читача... Далі.
«...Де-м си з татом косив травы...» Лемки говорили: «Принес мі травы», але косив або траву (одн.), або теж травы (множ.). І так спотворені деякі слова, а то й лінійки в цілому вірші. Знаю, що п. Головчак так без «ы» свого вірша не написав, а редактори його надрукували так, чи з погодження з автором, а якщо ні, то чи вони мали на те право, навіть юридичне...
Так само безапеляційно викинено «ы» та замінено на «и» у вірші «Гори паши» («Ватра» № 1(2) 23-25 липня 1993 р.) і зроблена така заміна у цьому вірші аж 50 разів. У першій його лінійці така заміна зроблена у кожному його слові, а останні дві лінійки звучать так:
«Хотіли би ми вас краяне щиро попросити,
Жеби ви не забивали нас і наших діти».
Замість:
«Хотіли бы мы вис краяне щыро попросити,
Жсбы вы не забывали нас і наших діти».
Знову в першому звучанні «йде мова про смерть», правда, не знаю, як той вірш читав читець з Монастириськ... Може п. Шафран так і записав, як було читано...
Як видно з вищенаведеного, видалення букви «ы» з лемківського діалекту призводить до видалення з нього цілих слів і до заміни їх іншими неадекватними словами... Це призведе до непоправного - до нищення діалекту, як такого, і врешті до повного його знищення. А він, діалект, найбільше сконцентрований в народній розмовній мові та в народних лемківських піснях. І спочатку його обдирання, а потім і повне знищення буде особливо болючим у цих формах його виявлення - в розмовній мові та в піснях, а також в літературі: в поезії та в прозі. Тяжна була наша доля лемківської етнічної групи, і так сталося, залежно від нас самих чи незалежно, що ми не зуміли залишитись на рідних землях. Проходило нищення нашого народу - продумане та систематизоване знищення. І ми, лемки, збідовані та знедолені, так чи інакше зберегли свою сутність, свій менталітет, зберегли хоч частково і нашу мову (діалект) і нашу пісню. А тепер ми самі хочемо майже свідомо довершити нищення - обдерти свою рідну материнську мову, спотворити її. І будемо мати знедолений, збілований нашими ворогами наш народ з однієї сторони, а з другої - споневіряну, збіднену та обдерту нашу мову, але вже не ворогами, а нами самими. Не дати нищити цю нашу рідну мову, вірніше її остатки (менші чи більші) чи не найперше повинні старатися наші друковані органи, яких маємо нині так мало.
Прекрасно, що до сьогодні існує «Наше слово». Велике лемківське «Боже заплат» його редакційному колективу, що він в недалекому минулому зберіг себе і «НС» з «ЛС», що він і зараз на теренах РП випускає цю українську газету, яка по цілому світі розносить правдиву вістку про нашу Україну, що він зберіг і нашу «Лемківску сторінку», яка друкує багато матеріалів на лемківську тематику для лемків (і не лише для них), розметаних по цілому світі. Дуже добре, що наші милі хлопці-брати та дівчата-жіночки-сестри щороку організують на нашій рідній Лемківщині прекрасне лемківське свято «Ватру». Дуже добре, що ці «ватряники» зорганізували і свій осібний друкований орган - «Ватру». Отже їм - «Нашому слову» з його «Лемківском сторінком та повністю лемківській «Ватрі» і треба нести з рідних земель, більше - з серця Лемківщини рідне материнське лемківське слово, неспотворене, чисте, по цілому світі всім дітям Лемківщини. Бо ж ясно, що лише там на ріднині, при корені це слово може втриматися чистим. Таким його тримати в нас на Україні можливо, що легше, ніж за океаном, але в силу розпорошення лемків пo всіх її теренах теж тяжко. А за океаном в силу можливо ще поважніших причин -дуже далеко від рідних Бескидів та і навіть не в слов'янському середовищі - наша мова там особливо не має грунту зберігатися. Там вона (діалект, говірка) в найкращому випадку може бути ближче до старослов'янського «варіанту».
До речі, в 70-ті роки на сторінках «ЛС» у «НС» (тоді редактором був М. Дзвінка) уже велася розмова про те. як потрібно писати на «ЛС» -літературною мовою чи діалектом. Тоді до 1973 року «ЛС» не друкувала в діалектних словах лемківської фонеми «ы». А потім після обговорення на сторінках «ЛС» «діалектної проблеми» М. Дзвінкою, М. Дзіндзьом, І. Головчаком почали друкувати цю мовну одиницю діалекту. Тоді в обговоренні цієї проблеми брав участь і я (див. «Наша культура, № 9 (173), вересень 1972 р.). І з того часу, друкуючи букву «ы», «Лемківска сторінка» стала набагато ближчою до читача-лемка, стала ріднішою, дійсно лемківською, це особливо було помітно спочатку (початок 1973 р.). І відтоді «Лемківска сторінка» в «НС» по сьогодні друкує мовну леммківську діалектну фонему «ы».
I чи не тому надзвичайно приємно читати дописи на ній. Яким соковитим щирим лемківським діалектом пише свої дописи Семан Мадзелян, хоч і його мова вже дещо олітсратурнена. Наведу тут з прекрасних описів п. Семана лише частинку одного речення: «По зеленій Лемківщьжі, задммленій Гамериці, по війні, нашм дорогьi родичм...» («НС» - «ЛС» № 51, 1993 р.). Пам'ятаю, що лемки говорили «по зелені, по задымлені», без закінчення (-й), що є чітко по-літературному. Але ж бачимо, дорогі читачі, чуємо, як милозвучно читаються оповіді Семана Мадзеля-на про подорож додому та на Україну. А мило звучать ці оповіді, бо вони написані автором тією мовою, тими словами, які автор всотан ще з материним молоком на рідних наших землях, де народився, бо писані вони чистим рідним нам діалектом, нашою рідною говіркою. До речі, пам'ятаю ще з 70-х років прекрасні «Спогади...» С. Мадзеляна, що тоді друкувались на «Лсмківскій сторінці».
Так само прекрасні описові матеріали Таньки та Гриця Бованків, як вони себе підписують. Вони пишуть захоплююче, але чому не вживають у своїх дописах отієї лемківської букви «ы»? Вони також добре мені пам'ятаються з тих же 70-их років як активні збирачі та популяризатори лемківського різножанрового фольклору.
Дуже добре, що маємо таких активних людей і на наших рідних лемківських теренах (Чухта, Шлянта. Шафран), і на поселенні на заході РП (Галь), які хоч розметані, але зорганізувалися у вже знану в світі творчу групу, що організовує і «Ватру» - свято, і «Ватру» - газету, дуже добре, що такі довгі роки випускається в світ «Наше слово», про яке дбають редактори. Всі ці люди виконують титанічну роботу не завжди при «зеленім світлофорі». Раніше ця їх робота не допустила піти в забуття нашим лемківським здобуткам (не лише культурним) у цілім світі, а тепер їх робота теж у цілім світі сприяє нашому лемківському великому відродженню, і сьогодні завдяки такій наполегливій праці цих людей як в Польщі, так і по цілім світі, завдяки такій праці про нас, лемків, знають у багатьох країнах світу.
Щиро радію тому, що маємо таких активних людей з нашої Лемківщини, і не хотів би я своїми критичними зауваженнями спричинитись до того, щоб у когось з наших активістів зменшився енергійний потенціал до роботи на нашій лемківській ниві. Хочу навпаки, щоб ще активніше розгорталась відновлювальна робота на нашому полі. За цю роботу дуже красні Вам, шановні, дякують всі лемки і на Україні.
Василь Колодійчик
НАШЕ СЛОВО № 28/29 (1929/30) 1994.07.17
Return to Lemkos Home Page
Document Information
Document URL: http://lemko.org/lemko/ns/dialekt.html
E-mail: walter@lemko.org
|
LV Productions, Ltd. c/o Walter Maksimovich 730 Pennsylvania Avenue, Apt. 706 Miami Beach, FL 33139 USA |
Originally Composed: February 10th, 2000
Date last modified: May 9th, 2009